— Але ж я не збираюся…

— Ви порекомендуєте електорату обрати Макбета своїм наступником, бо він — людина з народу, яка працюватиме для народу і народними потребами буде керуватися. А ще тому, що він здолав Свено та Гекату, продемонструвавши, що у нього слова не розходяться з ділом.

— Гекату?

— Тут ми з Макбетом дещо забігаємо наперед, але Геката, запевняю уже мрець. Ми збираємося викликати його на зустріч, з якої він не повернеться живим. Це — обіцянка, а мене знають як людину, яка свої обіцянки виконує, мій любий мере.

— А якщо я не погоджуся на цю акціонерну угоду? — спитав мер, виплюнувши два останніх слова, мов гнилі виноградини.

— Тоді на вас чекає ганьба.

Тортел відсунув свого стільця і взяв двома пальцями одне зі своїх підборідь.

— Що іще ти хочеш мені сказати, жінко?

— Гадаю, нам не варто продовжувати в такому дусі, — відказала Леді.

Джек покашляв, постукуючи пальцем по колоді.

— Іще карту, пане мер?

— Ні, досить, — гаркнув Тортел, не зводячи з Леді очей.

— Як хочете. В такому разі вас заарештують за непристойні стосунки з неповнолітнім хлопцем. — Вона кивнула на карту, яку поклав перед ним Джек, і перевернула її. — Ось бачите, ви вже зайшли надто далеко. І програли.

Тортел витріщився на неї своїми риб’ячими очима.

— Ви мене не здолаєте, — просичав він. Чули? Ви мене не здолаєте!

— Якщо нам вдасться здолати Гекату, то вас — і поготів.

Тортел підвівся. Злобно блиснув на них очима. Всі його численні підборіддя, його багрове лице, усе його тіло тремтіло від люті. Крутнувшись на п’ятах, він почвалав геть, посвистуючи внутрішніми боками штанів на товстих стегнах, які терлися одне об одне.

— Що скажеш? — спитав Макбет, коли мер вийшов.

— Ой, та все він зробить так, як нам треба, — запевнила його Леді. — Тортел — не малолітній дурень. Йому просто потрібно трохи часу, аби зважити свої шанси, перш ніж зробити хід у відповідь.

Кетнесс наснився Ангус. Він зателефонував їй, але вона не насмілювалася знімати слухавку, бо знала, що хтось понишпорив у її телефоні, і тепер він міг вибухнути. Вона прокинулась і повернулася до будильника, що стояв на нічному столику біля телефону, який дійсно дзвонив. Була дванадцята тридцять ночі. Мабуть, знову вбивство. Вона сподівалася, що то буде просто банальне буденне вбивство, а не… Кетнесс підняла слухавку.

— Алло? — Вона почула клацання, яке завжди чулося в телефоні після зустрічі на фабриці «Естекс».

— Вибачте за пізній дзвінок. — То був незнайомий голос молодого хлопця. — Я хотів лише почути підтвердження, що ви прийдете до 323-го у звичний час завтра, в п’ятницю.

— Прийду куди?

— Вибачте, можливо, я помилився номером. Це місіс Міттбаум?

Кетнесс сіла в ліжку, широко розкривши очі. Облизала губи. Уявила, як крутяться магнітофонні бобіни в якійсь кімнаті, можливо — у відділі стеження на першому поверсі управління поліції.

— Ви помилилися, — відповіла вона. — Але не хвилюйтеся. Люди з німецькими прізвищами зазвичай бувають пунктуальними.

— Тоді вибачте. Добраніч.

Кетнесс знову лягла, відчуваючи, як калатає серце.

323-й. Це був номер у «Гранд-готелі», де вони з Даффом поспіхом зустрічалися як подружжя Міттбаум під час обідніх перерв.

Геката повернув телескоп на підставці. Ранкове світло просочувалося крізь хмари і сяючими стовпами падало на місто.

— Отже, Макбет сказав, що збирається мене вбити під час зустрічі?

— Так, — підтвердив Бонус.

Геката зазирнув у телескоп.

— Лише поглянь — біля «Інвернессу» знову черга.

Бонус озирнувся.

— А офіціантів сьогодні немає?

— Ти маєш на увазі хлопців? Я викликаю їх лише за потреби, і цей пентхауз теж лише за потреби замовляю. Якщо володієш якимись речами, то прив’язуєшся до них. Так само і з людьми, Бонусе. Але, помітивши, що у твоєму авто повно непотребу, позбуваєшся непотребу, а не авто. Саме цього й не второпав Макбет. Що я — авто, а не непотріб. Ти телефонувала Макбету, Стрего?

Висока чоловіко-жінка, яка щойно увійшла до кімнати, виступила із затінку.

— Так, телефонувала.

— І про що ви домовились?

— Він прийде сюди сам-один завтра о шостій, щоб зустрітися з вами.

З цими словами вона знову розчинилася в темряві.

— Цікаво, чи наважиться, — мовив Бонус.

— Чи наважиться? Річ у тім, що він вже не зможе зупинитися. Макбет перетворився на міль, яка безпорадно летить на вогонь, приваблена потягом до влади.

— І згорить, як міль.

— Можливо. Чого Макбет має боятися найбільше — так само, як міль, — це самого себе.

Кетнесс поглянула на свого годинника. За десять хвилин дванадцята. Перевела погляд на вхід до готелю. Ніколи не забуде вона оці мідні таблички з номерами, скільки б іще не жила і скільки б чоловіків їй не судилося ще зустріти й кохати, розділяючи з ними свої ночі та дні.

323-й.

Вона ще мала змогу розвернутися та піти геть. Але ж прийшла сюди. Навіщо? Бо сподівалася знову зустріти тут Даффа? Сподівалася, наче щось змінилось? Втім, була одна річ, яка дійсно змінилась. Вона усвідомила, що зможе чудово обійтися і без нього. А може, вона прийшла сюди, бо підозрювала: за дверима її чекає ще один шанс зробити добро? Шанс, яким вона не скористалася, кинувши Ангуса напризволяще на тій фабриці. Вона роздобула його приватний телефон, але на дзвінки ніхто не відповідав.

Кетнесс підняла руку.

А що, як двері вибухнуть, коли вона постукає?

Але вона постукала.

Трохи почекала. Хотіла була постукати ще раз, як двері відчинились. На порозі стояв молодий хлопець.

— Хто ви? — спитала Кетнесс.

— Флінс, син Банко. — То був голос, який вона чула вночі по телефону.

Готельна кімната не змінилась.

Не змінився Малкольм.

Але змінився Дафф. Він постарів. І не лише за ті місяці й роки, що минули відтоді, коли вона востаннє бачила, як він сидів отут на плюшевому покривалі готельного ліжка, чекаючи на неї. Він іще постарів за ці дні — після того, як вийшов з її квартири востаннє.

— Ти все ж таки прийшла, — мовив Дафф.

Кетнесс кивнула.

Малкольм прокашлявся і протер свої окуляри.

— Схоже, ти не надто здивувалася, зустрівши нас тут, Кетнесс.

— Найбільше я здивована тим, що сюди прийшла, — відповіла вона. — Що ви збираєтеся робити?

— А як ти гадаєш, що ми збираємося робити, Кетнесс?

— Сподіваюся, ми приберемо Макбета.

Сейтон натиснув важіль на залізних дверях і відчинив їх. Макбет увійшов всередину і клацнув вмикачем. Неонові рурки двічі блимнули й кинули холодне блакитне світло на полиці з ящиками патронів та різною зброєю. На підлозі квадратної кімнати стояв сейф і два напіврозібраних кулемети Гатлінга. Макбет підійшов до сейфа, крутнув циферблат і відчинив його. Витяг звідти смугасту, мов зебра, валізу.

— Комора боєзапасу — єдине місце з достатньо товстими стінами, тому ми й наважилися зберігати її лише тут, — сказав він. — Але навіть тут ми помістили її у сейф.

— Так це — бомба?

— Еге ж, бомба, — підтвердив Макбет, присівши й розкривши валізу.

— Винахідливо придумано, чи не так? Завдяки розмові про золото ні в кого не виникне підозри щодо великої ваги. Цю бомбу свого часу один тип створив для того, щоб висадити в повітря «Інвернесс».

— Он воно як. А чому цю бомбу досі не знищили?

— То була моя ідея, — відповів Макбет, роздивляючись годинниковий механізм. — Штука просто фантастична, тому ми її повністю знешкодили й залишили собі. Мені додумалося, що нам у спецназі вона зможе колись знадобитися. От і знадобилася, як бачиш… — Макбет торкнувся металевої шпильки завбільшки з сірник. — Треба лише смикнути оце — і годинник починає відлік. Начебто просто, але нам знадобилося аж сорок хвилин, щоб розрядити її. В цьому годинниковому механізмі часу лише на двадцять п’ять хвилин і п’ятдесят п’ять секунд, тож коли я потягну за оцю шпильку, вороття вже не буде.