— Заскочив ненадовго, — прошепотів він. — Не хотів тебе будити. А чому Юен не спить у своїй кімнаті? — Дафф кивнув на сина, який лежав, скрутившись клубочком, біля своєї дорослішої сестри.

Мередіт зітхнула.

— Він перебирається до Емілі, коли не може заснути. Я гадала, що ти заночуєш у місті, бо треба розслідувати оте жахливе вбивство.

— Так, так. Але мені довелося ненадовго втекти. Перевдягнутися в чисте. Переконатися, що ви живі-здорові. Хотів би поспати годину-дві в кімнаті для гостей, а потім — знову на роботу.

— Гаразд, я застелю розкладачку. Їсти хочеш?

— Я не голодний. Коли прокинуся, з’їм бутерброд.

— Можу приготувати тобі такий-сякий сніданок. Я все одно не засну.

— Краще поспи, Мередіт. Я ще трохи посиджу, а потім теж ляжу спати.

— Як хочеш. — Мередіт так і стояла в одвірку зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на нього, але в темряві не було видно її очей. Потім вона обернулася й пішла.

— Але я хочу знати — чому? — спитав Дафф, поставивши лікті на стіл і підперши руками підборіддя. — Чому Андріанов та Геннесі не втекли? Чому двоє зрадливих охоронців спершу вбивають свого шефа, а потім вмощуються спати в сусідній кімнаті, вимазані кров’ю і маючи проти себе цілу купу доказів? Нумо, ви ж детективи, невже не маєте жодних припущень?

Дафф окинув поглядом підлеглих. Перед ним сиділи кілька з дванадцяти детективів відділу вбивств та лише один із них розкрив рота — щоб позіхнути. Нарада проходила в понеділок уранці, тож, можливо, саме через це вони були такими некомунікабельними, відстороненими, не в гуморі? Ні. Ці обличчя матимуть такий вигляд, поки хтось не висуне ймовірну версію й не візьме ситуацію під контроль. Відділ убивств неспроста залишався без формального керівника протягом двох місяців після того, як Дункан поставив перед його колишнім начальником ультиматум: або той іде у відставку, або розпочнеться внутрішнє розслідування щодо його ймовірної корумпованості. Претендентів з відповідною кваліфікацією не знайшлось. За правління Кеннета цей відділ мав найнижчий у країні рівень розкриваності, і корупція була цьому не єдиною причиною.

Столичний відділ убивств забирав найкращі кадри, тоді як міському поліцейському управлінню діставалися лише нікчеми — апатичні та недієздатні.

«Маємо кардинально змінити ситуацію, — якось мовив Дункан. — Успіх чи невдача відділу вбивств значною мірою визначатиме довіру людей до поліції. Саме тому я призначаю керувати розслідуваннями одного з наших найкращих працівників — вас, Даффе».

Дункан добре вмів подати своїм підлеглим погані новини в оптимістичній обгортці. Дафф досадливо простогнав. Перед ним лежала купа звітів, заледве вартих витраченого на них паперу — то були безглуздо-детальні результати опитування відвідувачів казино, ніби кальковані: ніхто не чув і не бачив нічого, крім пекельного шторму. Дафф розумів: мовчання за столом могло означати, що підлеглі бояться розгнівати начальника, але йому було начхати. Це — не конкурс популярності, і якщо їх треба налякати, аби вони хоч щось зробили, то він не проти.

— Отже, ви вважаєте, що охоронці просто спали безгрішним сном — я правильно вас розумію?! Спали, ніби втомившись після довгого робочого дня. Що ви собі думаєте, ідіоти?!

Жодної реакції.

— Ви хоча б самі у це вірите?

— Не безгрішним сном, — мовила Кетнесс, хутко входячи до кімнати. — А сном людей, які зазнали медикаментозного впливу. Вибачте за спізнення, але я мала принести ось це.

і вона помахала чимось, що болісно нагадувало ще один нікчемний звіт. І невдовзі Дафф переконався, що то дійсно був звіт — Кетнесс кинула його на стіл перед купою подібних аркушів. Власне, то був висновок експертно-криміналістичної експертизи.

— Аналізи крові Андріанова та Геннесі свідчать, що в їхніх тілах містилася доза бензодіазепінів у кількості, достатній, щоб вони спали дванадцять годин, — повідомила Кетнесс, сідаючи на один з вільних стільців.

— Охоронці приймають снодійне? — ошелешено спитав Дафф.

— Ці пігулки заспокоюють, — сказав один із детективів, який сидів у дальньому кінці кімнати, нервово погойдуючись на стільці. — Певно, збираючись убити свого начальника, вони перенервували. Грабіжники банків часто приймають бензодіазепіни.

— Саме тому вони часто партачать і попадаються поліції, — мовив інший детектив, нервово сіпаючи носом і поправляючи наплічну кобуру, начеплену на білий гольф.

Вибухнув регіт, який, втім, швидко затих.

— А ти як гадаєш, Кетнесс?

Вона знизала плечима.

— Детективна робота — не мій фах; але для мене цілком очевидно, що охоронцям знадобилося прийняти заспокійливе, та, погано розуміючись на медпрепаратах, вони не розрахували дозу. Під час убивства пігулки спрацювали так, як їм треба було. Рефлекси ще зберігалися на належному рівні, бо чіткі краї порізів свідчать про твердість руки. Проте після вбивства, коли заспокійливе почало діяти на повну силу, охоронці втратили контроль над ситуацією. І безцільно тинялися кімнатою, вимазуючись кров’ю, а насамкінець просто попадали в знемозі та й поснули в кріслах.

— Типовий випадок, — сказав тип у гольфі. — Якось ми пов’язали двох одурманених грабіжників банку, коли вони, тікаючи з місця злочину, заснули у своєму авто прямо перед світлофором. Я не жартую. Кримінальники бувають настільки нетямущими, що…

— Дякую, — перервав його Дафф. — А звідки ти знаєш, Кетнесс, що їхня реакція під час убивства все ще була у нормі?

Кетнесс знизала плечима.

— Той, хто зробив перший удар кинджалом, устиг прибрати з нього руку ще до того, як бризнула кров. Наш експерт, який спеціалізується на слідах крові, стверджує, що кров на руків’ї — це кров, яка бризнула з рани. Вона не стікала, не крапала, і її не намазали — вона саме бризнула.

— Тоді я погоджуюся з усіма твоїми попередніми висновками, — мовив Дафф. — Ніхто не заперечує?

Мовчання.

— Всі згодні?

Присутні мовчки закивали головами.

— Гаразд, будемо вважати, що відповідь на це запитання ми отримали. Візьмімося тепер за наступну нитку — самогубство Малкольма, — сказав Дафф, підводячись. — У його листі сказано, що «вершники» погрожували вбити його доньку, якщо він не допоможе їм убити Дункана. Тож у мене виникає запитання: замість того, щоб виконати наказ Свено та його вершників, чом би йому просто не піти до Дункана, не розповісти все і не перевезти доньку в безпечне місце? Як ви гадаєте?

Присутні детективи втупилися хто у вікно, хто в підлогу, а хто — один в одного.

— Жодної версії? Та невже? Цілий відділ детективів-фахівців із розслідування вбивств — і жодної версії?

— Малкольм знає, що Свено має в поліції своїх інформаторів. Знає, що Свено все одно знайшов би його доньку, — мовив детектив у білому гольфі.

— Що ж, початок є, — констатував Дафф, замислено крокуючи кімнатою. — Припустімо, Малкольм гадав, що зможе врятувати доньку, якщо зробить так, як вимагає Свено. Або зможе накласти на себе руки, щоб Свено більше не мав підстави вбивати його доньку. Так чи ні?

Швидко окинувши поглядом підлеглих, Дафф побачив, що ніхто з них не здогадувався, куди він хилить.

— Отже, якщо з листа випливає, що Малкольму не судилося жити ані тоді, коли він втратить свою доньку, ані коли посприяє вбивству Дункана, то чом би йому не накласти на себе руки до того, як Дункана вб’ють, аби таким чином врятувати і старшого комісара, і свою доньку?

Присутні від здивування аж роти пороззявляли.

— Можна мені сказати? — почала Кетнесс.

— Прошу, інспекторе.

— Ваше запитання, можливо, й логічне, але людська психіка так не працює.

— Чому не працює? — не погодився Дафф. — Як на мене, то таке цілком могло статися. В здогадному самогубстві Малкольма є щось недоречне. Наш мозок завжди з великою точністю, виходячи з наявної інформації, зважує всі «за» і «проти», перш ніж прийняти беззаперечно логічне рішення.

— Якщо логіка є незаперечною, то чому ми, попри відсутність нової інформації, відчуваємо докори сумління?