— Докори сумління?

— Так, саме докори сумління, інспекторе Даффе, — мовила Кетнесс, дивлячись йому в очі. — Це відчуття є однією з людських рис, яка змушує нас шкодувати про зроблене і бажати повернути ситуацію навспак. Ми не можемо виключати можливості, що Малкольм почувався саме так.

Дафф похитав головою.

— Докори сумління — це ознака хвороби. Якось Ейнштейн сказав, що ознака безумства — це коли хтось двічі думає одну й ту саму думку, сподіваючись отримати інший результат.

— Вважаю, що це твердження Ейнштейна спростовується тим, що з плином часу ми робимо інші висновки з тих самих думок. Не тому, що змінилась інформація, а тому, що змінилася людина.

— Люди не міняються!

Дафф помітив, що детективи попрокидалися й уважно слухають їхню словесну перепалку. І, мабуть, починають підозрювати, що в цьому обміні кпинами йшлося не лише про смерть Малкольма.

— Може, Малкольм змінився, — сказала Кетнесс. — Можливо, його змінила смерть Дункана. Цього не можна виключати.

— Як не можна виключати й тієї можливості, що він залишив передсмертну записку, викинув у воду свого поліцейського жетона й накивав п’ятами, — зазначив Дафф. — З огляду на людські риси і таке інше.

Двері відчинились. То був полісмен з наркотичного відділу.

— Вас до телефону, інспекторе Даффе. Якийсь чоловік каже, що йдеться про Малкольма і що це терміново. Каже, що бажає поговорити лише з вами.

Леді стояла посеред спальні, дивлячись на чоловіка, який спав у її ліжку. В їхньому ліжку. Була дев’ята з гаком, вона вже давно встигла поснідати, але тіло під шовковою ковдрою й досі не подавало ознак життя.

Вона сіла на край ліжка, погладила Макбетові щоку, посмикала густі кучері й потрясла за плече. Між повіками Макбета блиснула білява смужка.

— Старший комісаре, прокидайтеся! У місті пожежа!

Вона розсміялась, а Макбет зі стогоном перекотився на бік спиною до неї.

— Котра година?

— Пізня.

— Мені наснилося, що сьогодні неділя.

— Ти задовго спав, як на мене.

— Так, через оте бісове…

— Що?

— Та нічого. Мені почулися штормові дзвони. Але потім здогадався, що то церковні дзвони. Які кличуть людей сповідатись і хреститись.

— Я просила тебе не вживати цього слова!

— Якого — «хреститись»?

— Макбете!

— Вибач.

— До прес-конференції лишилося дві години. І всі гадатимуть — що ж сталося з їхнім старшим комісаром?

Макбет рвучко сів у ліжку й звісив ноги на підлогу. Леді зупинила його, обхопила обличчя долонями й уважно придивилася. Зіниці звужені. Знову.

Вона прибрала з його лоба пасмо волосся.

— А ще сьогодні, нагадую, звана вечеря, — мовила вона, шукаючи додаткових ознак. — Ти ж не забув?

— А чи правильно ми робимо, влаштовуючи її одразу після смерті Дункана?

— Це вечеря, влаштована для налагодження зв’язків, а не бенкет. До того ж людям властиво харчуватися, милий.

— А хто прийде?

— Всі, кого я запросила. Мер. Дехто з твоїх колег. — Вона виявила сиву волосину, але швидко пропустила її поміж своїми довгими червоними нігтями. — Ми обговоримо застосування законодавства, яким регулюється діяльність гральних закладів. У сьогоднішній передовиці йшлося про те, що, вочевидь, «Обеліск» під вивіскою казино влаштував таємний бордель і тому його слід закрити.

— З того, що пише у своїй газеті твій знайомий головний редактор, мало користі, бо ту газету ніхто не читає.

— І то правда. Але нині моїм чоловіком є старший комісар поліції.

— Он як!

— Тобі не завадило б мати трохи більше сивого волосся. Начальникам воно личить. Сьогодні побалакаю зі своїм перукарем. Можливо, він спроможеться якось непомітно підфарбувати тобі скроні.

— Моїх скронь не видно.

— Так, не видно. Саме тому тобі слід підстригтися, щоб їх було видно.

— Нізащо!

— Мер Тортел може подумати, що місту потрібен старший комісар, схожий на дорослого чоловіка, а не на хлопця.

— А тобі не все одно, що він подумає?

Леді знизала плечима.

— Зазвичай мер не втручається в ієрархію поліції, але нового старшого комісара призначає саме він. Нам просто треба зробити так, щоб йому в голову не встряла жодна недоречна ідея.

— І як ми це зробимо?

— Треба знайти на нього якусь зачіпку на той малоймовірний випадок, якщо він почне коники викидати. Однак ти про це не турбуйся, любий.

— Гаразд. А якщо він, попри це, все ж почне викидати коники?

Леді припинила шукати кручені волосини. Вона здогадалася по тону, про що йшлося.

— Ти мені про щось не розповів, милий?

— Та Банко…

— Що — Банко?

— Я починаю сумніватися, що йому можна довіряти. Чи не вигадав він якийсь хитрий план для себе і Флінса. — Макбет глибоко зітхнув, і Леді здогадалася, що він збирається повідати щось дуже важливе. — Банко вчора не вбив Малкольма, а натомість прогнав до столиці. Виправдовувався, що ми нічим не ризикуємо, зберігши йому життя.

Леді збагнула, що Макбет чекає на її реакцію. Не дочекавшись, поглянув на неї й побачив, що жінка виглядає менш здивованою, ніж він очікував.

Леді усміхнулась.

— Зараз — не час дивуватися, — сказала вона. Як ти гадаєш, що він замислив?

— Він стверджує, що залякав Малкольма, і той мовчатиме, але підозрюю, що вони вдвох задумали щось таке, в результаті чого Банко отримає більшу й гарантованішу вигоду, ніж працюючи зі мною.

— Милий, невже ти гадаєш, що старий добрий Банко має якісь амбіції щодо посади старшого комісара?

— Та ні, звісно. Банко завжди був одним із тих, хто воліє бути підлеглим, а не керівником. Йдеться про його сина, Флінса. Я лише на п’ятнадцять років старший за нього, тож, коли вийду на пенсію, Флінс уже буде старим і сивим. Тобто йому вигідніше бути кронпринцом у старшого чоловіка на кшталт Малкольма.

— Ти просто втомився, мій любий. Банко занадто вірний тобі, щоб замислювати щось подібне. Ти ж сам колись казав, що він готовий у пеклі згоріти заради тебе.

— Так, він був мені вірним. Як і я йому. — Макбет підвівся і став перед великим дзеркалом у позолоченій рамі біля стіни. — Але якщо уважніше придивитися, то чи не була ця обопільна вірність вигіднішою для Банко? Чи не був він гієною, яка йде слід у слід за левом і поїдає здобич, яку не вполювала б сама? Я зробив його заступником командира спецназу і своїм заступником у ВБОЗі. Можу сміливо стверджувати, що за ті невеличкі послуги, які він мені зробив, Банко отримував чималеньку зарплатню.

— І це є ще однією підставою для нього бути вірним тобі, милий.

— Так, я теж про це думав. Але тепер я бачу, що… — Макбет нахмурив брови й підійшов ближче до дзеркала. Поклав руку на поверхню, до чогось придивляючись. — Банко любив мене так, як батько любить сина, але ця любов обернулась на ненависть, коли він скуштував отрути заздрощів. Я обігнав його під час сходження нагору, тож він замість начальника став моїм підлеглим. Крім необхідності виконувати мої накази, йому доведеться терпіти ще й зневагу свого нащадка Флінса, бо той знатиме, що батько скорився зозуленяті, підкинутому до їхнього гнізда, тобто мені, Макбету. Ти ніколи не вдивлялась у віддані карі очі пса, який вимахує перед тобою хвостом, сподіваючись на харч? Він сидить нерухомо перед тобою і чекає, бо його так навчили. А ти посміхаєшся йому, гладиш по голові, не помічаючи ненависті, що ховається за покірністю. Не розумієш, що при слушній нагоді, відчувши, що зможе уникнути покарання, він враз вчепиться тобі в горлянку, і твоя смерть стане для нього ковтком свободи, а ти так і залишишся лежати, напівобгризений в якомусь смердючому коридорі.

— Милий, що з тобою сталося?

— Це мені наснилось.

— У тебе розвивається параноя. Банко — твій справжній друг! Якби він планував зрадити тебе, то просто пішов би до Малкольма і розповів йому про твої плани.

— Ні, він знає, що стане сильнішим, якщо зробить хід своїм козирним тузом у самому кінці. Спершу він уб’є мене, небезпечного вбивцю, а потім поверне Малкольма на посаду старшого комісара. Це буде героїчним подвигом! Як не віддячити такому чоловікові та його нащадку?