— Нас поважають не за те, якими ми є. Нас поважають за те, що ми здатні зробити. Особливо, якщо ми здатні зробити щось для особи, чиєї поваги прагнемо.

— Ти такий розумний, Джеку, а працюєш адміністратором.

— На жаль, мало хто дослухається до мудрості людини, яка працює адміністратором. Усі сприймають його за безневинного спостерігача, такого собі євнуха, який іноді може втішити людей поважних.

— Я рада, що ти не маєш дітей, Джеку. Ти — єдина людина, з якою я можу поговорити про занапащену дитину, не наражаючись при цьому на праведний батьківський гнів. Ти — людина розумна й толерантна, яка воліє розуміти, а не засуджувати.

— А що тут засуджувати? Молоду дівчину з бідної сім’ї згвалтували в тринадцять років; вона вагітніє, її виганяють з дому, і вона народжує дитину, яку не здатна вберегти?

— А може, я не надто й намагалася її вберегти?

— Якби надто намагалися, то могли б загинути самі. Вам було тринадцять. Іще не доросла жінка, але дівчина з гострим розумом. Чи варто було жертвувати вашим майбутнім заради немовляти, заради зерня, яке ще навіть не усвідомило, що воно живе, яке ще не знає, що таке тривога, провина, ганьба, справжня любов, яке насправді є не людиною, а каменем на шиї молодої дівчини, яку життя вже й без того покарало занадто жорстоко? Те, що цій тринадцятилітній дівчині не вдалося зберегти життя дитині, але вдалося вижити самій, слід назвати удачею на тлі нещасть. Бо погляньмо, чого їй вдалося досягти опісля. Вона організувала невеличкий бордель. Згодом влаштувала бордель великий і розкішний, який обслуговував потреби поважних людей — від комісара поліції до найвпливовіших політиків. Потім продала його і збудувала найкраще у місті казино. А зараз — вуаля! — вона вже цариця нашого міста.

Леді похитала головою.

— Не перебільшуй, Джеку. Ти прикрашаєш мої мотиви й даруєш прощення за мої гріхи. Що таке казино, що таке мрії ідіотів збагатитися у порівнянні з реальним життям малої дитини? Якби я не вимагала від свого життя так багато, то могла б зберегти її життя.

— Невже ви справді вважаєте, що хотіли від життя занадто багато?

— Я вимагала від інших визнання. Ні, більше — я вимагала від них поваги. І любові. Такі дари долі випадають не кожному, але я вимагала від життя бути одною з тих нечисленних щасливців. І заплатила за це: я втрачаю свою дитину знову і знову, втрачаю її щоночі.

Джек кивнув головою.

— А що б ви зробили, пані, якби вам довелося вибирати?

Леді поглянула на нього.

— Мабуть, усі ми — і погані, і хороші — є лише рабами наших пристрастей, Джеку. Як ти вважаєш?

— Та хтозна, пані, але щодо рабів пристрастей: завтра я спробую дізнатися про отого хлопця, якого привозив із собою Тортел на вечірку.

Макбет вийшов з ліфта в підвалі й зупинився на пару секунд, вдихаючи запах шкіри, зброярського мастила і чоловічого поту. Глянув на девіз спецназу під вогнедишним драконом: ВІРНІСТЬ і БРАТЕРСТВО, ХРЕЩЕНІ ВОГНЕМ, ПОЄДНАНІ КРОВ’Ю. «Господи, — подумав він, — відтоді наче сто років минуло».

Макбет рвучко відчинив двері й увійшов до роздягальні спецназу.

— Олафсоне, Ангусе, це що таке? Негайно сідайте, нема чого підстрибувати, подібно до якихось молодих рекрутів. А де Сейтон?

— Отам, — відповів Ангус маслянистим тоном проповідника. — Сумно було дізнатися про Банко. Хлопці збирають гроші на вінок, але ж ви…

— …більше не один із хлопців? Звісно, що я й досі один із вас, — відповів Макбет, видобуваючи з кишені гаманця. — Але я гадав, що ти на лікарняному, Олафсоне. Де ж твоя пов’язка?

— Я її викинув. — Через свою шепелявість Олафсон розмовляв немовби з іспанським акцентом. — Лікар сказав, що в моєму плечі ушкоджені всі сухожилля і що я більше ніколи не зможу стріляти. Але коли плече оглянув Сейтон, воно раптом взяло й зажило.

— От і добре. Не слід довіряти лікарям. — Макбет передав Олафсону кілька купюр.

— Це забагато, сер.

— Бери, бери.

— Тут і на труну вистачить.

— Бери, кажу.

Макбет зайшов до свого колишнього кабінету. Насправді то був не кабінет, а невеличка майстерня, де на полицях та ослінцях лежали деталі стрілецької зброї та набої; друкарська машинка стояла на стільці, бо нею все одно ніхто не користувався.

— Що скажете?

— Хлопці вже пройшли інструктаж, — відповів Сейтон, перед яким на столі лежав товстий службовий посібник.

— А як щодо двійнят Гатлінга?

— Кулемети прибудуть завтра вранці близько восьмої. Наскільки я розумію, ви вже домовилися з начальником порту, щоб судно пропустили без черги?

— Так, бо ми ж не можемо допустити, аби двійнята запізнилися на вечірку. До речі, завтра вдень твоїм хлопцям намічається невеличка робота.

— Чудово. Де?

— У Файфі.

Вівторок. Ранок. Файф залитий сонцем.

Дафф пішов поплавати.

Широко розводячи м’язисті руки, він плив брасом, розсікаючи важку холодну воду.

Йому більше подобалася солона морська вода, а не річкова, бо в ній було легше плисти. Це видавалося трохи дивним: морська вода забезпечує більшу плавучість, хоча водночас має більшу щільність і більшу вагу порівняно з прісною. Проте донедавна він віддавав перевагу річці — попри те, що вода в ній була не лише холоднючою, а й настільки забрудненою, що він почувався немитим щоразу, коли з неї виходив. Але зараз Дафф був чистим. Він встав рано, зробив зарядку на холодній дерев’яній підлозі біля розкладачки, приготував сніданок для всієї сім’ї, проспівав Юену коротеньку пісеньку на честь його дня народження, відвіз дітей до школи, а потім прогулявся з Мередіт до озера. Вона розповідала йому про цьогорічний врожай яблук, про те, що їхня донька отримала свого першого любовного листа (хоча в глибині душі Мередіт була розчарована, бо той лист від хлопця, на три роки молодшого за доньку), а також про те, що Емілі хоче на свій дванадцятий день народження гітару. Юен побився з хлопцем на шкільному майданчику і приніс у щоденнику зауваження батькам. Він домовився з мамою, що сам розкаже про це таткові, але після того як вони відзначать сьогодні день його народження, бо матимуть ще вдосталь часу. Дафф спитав, а чи не призведе така відстрочка до того, що Юену доведеться аж надто довго боятися цього непростого моменту істини.

— Навіть не знаю, що в ньому переважає, — усміхнулася Мередіт. — Чи то нетерпляче очікування, чи то побоювання. Хлопець, з яким він учора побився, на клас старший за нього, і Юен сказав, що той перший штурхнув малого Пітера.

— Кого?

— Пітера, найкращого друга нашого Юена.

— А, зрозуміло, — збрехав Дафф.

— Юен зізнався, що йому шкода, але він мусив захистити свого приятеля і що татко на його місці вчинив би так само. Тому йому й не терпиться почути, що ти скажеш з цього приводу.

— Тоді мені доведеться проявити збалансований підхід. Засудити його поведінку, але похвалити за сміливість. Сказати щось на кшталт того, що слід зініціювати примирення, а не продовжувати ворожнечу. Треба помиритися — я правильно кажу?

— Так.

Пливучи поряд із Мередіт, Дафф вирішив раз і назавжди, що віднині не плаватиме більше ніде, крім їхнього маленького озерця у Файфі.

— Ну, ось і припливли, — захекано сказала Мередіт позаду нього.

Дафф перевернувся на спину, аби бачити дружину, і став поволі гребти руками й хвицати ногами. Під водою його тіло виглядало блідим і якимось зеленкуватим, тоді як тіло Мередіт, навіть у такому освітленні, було золотисто-брунатним. Він проводив у місті надто багато часу; слід частіше бувати на сонці.

Вона пропливла повз нього і вибралася на берег, на великий, згладжений водою камінь.

То був не просто камінь. То був їхній камінь. Камінь, на якому вони одного дня дванадцять років тому зачали свою доньку. Вони приїхали до Файфа, втікши з міста, і знайшли це озеро майже випадково. Зупинилися, коли Мередіт побачила покинуту маленьку ферму, яка їй дуже сподобалась. Звідти вони помітили блиск води вдалині, і за двадцять хвилин дійшли до озера. Хоча єдиними живими істотами біля озера було двійко корів, вони все ж таки перепливли на протилежний берег до цього каменю, де їх ніхто не міг би побачити. А місяць потому Мередіт повідомила йому, що вагітна. У стані повної ейфорії вони повернулися до тієї місцини, купили будиночок на півдорозі між озером та головною дорогою, а коли народився Юен, то придбали ще й ділянку землі, і на ній збудували дім.