Дафф заліз на камінь і сів поруч. Звідти було добре видно їхній червоний будинок.

Він ліг спиною на зігрітий сонцем камінь. Заплющив очі й відчув, як хвилі задоволення котяться його тілом. Іноді варто змерзнути й застудитися, щоб потім мати змогу насолодитися теплом.

— Отже, Даффе, ти повернувся додому?

Втративши щось, а потім знайшовши знову, насолоджуєшся ним більше, ніж до втрати.

— Так, — відповів він.

Її тінь упала на нього.

А коли вони поцілувалися, йому спало на думку — чомусь саме зараз, а не раніше — що жіночі губи, змочені прісною водою, смакують краще, ніж губи, змочені водою морською. Чому? І зробив висновок, що то, мабуть, у слушний момент тіло посилало йому сигнал, що прісну воду пити можна, а солону — ні.

— От і добре. Тож сядемо за стіл вчасно.

— Я встигну повернутися задовго до цього. Мені просто треба забрати подарунок для Юена. Я залишив його в шухляді свого офісу.

— Наскільки я пам’ятаю, йому хотілося мати спорядження таємного агента поліції.

— Так. Є ще одна справа, яку мушу зробити якнайшвидше.

Вона провела пальцем по його лобі й носі.

— Щось трапилось?

— І так, і ні. Я мав би розібратися з цим сто років тому.

— Тоді, — її палець, такий знайомий палець, торкнувся його губ, — тоді я чекатиму тебе тут.

Дафф сів, обпершись на лікті, і глянув на неї.

— Мередіт!

— Що?

— Я кохаю тебе.

— Я знаю, Даффе. Просто ти ненадовго про це забув.

Дафф усміхнувся. Знову поцілував її змочені прісною водою губи і підвівся. Хотів був ще раз пірнути у воду, але зупинився.

— Мередіт!

— Що?

— А Юен сказав тобі, хто переміг у тій бійці?

— А старший комісар не сказав, чому я маю везти їх до клубного будинку? — поцікавився водій.

Тюремний наглядач глянув на в’язку ключів, шукаючи той, що підходив до наступної камери.

— Сказав, що бракує доказів тримати їх далі у слідчому ізоляторі.

— Бракує доказів?! Чорт забирай, усе місто знає, що саме «вершники» отримали дурман у порту. Всім відомо, що саме «вершники» вбили полісмена та його сина. Але мені нецікаво, чому ми їх відпускаємо — бо я вже звик до всілякої туфти, — мені цікаво, чому ми їх відпускаємо не просто так. Коли я перевожу в’язнів, то зазвичай транспортую їх з однієї тюрми до іншої. Проте я не наймався до них таксистом, щоб розвозити по домівках!

— Тут я нічого не можу сказати, — процідив крізь зуби наглядач. — Агов, Шоне! Піднімай свою дупу з ліжка й паняй додому до дружини й доньки!

— Хай живе Макбет! — почулося з камери.

Наглядач похитав головою й обернувся до водія.

— Краще піджени автобус до виходу, а ми тим часом усіх зберемо. З тобою поїдуть двоє озброєних полісменів.

— Навіщо? Хіба цих хлопців не звільнили?

— Старший комісар хоче, щоб їх доправили до пункту призначення без проблем.

— Може, їм на ноги кайдани начепити?

— Інструкціями це заборонено, але роби, як знаєш. Агов! Швидше шнурки зав’язуй, я не збираюся возитися з вами цілий день.

— Невже це правда? Невже повертаються старі добрі часи, як при Кеннеті? — донеслося з номера.

— Хе-хе. Висновки робити ще зарано, але, кажуть, що Макбет рухається у правильному напрямі.

— Його проблема — це не розслідувані вбивства поліцейських. Якщо ви не розв’яжете цю проблему швидко і вправно, то опинитеся в дупі, — зауважив водій.

— Може, й так. Кайт сказав сьогодні по радіо, що Макбет — це катастрофа.

Наглядач іще раз повторив слово «катастрофа» з навмисне гаркавим «р», і водій розсміявся. І мимоволі здригнувся, побачивши татуювання на лобі одного зі звільнених «вершників». «Автобус для перевезення таврованої худоби», — стиха пробурмотів він, а наглядач тим часом підштовхнув чолов’ягу до виходу.

Дафф заскочив до свого кабінету, запхав пакунок із подарунком для Юена в кишеню й хутко подався геть. У криміналістичному відділі йому сказали, що Кетнесс — у фотолабораторії, розташованій в підвальному приміщенні в гаражі. Дафф поїхав ліфтом униз і увійшов до підвалу. Тоді, коли Кетнесс іще орендувала квартиру разом із подругою, Даффу вдалося переконати сторожа, що йому як начальнику антинаркотичного відділу не завадило б мати ключа від гаража, де у криміналістів був тир для балістичних досліджень, хімлабораторія, фотолабораторія для проявлення плівок та виготовлення фотографій місць злочину, а також відкритий майданчик біля гаражних дверей з виходом на вулицю, де вони тримали крупніші об’єкти, — наприклад, автомобілі, які належало оглянути на предмет наявності доказів. Якщо треба було залишитися попрацювати після закінчення робочого дня, з холодного сирого підвалу зазвичай всі переходили до кабінетів на другому поверсі. Цілий рік Дафф та Кетнесс регулярно влаштовували рандеву в підвалі, а крім того, щотижня зустрічалися під час обідньої перерви в номері 323 «Гранд-готелю» як подружжя на прізвище Міттбаум. Хоч як дивно це згадувати, та коли Кетнесс перебралася до квартири на мансарді, Дафф часто з ностальгією згадував оті похапливі побачення.

Відчинивши двері й відчувши подув сирого холодного повітря, він подумав, що, напевне, вони були сильно закохані, бо на подібні незручності не зважали. Посередині гаража стояв зрешечений кулями «вольво» Банко. Авто було вкрите брезентом — мабуть, через те, що двері з пасажирського боку були відірвані, і співробітники хотіли захистити можливі докази в машині від пацюків, які шастали у підвалі вночі. Дафф зупинився перед фотолабораторією і глибоко вдихнув. Він уже вирішив. Залишилося тільки зробити вчинок. Хоробрий вчинок. Він натиснув ручку дверей і зайшов у темряву. Зачинив за собою двері. Зупинився, вдихаючи аміачний запах фотозакріплювача і чекаючи, поки розширяться зіниці.

— Даффе, ти? — почулося з темряви. Той самий привітливий з нотками обережності голос, який розбудив його вчора на нараді. Той самий голос, який так багато разів будив його вранці у квартирі на мансарді. Привітний обережний голос, якого він більше не почує так, як чув його там раніше.

— Кетнесс, чи не могли б ми…

— Рой, ти не міг би залишити нас на хвилинку? — спитала вона.

Очі Даффа призвичаїлися до темряви якраз вчасно, щоб помітити, як з лабораторії вийшов фотограф-криміналіст.

— Ти бачив оце? — спитала Кетнесс, спрямувавши червону лампу на три фотознімки, які сохли на мотузці і з яких капала вода.

На одному з них було Банкове авто. На другому — обезголовлене тіло Банко на асфальті біля машини. На третьому — крупним планом шкіра шиї Банко в тому місці, де була відрізана голова. Кетнесс показала на останнє фото.

— Ми вважаємо, що її відрізали великим лезом, на кшталт отої шаблі, яку возить із собою Свено.

— Зрозуміло, — промовив Дафф, не відводячи очей від знімка.

— На хребті ми знайшли рештки крові іншої людини. Цікаво, чи не так?

— Що ти хочеш сказати?

— Свено, чи хто там був, явно не надто клопотався вимити свою шаблю, бо, коли лезо врізалося в хребет отут, — показала Кетнесс, — з нього зішкрябалося трохи старої висохлої крові. Якщо ми зможемо визначити, до якої групи ця кров належить, то це допоможе розслідувати інші справи про вбивства.

Даффа почало нудити, і він вхопився за ослінчик.

— Тобі й досі зле? — спитала Кетнесс.

Дафф кілька разів глибоко вдихнув.

— Так. Е-е-е, ні. Я просто збирався вийти. Нам треба поговорити.

— Про що?

З її тону Дафф збагнув, що вона все зрозуміла. Мабуть, ще тоді, коли він несподівано увійшов до лабораторії, а розповідь про фотографії була свого роду панічною реакцією.

— Про наші зустрічі, — сказав він. — Їх більше не буде.

Дафф намагався розгледіти її обличчя, однак в лабораторії було надто темно.

— Ти хочеш сказати, що ми просто зустрічалися? — спитала Кетнесс, ось-ось готова розплакатись. — І все? І нічого більше?

— Ні. Тобто, так. Ти маєш рацію — ми не просто зустрічались. І це є додатковою причиною для того, щоб наші зустрічі припинити.