— Тоді наші переговори з Гекатою мають бути максимально стислими.

— Так, ця зустріч не буде довгою. Я скажу лише, що золото — це доказ моєї чистоти і щирої вдячності за те, що він для мене вже зробив і зробить іще в майбутньому, якщо допоможе мені перемогти на виборах мера.

— А ви гадаєте, що він допоможе?

— Не знаю, та й ніколи не дізнаюся, бо десять хвилин потому він все одно вже буде мертвий. Головне, щоб Геката нічого не запідозрив, бо він добре знає, що в цьому місті нічого не можна отримати надурняк. Я попрошу його подумати, погляну на годинника, скажу, що в мене скоро нарада з групою менеджменту — а це, між іншим, відповідає дійсності, та піду.

— Вибачте… — Вони обернулися до дверей. То був Рікардо. — Телефон.

— Передайте, що я зателефоную пізніше, — відказав Сейтон.

— Кличуть не вас, а старшого комісара.

Макбет почув у голосі Рікардо ледь вловимий холодок. Він уже встиг його відчути, коли нещодавно заходив до спецназу. Помітив, що люди, з якими він колись працював, поштиво бурмотіли вітання, але швидко відводили очі, вдаючи, що їм ніколи, бо мають багато роботи.

— Мене?

— Ваша секретарка з’єднала. Каже, що на зв’язку мер.

— Проведи мене.

Макбет рушив за ветераном спецназу. Щось у вузькому аристократичному обличчі Рікардо, в блискучій чорноті його шкіри та пружній легкості його ходи завжди наштовхувало Макбета на думку, що предками цього полісмена були, напевне, мисливці з племені, яке полювало левів. Цікаво, як називалося те плем’я? Рікардо був людиною вірності й честі. Макбет знав, що він, якщо треба буде, піде за своїми товаришами на смерть. Не чоловік, а золото. Чисте золото.

— Щось не так, Рікардо?

— Слухаю, сер.

— Ти сьогодні такий мовчазний. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

— Ми трохи хвилюємося за Ангуса.

— Так, мені казали, що він був сам не свій. Ця робота, схоже, не для всіх.

— Я непокоюся, бо він не вийшов на роботу, і ніхто не знає де він.

— Та, напевне, скоро з’явиться. Мабуть, йому знадобився певний час, аби все обміркувати. Але я бачу, що ти стривожений — чи не вчинив він чогось трагічного.

— Не думаю, що Ангус вчинив щось трагічне, — сказав Рікардо, зупинившись біля відчинених дверей кабінету. На робочому столі лежала слухавка. — Але щось трагічне могло статися з ним самим…

Макбет зупинився й поглянув на Рікардо.

— Що ти цим хочеш сказати?

Їхні очі зустрілись. І в очах колишнього колеги Макбет не побачив ані сліду того захоплення й любові, які колись відчував від своїх підлеглих зі спецназу. Рікардо швидко опустив погляд.

— Сам не знаю, сер.

Макбет зачинив за собою двері й узяв слухавку.

— Слухаю, Тортеле.

— Я збрехав, що я мер, аби мене з’єднали. Збрехав так само, як і ти. Ти пообіцяв, що не помре ніхто.

«Дивно, як страх придушує в людині зарозумілість і нахабство», — подумав Макбет. Від звичної зверхності в голосі Волтера Кайта не залишилося й сліду.

— Ти, напевне, хибно мене зрозумів. — Я сказав, що не помре ніхто з твоєї сім 7.

— Ти…

— І так воно й буде — якщо ти й надалі робитимеш те, що я накажу. Я зайнятий, Кайте, тож, якщо не маєш більше нічого мені сказати…

На іншому кінці лінії чулося лише потріскування статичного електроструму.

— От і добре, що ми з цим розібралися, — промовив Макбет і поклав слухавку.

Поглянув на фото, прикріплене кнопками до стіни над його столом. На ньому була зображена вся компанія спецназівців у барі «Каменярі». Широкі усмішки та підняті догори кухлі з пивом — то вони відзначали успішне завершення чергової операції. На фото був Банко. Рікардо. Ангус та інші. І сам Макбет. Такий молодий. Така простакувата усмішка. Такий нетямущий. Такий блаженно безвладний.

— Отже, такий наш план, — підсумував Малкольм. — І, крім тебе, про нього знаємо лише ми втрьох. Що скажеш, Кетнесс? Ти з нами?

Вони сиділи близько одне до одного в тісному готельному номері, і Кетнесс мовчки обвела поглядом їхні обличчя, одне за одним.

— А якщо я скажу, що план божевільний і що не хочу мати до нього жодного стосунку, то ви дозволите мені просто так піти і все вибовтати Макбету?

— Так, — відповів Малкольм.

— А хіба це не буде наївно з вашого боку?

— Розумієш, якби ти збиралася піти до Макбета, то, як на мене, сказала б нам спершу, що наш план чудовий і що ти обома руками «за». А вже після того побігла б до Макбета й заклала нас. Ми знаємо, що ризикуємо, звертаючись до тебе. Але твердо віримо, що довкола нас є добрі люди, люди небайдужі, люди, які благо для міста ставлять вище за власне.

— І ви гадаєте, що я є однією із них?

— Дафф вважає, що ти дійсно одна з таких людей, — відповів Малкольм. — Фактично, він висловився навіть переконливіше. Сказав, що впевнений: ти — саме така людина. Каже, що ти краща за нього.

Кетнесс поглянула на Даффа.

— Краща? Що ж, чудова думка. Тоді я — за!

Малкольм та Флінс розсміялися, і навіть у сумних неживих очах Даффа вона помітила швидкоплинний проблиск сміху.

За п'ять хвилин шоста. Макбет увійшов до готелю «Обеліск». У просторому вестибюлі було безлюдно — тільки швейцар, двоє коридорних та троє схожих на трунарів портьє у чорних костюмах; вони стояли, стиха перемовляючись.

Макбет рушив прямо до ліфта з розчиненими дверцятами, увійшов і натиснув кнопку дев’ятнадцятого поверху. Стиснув зуби і видихнув через ніс, щоб урівняти тиск. Найшвидший ліфт у країні — так його рекламували, апелюючи, вочевидь, до провінційної публіки. Макбет відчував долонею слизьку поверхню ручки валізи. Цікаво, чому Коллум, отой нещасливий картяр, вибрав для своєї бомби саме таку валізу — зі смугами, мов у зебри?

Двері ліфта розчинилися, і він вийшов. Із плану будівлі Макбет знав, що сходи до пентхауса розташовані ліворуч. Легкими кроками подолавши п’ятнадцять східців угору й швидко пройшовши коротким коридором, він зупинився перед єдиними на поверсі дверима. Підняв був руку, щоб постукати. Але зупинився і придивився до своєї руки. Чи йому здалося, що вона тремтить від того тремору, який з’являється у ветеранів спецназу після семи років служби? Здалося. Але кажуть, що ще гірше, якщо такого тремору немає. Отже, він вчасно пішов зі спецназу.

Макбет постукав.

Почув кроки. Почув власне дихання.

Ніякої зброї він при собі не мав. Все одно його обшукають, тож не треба нікого нервувати, бо ця зустріч задумувалася як чисто ділова. Макбет іще раз сказав собі, що мусить лише озвучити Гекаті своє бажання балотуватися в мери і передати йому валізу як подяку за послуги, які вже були надані та які будуть надані в майбутньому. Таке пояснення мало б виглядати цілком правдоподібним.

— Доброго вечора. Ви містер Макбет, сер?

— Так.

Хлопець відійшов убік, пропускаючи його.

— Заходьте, будь ласка.

З пентхауса відкривався вид на всі чотири боки. Дощ припинився, і на заході, за казино «Інвернесс», товстий хмарний покрив підсвітився помаранчевим надвечірнім сонцем. Макбет перевів погляд далі, через гавань на південь, а потім — на схід, до фабричних труб.

— Пан Рука сказали, що трохи затримуються, але ненадовго, — повідомив хлопець. — Я принесу вам шампанського.

Двері тихо зачинились, і Макбет лишився на самоті. Сів в одне зі шкіряних крісел біля круглого плексигласового столу. «Пан Рука? Ага — Невидима Рука. Все ясно».

Макбет поглянув на свого годинника. Минуло рівно три хвилини і тридцять п’ять секунд з тої миті, коли він, сидячи з Сейтоном у спецназівському авто, витяг шпильку й запустив годинниковий механізм. До вибуху залишалося двадцять дві хвилини і двадцять секунд.

Він підвівся, підійшов до великого коричневого холодильника під стіною й відчинив його. Порожній. Шафа теж порожня. Зазирнув до спальні. Все неторкнуте. В номері ніхто не жив. Макбет повернувся до шкіряного крісла і знову сів.