Двадцять хвилин і шість секунд.

Він намагався ні про що не думати, але думки не припиняли надокучати.

І казали йому, що час спливає.

Що темрява згущається.

Що смерть наближається.

Макбет намагався дихати глибоко й спокійно. А що, як смерть дійсно прийде зараз? Звісно, це був би безглуздий кінець, але хіба ж не є кожен кінець безглуздим? Нас переривають на півслові посеред плину нашого життя, і кінець речення так і зависає в повітрі — без смислу, без завершення й без фінального акту. Коротке відлуння останнього недоказаного слова — і про тебе вже забули. Забули назавжди, і жоден гігантський пам’ятник цього факту змінити не зможе. Особа, якою ти був, ота реальна особа щезає швидше, ніж кола на воді. І який сенс має ця коротка раптово перервана поява? Пристосуватися до життя якомога краще, аби скористатися тими утіхами та радощами, які воно тобі пропонує за свій нетривалий час? Чи залишити по собі слід, змінити напрямок подій і зробити цей світ трохи придатнішим для життя, перш ніж його полишити? Чи, може, розмножуватися, щоб наплодити на землі багато маленьких істот, краще пристосованих до життя, в надії на те, що колись люди дійсно стануть тими напівбогами, якими себе вважають? А може, жодного смислу немає взагалі? Може, ми є просто уривками фраз у вічній хаотичній мішанині, де кожен говорить, але ніхто не слухає, де справджуються всі найгірші передчуття: ти — самотній. Абсолютно самотній.

Сімнадцять хвилин.

Сам-один. А потім прийшов Банко, пригорнув його до свого серця й узяв до своєї сім’ї. А він його спекався. Спекався всіх. І знову залишився сам-один. Наодинці з Леді. Але навіщо йому все це було? Чи хотів він цього насправді? Чи хотів цього для когось іншого? Для неї — для Леді?

Чотирнадцять хвилин.

Невже він дійсно думав, що все це надовго? Хіба ж не була вона крихкою, як психіка Леді, приреченою впасти додолу й розбитися, — оця імперія, яку вони заходилися будувати? Чи не був її крах лише питанням часу? Можливо, але що ще ми маємо, крім часу, дрібочки часу — категорії гнітюче-швидкоплинної?

Одинадцять хвилин.

Де ж Геката? Було вже пізно забирати валізу, везти її до порту й викидати у воду. Альтернативний варіант — вкинути її в каналізаційний люк надворі, але ж його можуть впізнати на вулиці серед білого дня після всіх отих телевізійних прес-конференцій.

Сім хвилин.

Макбет вирішив: якщо Геката не з’явиться за дві хвилини, то він піде. А валізу залишить. Сподіваючись, що Геката з’явиться ще до того, як вибухне бомба.

П’ять хвилин. Чотири хвилини.

Макбет підвівся й підійшов ближче до дверей. Прислухався.

Анічичирк.

Час тікати.

Він узявся за дверну ручку. Посмикав. Посмикав сильніше. Замкнено. Його замкнули.

— Ви хочете сказати, що вас обдурили, сер? — спитала Леді, стоячи біля столу для рулетки. Її покликали туди, бо один відвідувач почав бешкетувати. Той чоловік не був ані тверезим, ані дуже п’яним. Пом’ятий твідовий костюм. Їй не треба було довго гадати: то був колишній клієнт «Обеліску» з провінції.

— Ще б пак, звісно, що обдурили, — знервовано відповів чоловік.

Леді обвела поглядом кімнату. Кімната була повною — як і зазвичай останніми вечорами. «Доведеться найняти ще одного працівника для ігрової кімнати і двох для бару», — подумала вона.

— Кулька потрапляє на чотирнадцять раз за разом тричі. Якою є ймовірність для такого збігу, га?

— Така ж сама, як і для трьох, двадцяти чотирьох та шістнадцяти, — відказала Леді. — Одна з п’ятдесяти тисяч. Точнісінько така сама, як і для будь-якої іншої комбінації цифр.

— Але ж…

— Сер, — усміхнулася Леді, легенько торкаючись його руки. — Чи вам казали, що під час обстрілу треба ховатися у вирві, бо снаряд ніколи не падає в одне й те саме місце? Якщо казали, то знайте, що вас обдурили. Снаряд інколи падає в одне й те саме місце. Але зараз ви перебуваєте в казино «Інвернесс», сер. Тут вас не обдурять. — Вона подала йому талон. — Підіть до бару й хильніть чарчину моїм коштом. Обдумайте логічність того, що я вам щойно сказала, а потім ми поговоримо знову, гаразд?

Чоловік трохи відхилився, ніби роздивляючись її. А потім узяв талон і пішов.

— Леді!

Вона обернулася. Над нею бовваніла висока й широкоплеча жінка. А може, чоловік.

— Пан Рука хотів би з вами поговорити. — Чоловіко-жінка кивнула на старого, що стояв за кілька метрів від них. Він був у білому костюмі, мав фарбоване чорне волосся й спирався на позолочений стек. Старий з цікавістю роздивлявся люстру, яка над ним висіла.

— А чи не могли б ви трохи зачекати? — усміхнено спитала Леді.

— Цей добродій має ще один псевдонім. Він починається на букву «Г».

Леді заклякла, як укопана.

— Але він воліє, щоб його називали «Невидимою Рукою», — посміхнулася чоловіко-жінка.

Леді підійшла до старого.

— Це кришталь Баккара чи богемське скло? — поцікавився він, не зводячи з люстри очей.

— Богемське скло, — відповіла Леді. — Як ви, мабуть помітили, це трохи зменшена копія люстри, що висить у стамбульському палаці Долмабахче.

— На жаль, мені ніколи не доводилося там бувати, пані, але колись я відвідав маленьку капличку в Чехословаччині. Після епідемії чуми повсюдно валялося стільки трупів, що не знали, куди їх подіти. Тому і найняли одного одноокого монаха, щоб той прибрав і поскладав останки. Але натомість монах прикрасив ними каплицю. І тепер там є красива люстра, зроблена з людських черепів та кісток. Дехто вважає це проявом неповаги до померлих, але я дотримуюся протилежної думки. — Старий перевів погляд з люстри на Леді. — Хіба може людство бажати кращого подарунка, ніж дотик безсмертя, збережений у тій люстрі навіть після смерті? То все одно, що після смерті перетворитися на кораловий риф. На люстру. Або на символ чи на провідну зорю, на старшого комісара, який помирає так рано, що в серцях людей назавжди залишається втіленням людини, яка творила добро, безкорисливого лідера, який пішов із життя так передчасно, що його навіть не встигли викрити як іще одного корумпованого короля, ураженого манією величі. Я дотримуюся тієї думки, що саме такою смертю має помирати людина, шановна пані. Сподіваюся, отой одноокий монах заслужив вдячність нащадків.

Леді мовчки ковтнула слину. Зазвичай, їй вдавалося розгледіти в очах людини хоча б якусь емоцію, котру можна було б витлумачити. Але в очах цього чоловіка вона не побачила нічого — то було все одно, що зазирати в очі сліпця.

— Чим можу допомогти, пане Руко?

— Наскільки вам відомо, я зараз маю бути на зустрічі з вашим чоловіком. Він сидить у готельному номері і чекає на мене, аби вбити.

Леді здалося, ніби хтось стиснув її горло, тож якщо вона заговорить, голос буде тоненьким і писклявим. І вона зволіла промовчати.

— Але оскільки з мене мертвого навряд чи буде багато користі, то я вирішив натомість поговорити з тим із вас двох, хто має більше здорового глузду.

Леді поглянула на нього. Старий усміхнувся сумною лагідною посмішкою, наче мудрий дідусь. Наче той, хто бачить її наскрізь і хоче сказати, що вибачення є недоречними та абсурдними.

— Зрозуміло, — мовила Леді, сильно закашлявшись. — Щось мені випити захотілось. Що вам запропонувати?

— Якщо ваш бармен знає, як приготувати «брудний мартіні»…

— Ходімо зі мною.

Вони пішли до бару, де стояла черга завсідників. Леді проштовхалася за барну стойку, вхопила дві склянки, налила туди джину, потім мартіні та змішала коктейль на столі під стойкою. Менше, ніж за хвилину, вона повернулася й подала старому його склянку.

— Сподіваюся, що цей мартіні достатньо брудний.

Старий відсьорбнув.

— І справді. Та якщо я не помиляюся, тут є ще якийсь додатковий інгредієнт.

— Два інгредієнти. Це мій власний рецепт. Може, пройдемо сюди?

— А що це за інгредієнти?

— Це — секрет фірми, але я могла б висловитися таким чином: на мою думку, в кожного напою має бути місцевий колорит. — 3 цими словами Леді провела старого та чоловіко-жінку до порожньої кімнати за залом ресторану.