Зусиллям волі Дафф змусив себе пройти крізь отвір, де колись були двері. Сходив до дитячих кімнат — спершу до кімнати Емілі, а потім — до кімнати Юена. Перевірив шафи, потрошені кулеметними кулями, а потім зазирнув під ліжка. Нікого. У вітальні — теж нікого. Він рушив до останньої кімнати, до їхньої з Мередіт спальні з широким та м’яким двоспальним ліжком, на якому в неділю вранці вони вмощувалися вчотирьох, вилежувалися; батьки лоскотали дітям голі п’яти, а малі весело верещали, чухали одне одному спини, розповідали всілякі історії про речі химерні й чудесні, сперечалися, кому вставати першим.

Двері до спальні не були знесені пострілами, але проміжки між кулями були в них такі самі, як і в решті будинку. Дафф затамував подих.

Може, не все ще втрачено.

Він схопився за ручку. Відчинив двері.

І відразу збагнув, що брехав самому собі. Він добре навчився це робити: чим частіше вдавався до самообману, тим легше було побачити те, що хотів бачити. Але за останні кілька днів пелена впала з його очей, і ось він зараз тут, у спальні, але очі його відмовлялися бачити те, що було перед ними. Пір’я з матраців розлетілося по всій кімнаті, неначе сніг випав. Можливо, саме тому все і здавалося таким тихим і умиротвореним. Мередіт розкинула руки, наче хотіла зігріти Юена та Емілі, і вони так і лишилися сидіти в куточку на підлозі, обхопивши одне одного руками. До стін навколо них поприлипало червоне пір’я.

Даффу перехопило подих. Потім почувся схлип. Один-єдиний, гіркий і розпачливий схлип.

Було втрачено все.

Було втрачено абсолютно все.

Дафф заціпенів на порозі. Побачив на ліжку ковдру. Він знав, що нічого не зміниться, якщо він зайде до кімнати, пробираючись крізь пір’я. Все, що йому вдасться — це спотворити місце злочину і потенційно знищити докази. Але він мав накрити їх. Накрити їх востаннє, щоб вони не сиділи отак на підлозі. Дафф увійшов до спальні — і враз зупинився.

Йому почувся звук. Оклик.

Він позадкував, а потім швидко вийшов до вітальні, розтрощене вікно якої виходило на південний схід, до озера. Оклик почувся знову. Він долітав здалеку, і Дафф не бачив, хто кликав, але зараз, у сухому денному повітрі, звук було чути дуже добре. В голосі лунали дратівливі нотки. Хтось повторював одне й те саме слово, але Дафф не міг розчути, яке саме. Він висунув шухляду з решток комоду, взяв бінокль, який там тримав, і навів його на хижку. Одна лінза була розбита, але крізь іншу було видно досить добре, щоб побачити русявого чоловіка, який вузькою дорогою поспішав до будинку. Позаду нього, перед хижкою, стояла вантажівка, на кузові якої виднівся чоловік, чиє обличчя Дафф упізнав. То був Сейтон. Він стояв поміж якимись предметами, схожими на дві гігантські м’ясорубки на триногах. Дафф пригадав слова Макбета: «Полежи в ліжку хоча б днів зо два… це — наказ». Отже, Макбет знав уже тоді. Знав, що Дафф збирався розповісти про нього — що це він убив Дункана. Леннокс. Леннокс — зрадник. Ніякий суддя зі столиці завтра до міста не приїде.

Спершу Дафф помітив, як заворушилися перекошені злобою губи Сейтона, а потім до нього долетів звук. То було те саме слово: «Ангусе!»

Дафф відійшов від вікна, щоб відблиск бінокля не видав його присутності. Треба було тікати.

Коли на місто впала темрява, новина про масове вбивство в клубі «вершників» уже поширювалася містом. О дев’ятій вечора більшість міських журналістів, а також знімальні групи телебачення й радіорепортери зібрались у круглому залі. Макбет стояв за лаштунками, слухаючи, як Леннокс запрошував їх на прес-конференцію.

— Я попросив би вас не користуватися фотоспалахами, доки старший комісар не закінчить, і, будь ласка, ставте запитання, спершу піднімаючи руку й називаючи себе. А зараз — славетний старший комісар нашого міста Макбет!

Таке представлення і, можливо, чутки про перемогу над «вершниками» в битві біля клубу двоє недосвідчених журналістів визнали достатньою підставою, щоб підхопитися й зааплодувати, коли Макбет з’явився на подіумі, але їхні рідкі аплодисменти швидко вщухли під промовистими поглядами більш досвідчених колег.

Макбет підійшов до трибуни. Ні, він захопив ту трибуну силоміць — саме таке у нього було відчуття. Дивно, що необхідності промовляти перед аудиторією колись боявся найбільше; але зараз це йому не просто подобалося, він прагнув такого спілкування. І Макбет заговорив.

— Сьогодні поліція здійснила дві збройні операції проти тих, хто стояв за останніми вбивствами наших співробітників, серед яких був і старший комісар Дункан. Я радий повідомити, що перша операція, з огляду на обставини, виявилася на сто відсотків успішною. Банда злочинців, відома під назвою «вершники-вікінги», припинила своє існування.

Хтось один вигукнув: «Ура!», — але решта мовчали.

— Це була запланована акція, здійснена на підставі нової інформації, отриманої після звільнення декого з «вершників». Обставини склалися так, що «вершники» першими почали стріляти у спецназівців, і ми не мали іншого вибору, крім як завдати потужного удару у відповідь.

— А Свено теж убили? — долинув вигук із дальньої частини зали.

— Так, — відповів Макбет. — Його труп — серед тих тіл, які не піддаються ідентифікації через численні поранення, але, гадаю, що кожен із вас упізнає ось це…

І з цими словами Макбет підняв догори блискучу шаблю. Цього разу захоплених вигуків було вже більше, і до спонтанних аплодисментів приєдналися навіть аплодисменти кількох досвідчених журналістів.

— Зі смертю Свено завершується ціла епоха. На щастя, — продовжив Макбет.

— Ширяться чутки, що серед загиблих є жінки та діти.

— І так, і ні, — відповів Макбет. — Дорослі жінки, які зробили свій вибір, пов’язавши себе з клубом, — так, вони загинули. Багато з них мали, так би мовити, заплямовану репутацію, і жодна не зробила нічого, щоб завадити «вершникам» стріляти в нас. Щодо дітей, то це суцільна нісенітниця. Безневинних жертв там не було.

— Ви згадали також і про якусь іншу операцію. Що це була за операція?

— Вона була здійснена у Файфі, відразу ж після першої, в її ході ми намагалися заарештувати людину, яка, за нашою інформацією, вже деякий час співпрацювала з «вершниками». Звісно, дуже прикро, що в наших рядах знайшлася така особа, але це доводить, що старший комісар Дункан припустився помилки, призначивши очільником антинаркотичного відділу, а згодом — і відділу розслідування убивств цього чоловіка — інспектора Даффа. Але ми також припустилися помилки. Бо, коли ми прибули, співробітник поліції Сейтон, командир спецназу, підійшов до будинку і наказав Даффу вийти одному і здатися. Але Дафф у відповідь вистрелив у Сейтона.

Макбет кивнув убік Сейтона, який стояв під лампою біля дверей у ближній частині зали, щоб усім було видно, що його рука — на перев’язі.

— На щастя, постріл виявився несмертельним. Співробітник Сейтон невдовзі отримав необхідну медичну допомогу, і є всі підстави сподіватися, що він уникне каліцтва. Проте, незважаючи на серйозну рану, Сейтон повів спецназ у наступ. На жаль, Дафф, злякавшись і впавши у відчай, вирішив скористатися власною сім’єю як живим щитом, і в результаті члени сім’ї трагічно загинули, а Даффу вдалося вискочити через тильний бік будинку і втекти у своєму авто. Його оголошено в розшук, який ми вже розпочали. Я, стоячи тут, перед вами, обіцяю, що ми неодмінно знайдемо Даффа і покараємо його. До речі, дозвольте мені скористатися з нагоди й оголосити, що невдовзі ви матимете змогу, звертаючись до співробітника поліції Сейтона, говорити «інспекторе Сейтоне».

Цього разу аплодувало вже більше людей. Але, коли аплодисменти вщухли, почувся кашель, а потім хтось гаркаво спитав:

— Усе це дуже добре, Макбете, але де докази, — це слово було вимовлене повільно й по складах, наче іноземне, — проти людей, яких ви скосили своїми кулями?

— Що стосується «вершників», то ми маємо свідків, які показали, що бачили, як вони стріляли в машину Банко, ми знайшли також відбитки пальців як зовні, так і всередині автомобіля, які збігаються з відбитками декого з тих, хто був застрелений сьогодні в клубі. Експерти-криміналісти можуть також підтвердити, що відбитки пальців, знайдені на внутрішньому боці лобового скла зі сторони водія, збігаються з відбитками пальців, — Макбет зробив театральну паузу, — інспектора Даффа.