— Але тоді Макбет нічим не кращий за тебе, — сказала Кетнесс.

— Ні, кращий. Я вбив задля самого себе. А він — заради іншої людини.

— Бо саме цим ми й займаємося в поліції: прикриваємо один одного.

— Ні, він вважав, що заборгував мені.

Кетнесс піднялася на лікоть.

— Заборгував тобі?

Дафф наставив цигарку на стелю, примружив одне око, а другим «прицілився» у жевріючий кінчик.

— Коли мій дідо помер, мене віддали до сиротинця, хоча за віком я був уже завеликий — мені виповнилося чотирнадцять. Макбет був моїм ровесником, але в сиротинці перебував з п’яти років. Ми з ним жили в одній кімнаті й швидко подружились. У ті часи Макбет заїкався. Особливо з наближенням суботнього вечора, коли зникав з кімнати посеред ночі й повертався десь за годину. Він ніколи не розповідав мені, куди ходив, а коли я жартома сказав, що скажу про це директору сиротинця Лоррелю, якого всі боялися, Макбет відповів, що з цього буде мало користі. — Дафф зробив іще одну сильну затяжку. — Бо саме до нього він і ходив.

— Ти хочеш сказати, що директор…

— …ґвалтував Макбета, і вже давно. Я вухам своїм не повірив. Той Лоррель таке витворяв з ним… аж не віриться, що людина на таке здатна… та ще й від цього задоволення отримує. Одного разу Макбет насмілився повстати проти Лорреля, так той забив його мало не до смерті, а потім протримав під замком у так званій виправній кімнаті в підвалі, яка становила собою справжнісіньку тюремну камеру. Я аж розплакався від люті. Бо знав, що кожне слово було правдою. Бо Макбет ніколи не брехав. І я сказав, що нам треба вбити Лорреля. Що я йому допоможу. І Макбет погодився.

— Ви запланували його вбивство?

— Ні, — відказав Дафф, передаючи їй цигарку. — Нічого ми не планували. Ми просто взяли і вбили його.

— Ви…

— Якось у четвер ми підійшли до його кімнати. Під дверима прислухалися й почули, що Лоррель хропе. Ми увійшли. Макбет знав там кожен закуток. Я став на чатах біля дверей, а Макбет підійшов до ліжка і змахнув ножем. Та спливло кілька секунд, мої очі призвичаїлися до темряви, і я побачив, що він так і стоїть, заклякши з ножем у руці, мов соляний стовп. А потім Макбет осунувся, підійшов до мене й сказав, що «н-н-н-не може» цього зробити. Тому я забрав у нього ножа, підійшов до Лорреля і щосили увігнав його в роззявлений хроплячий рот. Лоррель смикнувся — і перестав хропіти. Крові було небагато. Ми хутко вийшли з кімнати.

— О, Господи! — охнула Кетнесс, скрутившись калачиком на ліжку. — І що ж сталося після?

— Та нічого особливого. В сиротинці слідчим довелося мати справу з двомастами неповнолітніх підозрюваних. Ніхто не помітив, що Макбет почав заїкатися ще сильніше, ніж до того. А коли він два тижня потому втік, ніхто не пов’язав це з убивством. Бо діти часто тікають з подібних закладів.

— А коли ж ви з Макбетом зустрілися знову?

— Я зустрічав його кілька разів на центральному вокзалі. Хотів поговорити, але він щоразу примудрявся накивати п’ятами. Тікав наче банкрут від кредитора, їй-богу. А потім, через кілька років ми зустрілися в поліцейському коледжі. На той час він уже кинув наркоту і зовсім не заїкався — переді мною постав абсолютно інший хлопець. Хлопець, на якого мені хотілося бути схожим.

— Бо він був чистою і щирою людиною, чия совість не була обтяжена вбивством, як твоя?

— Макбет завжди вважав холоднокровне вбивство слабкістю, а не якоюсь чеснотою. За весь час своєї служби в спецназі він убивав лише тоді, коли вчиняли напад на нього або на його підлеглих.

— А всі оці нинішні вбивства?

— Він замовляв їх іншим.

— Вбивства жінок та дітей… Як на мене, Макбет став іншою людиною, що дуже відрізняється від тієї, яку ти колись знав, Даффе.

— Люди не змінюються.

— Ти змінився.

— Правда?

— Якби ти не змінився, то тебе б тут зараз не було. Ти не був би готовий до боротьби. Не казав би того, що сказав про Макбета. А ти ж був абсолютним егоїстом. Завжди готовим переступити через будь-що і будь-кого, хто трапиться на твоєму шляху. Через своїх колег. Через свою сім’ю. Через мене.

— Пригадую, що мені лише раз у житті дуже хотілося змінитися, і це було саме тоді, коли я хотів стати таким, як Макбет. А коли збагнув, що це неможливо, довелося стати кимось кращим. Тим, хто бере своє, навіть якщо для мене воно має меншу цінність, аніж для того, кому належить, на кшталт Гекати, який забрав у хлопця око. Знаєш, коли я закохався в Мередіт?

Кетнесс похитала головою.

— Коли ми сиділи вчотирьох — Макбет, я, Мередіт та її подруга, і я помітив, як Макбет дивиться на Мередіт.

— Скажи мені, що це неправда, Даффе.

— На жаль, правда.

— Який же ти жалюгідно-дрібний, Даффе.

— А я про що? Тому, коли ти кажеш, що я борюся заради інших, то я не знаю, чи це насправді так. Можливо, я просто хочу забрати у Макбета те, що потрібно йому.

— Але воно йому не потрібне, Даффе. Місто, влада, багатство — все це йому не потрібно. Йому потрібне лише її кохання.

— Леді?

— Так, причина полягає в Леді. Ти не здогадався?

Дафф пихнув у стелю кривим кільцем із диму.

— Макбетом керує кохання, тоді як мною — заздрість і ненависть. Там, де він проявляв великодушність, я проявляв бажання вбивати. А завтра я збираюся вбити свого найкращого друга — влаштувати йому засідку, і кохання та великодушність програють знову.

— Це говориш не ти, а твій цинізм та огида до самого себе, Даффе.

— Г-м-м… — Він загасив цигарку об попільничку на нічному столику. — Ти забула згадати ще й про жалість до самого себе.

— Так, дійсно забула. І жалість до самого себе.

— Все своє життя я був бундючним егоїстом. Я не розумію, як ти могла мене покохати.

— Деякі жінки мають слабкість до чоловіків, які, на їхню думку, зможуть допомогти їм, а деякі — до чоловіків, яким, на їхню думку, можуть допомогти вони самі.

— Амінь, — мовив Дафф, підводячись. — Вам, жінкам, не дано збагнути, що ми, чоловіки, не змінюємось. Ніколи. Ані тоді, коли відкриваємо для себе кохання, ані тоді, коли усвідомлюємо, що невдовзі помремо.

— Дехто своєю фальшивою зарозумілістю намагається прикрити брак впевненості, але твоя зарозумілість, Даффе, є щирою і справжньою. Вона межує з абсолютною самовпевненістю.

Дафф усміхнувся й натягнув на себе мокрі штани.

— А тепер спробуй поспати. Бо завтра наш розум має працювати як годинник.

Коли він пішов, Кетнесс підвелася, відхилила портьєру і визирнула на вулицю. Сичання коліс по калюжах. Зблякла реклама забігайлівки, вивіски сухої хімчистки та залу для гри в бінго. Десь у провулку спалахнув вогник сигарети.

За кілька годин настане ранок.

Вона вже не зможе заснути.

Прийшла субота й принесла з собою іще більше дощу. На перших сторінках обох міських газет з’явилися заява Тортела й повідомлення про вибух на горішньому поверсі «Обеліску». У своїй передовиці «Таймс» тлумачила радіоінтерв’ю Макбета як таке, що не містило в собі категоричної відмови старшого комісара балотуватися на посаду мера. А далі йшлося, що Тортел на це інтерв’ю ще не відгукнувся, бо наразі перебуває біля ліжка хворої матері свого сина у шпиталі Святого Георгія.

— Ти сьогодні рано, — здивувалася Шейла, витираючи руки об фартух і з легким занепокоєнням дивлячись на свого чоловіка.

— Я так і не знайшов, чим зайнятись. Я був єдиною людиною на роботі, — пояснив Леннокс, ставлячи свою сумку на комод і чіпляючи пальто на вішалку в гардеробі.

Уже два роки минуло відтоді, як міськрада ухвалила постанову про п’ятиденний робочий тиждень для працівників громадського сектору, але в управлінні поліції залишалося неписане правило: якщо хочеш просунутися по службі, то маєш з’являтися на роботі й по суботах.

Леннокс цьомкнув дружину в щоку, відзначив аромат нових незнайомих парфумів, і до його голови впурхнула несподівана думка: а що як він застукає Шейлу в ліжку з іншим чоловіком? Проте цю думку він одразу ж відкинув. По-перше, його дружина не належала до такого типу жінок. По-друге, вона недостатньо приваблива, і саме через це їй довелося зв’язати життя з крихітним альбіносом. Третя, і найвагоміша, причина була вельми простою: ця думка була нестерпною.