Перед різким поворотом на міст Банко пригальмував, а потім знову натиснув на педаль акселератора.

Коли вони вискочили на місток, під чистим зоряним небом раптом запала тиша. В місячному сяйві внизу мідною стрічкою блищала ріка. Все, що було чути, — це ревіння двигуна «вольво» на максимальних обертах. А потім почулося вищання гуми — то Банко раптово загальмував посеред мосту там, де колись стояла статуя Кеннета, і звернув у той бік, де вітер тріпав червону огороджувальну стрічку дорожнього управління. Та стрічка позначала місце, де ЗІС-5 пробив огорожу й впав у воду. Здивований Флінс обернувся до батька, коли той зупинив машину. Банко схилився над хлопцем, тримаючи в руці кишенькового ножика, і розрізав його ремінь безпеки.

— Що ти збираєшся…

— Синку, в нас тече бензобак. Невдовзі в ньому не лишиться палива, тож слухай мене уважно. Я ніколи не любив читати нотації, ти ж знаєш, але хочу тобі сказати ось що… — Банко притулився до дверцят зі свого боку, крутнувся на сидінні й підтягнув коліна до підборіддя — так само, як Флінс у ювелірній крамниці.

— Ти можеш стати ким завгодно в житті, Флінсе. Але ти не мусиш стати тим, ким став я. Ніколи не будь лакеєм у лакеїв.

— Татку…

— І спробуй приземлитися на ноги.

Банко вперся підошвами сину в стегно та плече, побачив, як Флінс намагається за щось вчепитися, і щосили виштовхнув його з машини. Син верескнув від страху й на знак протесту, так само, як під час свого народження, але, коли опинився назовні, «пуповина» обірвалася, він залишився сам-один у величезному світі — і полетів униз назустріч своїй долі.

Застогнавши від болю, Банко знову поставив ноги на педалі, увімкнув передачу і, натиснувши на газ, рвонув назустріч своїй долі.

Коли через три кілометри після мосту закінчився бензин, переслідувачі вже були в нього на хвості. Авто прокотилося останні метри, і Банко, відчуваючи сонливість, відкинув голову назад. Холод, охопивши його спину та живіт, тепер поволі повз до серця. Він згадав Віру. А коли на цьому боці тунелю пішов, нарешті, дощ, то це був дощ зі свинцю. Свинцю, який пробив авто, сидіння і тіло Банко. Він подивився в бічне вікно на схил гори. Там, майже на вершині, побачив те, що з боку міста виглядало, як данина злу. Але з цього боку було видно, що це християнський хрест, який виблискував у місячному сяйві. Він був так близько. Він вказував шлях. Брама розчинилась.

— Заплановане піднесення, — пробурмотів Банко. — Запла…

Дафф прислухався до дихання Кетнесс, допоки воно поволі не вгамувалось. А потім вивільнився з її обіймів і повернувся до нічного столика.

— Що, Попелюшко? — прошепотіла вона. — Незабаром північ?

— Маємо ще купу часу, але запізнюватися мені не можна.

— Ти поглядав на годинника щопівгодини, після того як сюди прийшов. Можна подумати, тобі не терпиться піти геть.

Дафф знову повернувся до неї. Поклав руку їй на спину.

— Ні, не тому, моя красуне. А тому, що тут, із тобою, я втрачаю відчуття часу, — відказав він і легенько поцілував її в губи.

Кетнесс розсміялась.

— Ти вмієш задурити голову, мій солодкоголосий Ромео. Але в мене тут одна думка виникла…

— Мабуть, якась лячна думка.

— Припини. Я думала про те, що кохаю тебе. І…

— Не лякай мене.

— Припини, кажу тобі. І вирішила, що ти мені потрібен не просто в цей конкретний момент. Я не хочу, щоб ти завжди зникав, наче сон, який я не встигла додивитися до кінця.

— Я теж цього не хочу, люба моя, але…

— Ніяких «але», Даффе. Ти постійно обіцяєш розповісти їй про нас, а потім я чую оте вічне «але», яке означає, що ти й надалі це відкладатимеш, виправдовуючись повагою до неї, турботою про дітей, про…

— Але ж це серйозні виправдання, Кетнесс. Маєш зрозуміти, що в мене є сім’я, а це тягне за собою…

— …«відповідальність, якої я не можу уникнути», — перекривила вона його. — А як щодо хоч якоїсь поваги до мене? Раз по раз кидаєш мене, і, схоже, це не є для тебе проблемою.

— Ти ж чудово знаєш, що це не так. Але ти молода, маєш альтернативи.

— Альтернативи? Про що ти кажеш? Я ж кохаю тебе, а не когось іншого!

— Я лише хотів сказати, що наразі Мередіт і діти є дуже вразливими й незахищеними. Якщо ми зачекаємо хоча б рік-два, доки діти ще трохи не підростуть, то тоді стане легше, тоді я зможу…

— Ні! — вигукнула Кетнесс, ляснувши по ковдрі рукою. — Я хочу, щоб ти сказав їй про це зараз, Даффе. До речі, знаєш, що? Ти щойно вперше назвав її на ім’я.

— Кетнесс…

— Мередіт. Красиве ім’я. Я завжди їй заздрила через це.

— А з якого дива такий поспіх?

— За останні кілька днів я дещо усвідомила. Щоб отримати бажане, не варто чекати, що його піднесуть на тарілочці. Маєш поводитися жорстко, може, навіть нерозсудливо, але краще з’ясувати все відверто раз і назавжди, з’ясувати — як вдарити ножем і враз відрізати. Повір, мені нелегко тобі це казати, нелегко вимагати пожертвувати родиною, бо йдеться про безневинних людей, до того ж це не властиве моїй вдачі.

— Так, Кетнесс, це дійсно на тебе не схоже. Звідки ж така ідея — «ножем вдарити»?

— Послухай, Даффе, ти взагалі мене кохаєш? — вона сіла в ліжку, схрестивши ноги.

— Так! Їй-богу, кохаю!

— Тоді зроби це. Зроби це заради мене.

— Послухай-но, Кетнесс…

— Мені більше подобається «Мередіт».

— Кохана, я люблю тебе більше за все на світі. Я віддав би за тебе життя — своє життя, не вагаючись. Але пожертвувати життям інших людей? — Дафф похитав головою.

Вдихнув повітря, аби сказати щось іще, але видихнув, так нічого й не вимовивши. Взяти — і відрізати. Просто зараз. Ця несподівана думка вразила його. Може, йому завжди підсвідомо хотілося звідси піти? Піти від Кетнесс і повернутися додому, до Файфа? Він знову глибоко вдихнув.

— Моя мати, яку я ніколи не знав, пожертвувала заради мене своїм життям. Віддала своє життя заради того, щоб я зміг жити. Мабуть, ця риса її характеру передалася й мені. Пожертвувати життям заради дитини — це найвища любов. Тому навіть сама думка про необхідність пожертвувати дітьми через щось, позбавити їх сім’ї заради мого егоїстичного кохання до чужої жінки — це як плюнути на могилу своєї матері, на її пам’ять.

Кетнесс прикрила рота долонею, придушуючи мимовільний схлип, а її очі наповнилися сльозами. Потім вона встала і вийшла з кімнати.

Дафф заплющив очі. Впав головою на подушку. За кілька секунд підвівся з ліжка й пішов слідом за Кетнесс. Вона стояла у вітальні біля вікна і вдивлялася в далину. Стояла гола, підсвічена мерехтливим неоновим сяйвом з вулиці, від чого краплини дощу, які стікали по шибці, здавалися сльозами, що течуть по її щоках.

Дафф став позаду неї й огорнув руками її оголене тіло. І прошепотів їй на вухо:

— Якщо хочеш, щоб я зараз пішов, то я піду.

— Я плачу не тому, що не можу мати тебе цілком і повністю, Даффе. А тому, що я така жорстокосерда. А ти, милий мій, маєш серце велике та добре. Серце чоловіка, якому може довіритися дитина. Я не можу припинити любити тебе. Пробач мені. І якщо я не зможу мати все, то залиш мені хоч трішечки себе, від свого щирого й шляхетного серця.

Дафф нічого не відповів, лише притиснув її до себе. Поцілував у шию, обійняв. Подумав про час. Про Банко. Про їхню домовленість зустрітися біля локомотива. Але до півночі залишалося ще багато часу.

— Казино «Інвернесс», Джек на дроті.

— Вітаю, Джеку. Я хотів би поговорити з Макбетом.

— Він зараз на званій вечері. Може, передати йому…

— Поклич його, Джеку. Не барись.

Джек на хвилю замовк.

Сержант окинув поглядом мотоцикли, що оточили телефонну будку. Їхні обриси спотворювалися змієподібними стрічками води, що лилася по забралу шолома, але все одно то була наймиліша його серцю картина: двигуни на двох колесах. І його побратими, що їх осідлали.

— Добре, сер, я йому скажу. А хто його кличе?