— Флінсе! — гукнула Кетнесс.

Дафф озирнувся на північне крило мезоніну.

Там, в тому місці, де з горішніх поверхів спускаються сходи, стояв Флінс. Його сорочка була просякнута кров’ю, і він погойдувався, тримаючи в руках автомат, з дула якого й досі курився димок.

— Кетнесс, забери звідси Касі й Флінса, — промовив Дафф. — Негайно.

Дафф зморено опустився в крісло біля столу з рулеткою. Кулька в колесі почала вповільнювати свій біг, її звук змінився.

— І що тепер? — простогнав Макбет.

— Почекаємо, доки не прийдуть усі решта. У шпиталі тебе заштопають. Потім — СІЗО і федеральний суд. Ти добився свого, Макбете: тепер про тебе говоритимуть роками.

— Гадаєш, ти й досі на верхній койці, Даффе?

Заторохтів кришталь. Дафф підвів голову. І побачив, що Макбет підняв свою ліву руку.

— Ти ж знаєш, що я прудкий, мов муха. Поки ти покладеш оту шаблю і вхопиш свого пістолета, у твоїх грудях стримітиме кинджал. І ти це чудово знаєш.

— Можливо, — відказав Дафф. Замість страху він відчув страшенну втому, яка невмолимо наповзала на нього. — Але ти все одно програєш, як і завжди.

— Чому ж це? — засміявся Макбет.

— А тому. Бо є така річ, як пророцтва, які справджуються незалежно від обставин. Ти завжди знав, все своє життя знав, що наприкінці тобі все одно судилося програти. І ця невідворотність крилася і криється в тобі, Макбете.

— Та невже? А хіба ти не чув, що жоден чоловік, народжений жінкою, не здатен мене вбити? Це — пророцтво Гекати, а він уже кілька разів продемонстрував, що його пророцтва справджуються. Знаєш, що? Я можу просто зараз піднятися та піти звідси. — Макбет спробував був підвестися, однак так і не зміг, притиснутий додолу важкою люстрою.

— Геката, обіцяючи тобі це, забув про мене, — відказав Дафф, пильнуючи ліву руку Макбета. — Я можу вбити тебе, тому лежи й не рипайся.

— У тебе проблеми зі слухом, Даффе? Я ж сказав, що…

— Мене не народжувала жінка, — тяжко зітхнув Дафф.

— Хіба?

— Так. Моя матір не народила мене. Мене вирізали з неї. — Дафф подався вперед і провів пальцем по шраму на своєму обличчі.

Макбет закліпав своїми дитячими очима.

— А… хіба ти не народився до того, як її вбив Свено?

— Вона була вагітна мною. Мені розповіли, що вона саме хотіла зупинити кровотечу, але Свено змахнув оцим, — Дафф підняв шаблю, — і розпоров їй живіт.

— … і твоє обличчя.

Дафф повільно кивнув.

— Тобі від мене не втекти, Макбете. Ти програв. Ти все втратив.

— Втрата за втратою. На початку ми маємо все, а наприкінці все втрачаємо. Амністія смертю — я гадав, що вона є єдиним, на що можна покластися в цьому світі. Але виявилося, що не є гарантованою навіть вона. Лише ти здатен подарувати мені смерть і відправити туди, де я зможу знову зустрітися зі своєю коханою, Даффе. Стань моїм спасителем.

— Ні. Тебе заарештовано, і ти згниєш на самоті в тюрмі.

Макбет захихикав.

— Цього не буде, ти ж не зможеш себе зупинити. Ти не зміг подолати бажання вбити мене тоді у провулку, не зможеш і зараз. Ми такі, які є, Даффе. Свобода волі — це ілюзія. Тому зроби те, що маєш зробити. Зроби відповідно до того, яким ти є. Чи мені допомогти і нагадати їхні імена? Мередіт, Емілі та…

— Юен, — продовжив Дафф. — Це ти не можеш змінитися й бути іншим — не тим, ким хотів бути завжди, Макбете. Саме тому я знав, що у Касі є надія навіть попри те, що над горою вже зійшло сонце. Ти ніколи не міг убити беззахисну людину. І навіть якщо тебе запам'ятають жорстокішим за Свено та корумпованішим за Кеннета, знай, що тебе погубила саме твоя людяність, що тобі просто забракло жорстокості.

— Я зажди був твоєю зворотною стороною, Даффе. Себто твоїм віддзеркаленням. Тому візьми і вбий мене.

— А навіщо поспішати? Для таких, як ти, завжди зберігається заброньоване місце в пеклі.

— Тоді відпусти мене туди.

— Якщо ти спокутуватимеш свої гріхи, то, можливо, тобі і вдасться уникнути пекла.

— Я вже втратив цей шанс, Даффе. Я продав його.

І слава Богу, бо мені не терпиться знову зустрітися з моєю коханою, навіть якщо нам доведеться довіку горіти у пекельному вогні.

— Що ж, тоді на тебе чекає справедливий суд, і твій вирок буде ані надто суворим, ані надто м’яким. Це буде першою ознакою того, що наше місто зберегло здатність бути цивілізованим. Що воно спроможне знову об’єднатися і стати цілісним.

— Ти, йолопе безглуздий! — верескнув Макбет. — Ти ж сам себе дуриш. Ти віриш, що дійсно думаєш так, як тобі хотілося б думати, віриш, що ти — дійсно та людина, якою тобі хочеться бути, однак у цей час твій мозок відчайдушно шукає приводу вбити мене, поки я лежу тут беззахисний, та щось у глибині твоєї душі опирається цьому бажанню. Проте ненависть твоя — як паровоз: коли він розігнався, то зупинити неможливо.

— Помиляєшся, Макбете. Люди можуть змінюватись.

— Та невже? То скуштуй оцього кинджала, вільний чоловіче. — І з цими словами Макбет засунув руку під куртку.

Дафф зреагував інстинктивно: вхопив руків’я шаблі обома руками і щосили вдарив.

Його здивувало, наскільки легко клинок пронизав Макбетові груди. А коли вістря вдарило підлогу по той бік, відчув, як здригнулася й забриніла шабля, тіло Макбета і він сам. Макбет тяжко зітхнув, і з його рота чвиркнув фонтанчик крові, яка теплим дощем вкрила руки Даффа. Він поглянув униз, в Макбетові очі, не знаючи, чого він в них шукав, але швидко збагнувши, що так нічого там і не знайде. Все, що він побачив у тих очах, — це гаснуче світло й зіниці, які розширювалися, допоки не витіснили собою райдужну оболонку.

Дафф відпустив шаблю й відступив назад на два кроки.

Постояв трохи в тиші.

Був недільний ранок.

Він почув голоси людей, що наближалися з майдану Робітників.

Дафф не хотів. Але знав, що йому доведеться це зробити. І він це зробив. Розкрив Макбетову куртку.

Ліва рука Макбета лежала на грудях. Під курткою нічого не було — ані наплічної кобури, ані кинджала. Була лише біла сорочка, яка поволі перетворювалася на червону.

Почулося цокання. Дафф обернувся. Звук долітав зі столу для рулетки. Він підвівся. На повсті в червоному полі лежала одна фішка «чирва», а в чорному — друга. Звук ішов від колеса, яке оберталося дедалі повільніше. Між цифрами танцювала біла кулька. А потім вона зупинилася, нарешті вскочивши в слот.

У той єдиний зелений слот, який означає, що всі гроші дістаються закладу.

Жоден із гравців не виграв.

Вдалині мелодійно загули церковні дзвони. В залі очікування залізничного вокзалу стояв одноокий хлопець, вдивляючись у світло дня. То була незвична картина. Раніше «Берта» завжди закривала собою вид на казино «Інвернесс» із залу очікування, а тепер старий паровоз стояв біля самого казино, проткнувши йому стіну. Навіть у яскравому сонячному світлі хлопцеві було видно сині мигалки поліцейських авто й фотоспалахи репортерів. Натовп людей заполонив майдан Робітників, а у вікнах самого казино час від часу теж спалахувало різке світло — то фахівці-криміналісти фотографували тіла вбитих.

Хлопець відвернувся й пішов коридором. Біля сходів, які вели до туалету, почув якийсь звук. То було низьке протяжне виття, схоже на собаче. Йому вже доводилося чути його раніше — так завивав колись волоцюга-наркоман без гроша в кишені, бо не мав можливості «відремонтуватись». Хлопець перехилився через перила та побачив у смердючій темряві внизу якусь світлу одежу. Він уже був зібрався рушити звідти геть, аж раптом почув крик, а точніше, вереск.

— Стривай! Не йди! Я маю гроші!

— Вибачте, діду. Я не маю дурману, а ти не маєш грошей. Тож недоброго тобі дня.

— Зате я маю твоє око! — Хлопець аж заціпенів. Повернувся до поручнів. Уважно поглянув униз. Оцей голос… Невже це і справді…?

Він вийшов на сходи й озирнувся. Нікого. Спустився в холодну вологу темряву. З кожним кроком сморід посилювався.