— Вибачте, дами, — весело мовив Макбет, перш ніж вона встигла щось сказати. — Нам би й хотілося сказати «так», але я маю страшенно ревниву дружину, а в мого приятеля якийсь жахливий вірусний висип на шкірі.

Банко щось пробурмотів і похитав головою.

— Макбете, — раптом сказала одна з них писклявим, як у ляльки, голосом, що різко контрастував з її жорстким поглядом.

— Банко! — гукнула друга жінка — з таким самим акцентом і таким самим голосом.

Макбет зупинився. В обох жінок чорне як вороняче крило волосся затуляло більшу частину обличчя, але все одно не приховувало великих не-азійських вогненно-червоних носів, що звисали над їхніми ротами, як розжарене скло з труби склодува.

— Вам відомі наші імена, — мовив Макбет. — Тож чим можемо допомогти вам, дами?

Жінки нічого не відповіли, а лише кивнули в напрямку будинку по той бік вулиці. А там з-під тіні арки на денне світло виступила третя персона. Важко було уявити когось менш схожого на перших двох. Ця жінка — якщо це дійсно жінка — була високою й широкоплечою, наче викидайло, і вдягненою в тісну одіж з леопардовим принтом, яка підкреслювала її жіночі принади так, як шахрай вихваляє фальшиві переваги свого продукту. Але Макбет знав, що продавала та особа, принаймні продавала колись. Знав він і про фальшиві переваги її продукту. Все в ній було екстремальним: зріст, ширина, випнуті груди, схожі на пазурі червоні нігті на дужих пальцях, широко розплющені очі, театральний грим, чоботи до стегон на високих шпильках. Єдиним, що вразило Макбета, було те, що вона анітрохи не змінилась. Роки, що минули, не залишили на ній жодного помітного сліду.

Вона перетнула вулицю двома гігантськими кроками — в усякому разі так здалося Макбету.

— Добридень, джентльмени, — мовила жінка голосом настільки низьким, що за спиною Макбета задеренчали шибки.

— Добридень, Стрего, — відповів Макбет. — Давно не бачились.

— Та отож. Ти був тоді ще малим хлопчиськом.

— Отже, ти пам’ятаєш мене?

— Я пам’ятаю всіх своїх клієнтів, інспекторе Макбете.

— А хто ці двоє?

— Мої сестри, — всміхнулася Стрега. — Ми принесли тобі вітання від Гекати.

Банко, зачувши ім’я Гекати, автоматично засунув одну руку під куртку і застережливо поклав другу на передпліччя Макбета.

— Яке вітання?

— Тебе призначили головою відділу боротьби з організованою злочинністю, — відповіла Стрега. — Хай живе Макбет!

— Хай живе Макбет! — відлунням відізвалися сестри.

— Ти про що? — спитав Макбет, обводячи пильним поглядом безробітних чоловіків по той бік вулиці. Він помітив там якісь рухи, а Банко потягнувся за своїм пістолетом.

— Хтось програв, а хтось від цього виграв, — зазначила Стрега. — Такий закон джунглів, нічого не вдієш. Більше мертвих — більше хліба. Цікаво, кому дістанеться хліб, якщо старший комісар помре?

— Слухай, ти! — підступив до неї Банко. — Якщо Геката здумав нам погрожувати, то…

Макбет притримав його рукою. Нарешті він побачив те, що видивлявся: троє чоловіків з протилежного боку дороги підвели на них погляди і приготувалися. Вони стояли посеред інших, але трохи осторонь, і була у них спільна особливість: усі були вдягнені в легкі пальта.

— Не заважай, хай говорить, — стиха сказав він Банко.

Стрега посміхнулась.

— Ніхто нікому не погрожує. Геката нічого не робитиме. Він просто констатує цікавий факт. Йому здається, що ти станеш наступним старшим комісаром.

— Я? — розсміявся Макбет. — Ясна річ, на зміну Дункану прийде його заступник, а звати його Малкольмом. Геть звідси.

— Геката ніколи не помиляється у своїх пророцтвах. І ти це добре знаєш, — сказала чоловіко-жінка. Вона стояла нерухомо перед Макбетом, і він збагнув, що вона й досі вища за нього на зріст.

— А як там твоя Леді з казино — і досі про тебе дбає? — поцікавилася Стрега.

Банко помітив, як Макбет враз напружився. Йому спало на думку, що ця Стрега дуже хотіла, аби її вважали жінкою. Макбет зневажливо пирхнув, збирався був щось сказати, але передумав. Переніс вагу з однієї ноги на іншу. Знову розкрив рота — і знову нічого не спромігся сказати. А потім обернувся і, широко ступаючи, рушив до входу в поліцейське управління.

Висока жінка провела його поглядом.

— Банко, а тобі не цікаво дізнатися, що приготувало майбутнє тобі?

— Ні, — відказав Банко й рушив слідом за Макбетом.

— Або твоєму сину Флінсові?

Банко враз завмер, мов укопаний.

— Гарний, працьовитий хлопець, — вела далі Стрега. — І Геката обіцяє, що якщо він та його батько поводитимуться як слід і дотримуватимуться правил гри, то через відповідний час він також стане старшим комісаром.

— Заплановане поступове підвищення, — додала вона. А потім, злегка вклонившись, обернулась і вхопила своїх сестер під руки: — Ходімо, дівчата.

Широко розкритими очима дивився Банко, як химерна трійця дійшла до управління поліції й звернула за ріг будинку. Ці жінки здавалися настільки чужорідними й недоречними, що, коли щезли, він мимоволі спитав самого себе: а чи справді вони тут були?

— Щось багато нині психів пришелепуватих на вулицях розвелося, — зауважив Банко, наздогнавши Макбета у фойє перед столом для реєстрації.

— Нині? — спитав Макбет, натискаючи кнопку ліфта. — Пришелепуваті психи почувалися чудово в цьому місті завжди. Ти помітив, що у тих дам були охоронці?

— Невидима армія Гекати?

Двері ліфта ковзнули й розчинились.

— Даффе, — мовив Макбет, відступаючи убік. — Як же ж тепер…

— Привіт, Макбете й Банко, — привітався блондин, широко крокуючи повз них до вихідних дверей.

— Боже милосердний, — мовив Банко. — Він точно у стресовому стані.

— Так завжди буває, коли тебе призначають на високу посаду, — усміхнувся Макбет. А потім зайшов до ліфта й натиснув кнопку підвалу. Там розташовувався спецназ.

— А ти помітив, що у Даффа завжди риплять черевики?

— Це тому, що він завжди купує завелике взуття, — пояснив Макбет.

— А навіщо?

— Та хтозна, — знизав плечима Макбет, устигши притримати двері перед носом у полісмена, який підбіг до ліфта від столу реєстрації.

— Щойно мені зателефонували з кабінету старшого комісара, — сказав захеканий полісмен. — Наказали, щоб я покликав вас нагору, коли ви прибудете.

— Ясно, — мовив Макбет, відпускаючи двері.

— Якась халепа? — запитав Банко, коли двері ліфта зачинились.

— Та мабуть, — відповів Макбет, натискаючи кнопку четвертого поверху. Він відчув, як засвербіли шви у нього на плечі.

Леді йшла через ігрову кімнату. Світло з величезних люстр м’яко падало на столи з темно-червоного дерева, за якими люди грали в блекджек та покер, на зелений велюр, де пізніше, ближче до опівночі, затанцюють кості, та на подібний до мінарету гострий золотий шпиль у центрі рулетки. Люстри були зменшеними копіями 4,5-тонної люстри палацу Долмабахче у Стамбулі, а шпиль, націлений з середини стелі на рулетку, був таким самим, як на рулетці. Люстри кріпилися тросами до балок мезоніну таким чином, що кожного понеділка їх можна було опускати для чищення скла. Це була одна з тих технічних подробиць, які не цікавили більшість відвідувачів. Так само, як і маленькі вишукані лілії, які господиня вшила в товстий поглинаючий звуки килим темно-червоного кольору, придбаний в Італії за грубенькі гроші. Проте Леді було не байдуже до симетричних шпилів, і лише вона одна знала, що знаменували собою лілії. І цього було достатньо. Це належало їй.

Круп’є, мов за командою, виструнчувалися, коли Леді проходила повз них. Вони добре зналися на своїй роботі, були вмілими й розважливими, шанобливо ставилися до клієнтів, але в разі потреби виявляли рішучість і твердість. Круп’є мали добре доглянуті нігті та руки, гарні зачіски й були вдягнуті в бездоганну елегантну червоно-чорну уніформу казино «Інвернесс». Щороку фасон форми мінявся, і шилася вона на замовлення для кожного члена персоналу. А найголовніше — круп’є були чесними. Леді не просто припускала це, вона це бачила й чула. Бачила в очах відвідувачів, у мимовільних посіпуваннях м’язів облич, випадкових рухах та театральних невимушених позах. Чула в найменших відмінностях тремтіння голосових зв’язок. Вона мала загострену внутрішню чутливість, успадковану від матері та бабці. Однак тоді як у старості ця загострена чутливість завела матір та бабцю в моторошні сутінки безумства, Леді користувалася нею для того, щоб виявляти нечесність та недобросовісність і позбуватися їх. Починаючи з важкого дитинства й донині. Ці інспекційні обходи мали подвійну мету. Насамперед — завжди тримати персонал у тонусі, аби щодня і щоночі підлеглі демонстрували вміння та вигляд, принаймні, на категорію вищі, ніж у персоналу «Обеліску». І, звісно, — викривати нечесність і недобросовісність. Навіть якщо вчора люди були чесними й шанобливими, завтра вони могли змінитися, бо люди, подібно до глини, формуються конкретними обставинами, мотивами та вказівками; завтра вони могли би з радісним ентузіазмом робити те, про що навіть подумати не могли ще вчора. Так, це було єдиним чітко визначеним фактором, незмінно присутнім чинником: людина має пожадливе серце. Леді добре це знала. Бо й сама таке серце мала. Вона то проклинала своє серце, то вихваляла, радіючи, що має саме таке, а не інакше. Бо саме воно принесло їй багатство, але водночас воно ж і позбавило її всього. Але що зробиш: саме таке серце билося в її грудях. Нічого не можна було змінити чи зупинити, можна було лише йти за його покликом.