— Ти обіцяєш своєму синові життя, краще за своє власне, якщо він вивчатиме право.

— Сини — це інше. Вони — наче продовження нашого життя. Їхнім завданням є продовжити планове стабільне сходження.

— То не був Коудор.

— Що?

— Не про Коудора я думав.

— А про кого?

— Про одного з тих молодих хлопців на сільській дорозі. Він був… — мовив Макбет і відвернувся до вікна —… він був геть увесь червоний. Просякнутий кров’ю.

— Не думай про це.

— Холоднокровно вбитий…

— Холодно… — ти про що?

Макбет тяжко зітхнув.

— Оті двоє на дорозі до Форресу… Вони здались. Але Дафф все одно застрелив хлопця, того, що був у шоломі Свено.

Банко скрушно похитав головою.

— Я так і знав, що сталося щось подібне. А другий хлопець?

— Він був свідком, — Макбет скривив лице у болісній гримасі. — Вони втекли з гулянки, а тому на ньому була лишень біла сорочка та білі штани. Я витягнув свої кинджали. Він почав був проситися, бо здогадався, що на нього чекає.

— Далі я слухати не хочу.

— Я став позаду нього. І не наважився цього зробити. Так і стояв, заклякнувши, з кинджалом у піднятій руці. Але потім поглянув на Даффа. Він сидів, затуливши обличчя руками, і ридав як мала дитина. Тієї миті я і вдарив хлопця кинджалом.

Вдалині почувся звук сирени. Показалася пожежна машина. «Що там, в дідька, може горіти під таким дощем?» — подумав Банко.

— Не знаю, може це сталося тому, що вся його одіж промокла під дощем, — продовжив Макбет, — але він швидко геть увесь укрився кров’ю. І сорочка, і штани. А лежачи на асфальті з витягнутими убік руками, він нагадав мені чоловічка на світлофорі: «Зупиніться. Стійте».

Вони проїхали мовчки повз вхід до гаража під управлінням поліції. Там були місця лише для машин старших офіцерів. Банко звернув на стоянку позаду будівлі. Зупинив авто і вимкнув двигун. Стало чути, як дощ лупцює дах автомобіля.

— Я розумію, — тихо вимовив Банко.

— Що ти розумієш?

— Дафф знав: якщо заарештувати Свено і він постане перед пожадливим продажним суддею, то скільки отримає? Два роки? Три? Повне виправдання? Добре розумію й тебе.

— Правда?

— Так. Скільки б років отримав Дафф, якби поплічник Свено свідчив проти нього? Двадцять років? Двадцять п’ять? Ми в поліції маємо самі про себе дбати. Бо ніхто інший цього не зробить. А ще важливішим є те, що черговий скандал з поліцією завдав би їй величезної шкоди саме тоді, коли новопризначеному старшому комісару начебто вдалося повернути громадськості хоча б дещицю віри в закон і порядок. Маєш бачити події в ширшій перспективі. Інколи жорстокість стає на бік добра, Макбете.

— Можливо…

— Спробуй більше не думати про це, друже.

Вода, що заливала лобове скло автомобіля, спотворювала обриси будівлі управління поліції поперед ними. Банко й Макбет сиділи не рухаючись, наче мали перед тим, як вийти з авто, перетравити все сказане.

— Дафф мав би бути вдячним тобі, — промовив Банко. — Якби не ти, йому б довелося зробити це самому, і ви обидва знали би про це. А так ви маєте дещо один на одного. Така собі рівновага страху, баланс гарантованого взаємознищення. Те, що дає людям змогу спокійно спати вночі.

— Ми ж із Даффом не США та Радянський Союз.

— Ні? А хто ж тоді ви такі насправді? До речі, в поліцейському коледжі ви були друзі нерозлийвода, а тепер майже не розмовляєте. Що сталося?

Макбет знизав плечима.

— Та нічого особливого. Ми, мабуть, все одно були химерною парою. Він — один з Даффів. Його родина була колись заможною і мала маєтність, а таке завжди дається взнаки, завжди мимовільно проявляється. Манерою розмовляти, аристократичними замашками. В сиротинці це спричинило ізоляцію Даффа, зробило його вразливим — мабуть, тому він і тулився до мене. Ми з ним стали дуетом, з яким було небезпечно зв’язуватися, але в коледжі я побачив, що він знову почав тяжіти до собі подібних. Був схожим на приборканого лева, якого випустили у джунглі. Дафф навчався в університеті, знайшов собі дівчину з верхнього прошарку суспільства й одружився з нею. У них народилися діти. І наші шляхи розійшлись.

— А може, тобі просто набридло, що він поводився, як егоїстичний та зарозумілий вилупок — ким він, власне, і є насправді?

— У людей часто складається хибне враження про Даффа. В поліцейському коледжі ми з ним присягнулися боротися із впливовими поганцями. Дафф дійсно бажає змінити це місто на краще, Банко.

— Саме тому ти і врятував його шкуру?

— Дафф — компетентний і працьовитий. Він має хороший шанс бути призначеним начальником ВБОЗу, і всі про це знають. То чому ж одна-єдина помилка, зроблена в розпалі битви, мусить перервати кар’єру людини, здатної робити добро для всіх нас?

— Тому, що це на тебе не схоже — отак взяти й убити беззахисну людину.

Макбет знизав плечима.

— Може, я змінився.

— Люди не міняються. Але тепер я розумію, що ти просто виконав свій солдатський обов’язок. Ти, Дафф і я — усі ми на цій війні б’ємося в одному окопі проти спільного ворога. Ви вкоротили життя двом «вершникам», щоб вони більше не мали змоги вкорочувати життя нашим дітям своєю отрутою. Але ми виконуємо свій обов’язок не за принципом «хочу-не хочу». Я розумію, що ти маєш відчувати, коли мертві вороги ввижаються тобі у червоних вогнях світлофорів. Ти — краща людина, ніж я, Макбете.

Макбет пирхнув.

— У диму битви ти бачиш все чіткіше й виразніше за мене, старий друже, тому мені втішно чути, як ти намагаєшся знайти мені хоч якесь виправдання.

Банко похитав головою.

— Я бачу не краще за інших. Я — просто базікало, чиїм єдиним дороговказом є сумнів.

— Так, сумнів. Тебе іноді гризуть сумніви?

— Ні, — відповів Банко, дивлячись уперед крізь лобове скло. — Не іноді. Вони увесь час мене гризуть.

З автомобільної стоянки Макбет і Банко рушили до входу в управління поліції, двохсотрічної кам’яниці, розташованої в центрі східної частини Третього району. Свого часу ця будівля була в’язницею, і ширилися чутки, що тут колись страчували; подейкували також і про тортури. Багато з тих, хто затримувався тут на роботі до пізньої години, розповідали про якісь незрозумілі крижані протяги, що гуляли коридорами та кабінетами, а також про крики, що чулися із глибини споруди. Банко ж пояснював холодні протяги тим, що якийсь ексцентричний сторож завжди вимикав опалення о п’ятій, а кричав також він — коли помічав, що хтось полишив своє робоче місце, а лампу на столі не вимкнув.

Макбет побачив двох жінок азійської зовнішності, які тремтіли на тротуарі посеред безробітних чоловіків; вони озиралися довкола, наче на когось чекали. Колись міські проститутки купчилися на вулиці Ощадливості, за колишньою офісною будівлею держзалізниці, допоки кілька років тому міськрада не постановила вигнати їх звідти, і тепер ринок інтимних послуг розділився навпіл: на тих, які були достатньо привабливими, аби працювати в казино, і тих, які потерпали від несприятливих вуличних умов, але почувалися безпечніше в безпосередній близькості від будівлі поліцейського управління. Ба більше, коли після тривалого тиску з боку політиків та преси поліція «очистила» вулиці від «статевого бруду» за допомогою масових арештів, містяни невдовзі призвичаїлися до швидких і нетривалих облав, які, здавалося, влаштовували всіх. Не можна також було виключити тієї можливості, що дехто з сутенерів працював у самому управлінні поліції. Макбет завжди ввічливо відмовлявся від пропозицій дівчат, і робив це так постійно та довго, що ті вже припинили до нього чіплятися. Тому, помітивши, як дві жінки вирушили до них із Банко, він припустив, що вони нові у цьому районі. Інакше б він їх пам’ятав. Навіть за тутешніми відносно низькими стандартами їхня зовнішність не справляла приємного враження. Макбет уже встиг засвоїти з власного досвіду, що реальний вік азійської жінки визначити важко, та хоч яким би був вік цих двох конкретних жінок, їм, схоже, довелося пережити скрутні часи. Про це свідчили їхні очі — холодні й непроникливі; очі, які не дозволяли зазирнути всередину душі; очі, які віддзеркалювали лише довкілля. Жінки були сутулі і вбрані у дешеві пальта, але ще дещо привернуло його увагу — якась недоречність у рисах їхніх облич. Одна з них розкрила рота, оголивши низку занехаяних і брудних коричневих зубів.