Руки Банко впали на ковдру.

— Що ти сказав?

— Його вбили охоронці ударами ножа в шию, коли він ночував у «Інвернессі» минулої ночі.

Банко відчув, як до горла підкотилася нудота, і йому довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не виригати.

— От і маємо нагоду, — сказав Макбет. — Себто маємо роздоріжжя. Один шлях веде до пекла, а другий — до раю. Я прийшов спитати, який із них ти обереш.

— Ти про що?

— Мені потрібно знати, чи підеш ти за мною.

— Я вже дав відповідь на це запитання. Ось вона: так.

Макбет повернувся до нього. Усміхнувся.

— А чи можеш ти сказати «так», не питаючи, куди ми прийдемо — до раю чи до пекла?

Його обличчя було блідим, а зіниці — ненормально звуженими. Мабуть, це через різке вранішнє світло, бо, якби Банко не знав Макбета, міг би запідозрити, що той знову підсів на дурман. Але тієї миті, коли він вже хотів був відштовхнути від себе цю думку, здогадка обрушилася на нього, наче крижаний душ.

— Так це ти? — спитав Банко. — Це ти його вбив?

Макбет схилив голову набік і пильно поглянув на Банко. Поглянув так, як придивляються до парашута перед стрибком, або до жінки, яку хочуть поцілувати вперше.

— Так, — відповів він. — Це я вбив Дункана.

Банко стало важко дихати. Він міцно-міцно заплющив очі. Сподіваючись, що, коли знову розплющить їх, то і Макбет, і оте враз щезнуть.

— І що тепер?

— А тепер мені треба вбити Малкольма, — почувся голос Макбета. — Тобто вбити Малкольма доведеться тобі.

Банко розплющив очі.

— Заради мене, — додав Макбет. — І заради мого кронпринца Флінса.

Банко сидів у скупому світлі льоху, прислухаючись, як Флінс крокує нагорі туди-сюди. Хлопцю явно хотілося піти погуляти. Зустрітися з друзями. Може — з дівчиною. Це пішло б йому на користь.

Банко пропустив ланцюг крізь пальці.

Він сказав Макбету «так». Чому? Чому перетнув межу так легко? Може, тому, що Макбет пообіцяв діяти від імені народу, для народу й разом із народом, діяти так, як ніколи не зміг би представник аристократичної верстви на кшталт Малкольма? Ні, не тому. А тому, що просто неможливо сказати «ні», коли йдеться про сина. Особливо, коли йдеться про двох синів.

Макбет описав це завдання як іще один поклик долі — розчистити шлях до посади старшого комісара. Він не сказав, що все це організувала Леді. Втім, нічого казати й не треба було. Макбет віддавав перевагу простим планам. Планам, які не потребували тривалих роздумів у критичних ситуаціях. Банко заплющив очі. Спробував собі уявити, як це буде. Макбет обійме посаду старшого комісара і правитиме містом як абсолютний володар — так, як правив Кеннет, але, на відміну від Кеннета, він керуватиметься шляхетною метою: зробити місто комфортнішим для городян. Якщо хочеш здійснити всі необхідні радикальні реформи, то повільна вайлуватість демократичного процесу з його свободою дій для всіх учасників лише заважатиме, а не допомагатиме. Тут потрібна сильна і справедлива рука. А коли Макбет постарішає, його місце за штурвалом зможе зайняти Флінс. До того моменту Банко вже помре щасливим дідом. Можливо, саме тому він зараз ніяк не міг все це уявити.

Банко почув, як ляснули парадні двері.

Втім, усе очевидно, навіть якщо фантазії такого роду потребують часу для повного розуміння.

Банко надів рукавички.

Було пів на шосту, і дощ періщив бруківку та вітрове скло Малкольмового автомобіля Chevelle 454 SS, який зміїстим маршрутом пробирався вулицями міста. Малкольм розумів, що це дурість купити такого пожирача бензину під час паливної кризи. Навіть попри те, що автомобіль був вживаний, і він придбав його відносно дешево, аргументів на користь такого кроку катастрофічно бракувало. Насамперед тому, що його донька дуже переймалася екологією довкілля, а Дункан завжди підкреслював, що керівник має бути прикладом особистої скромності. Та Малкольм зрештою все ж таки обгрунтував свою позицію: йому ще з дитинства подобалися такі автомобілі-велетні, а Дункан зазначив, що ця покупка свідчить принаймні про те, що економісти — теж люди зі своїми слабкостями.

Малкольм швидко заскочив додому прийняти душ та перевдягнутися, що, на щастя, забрало мало часу, бо по неділях на вулицях машин було мало. Біля входу в управління на нього чекала купа репортерів — мабуть, у сподіванні отримати якийсь коментар чи додаткові деталі до тієї загальної картини, яку мали представити на прес-конференції, запланованій на половину сьомої. Мер Тортел уже виступив із заявою по телевізору. В його промові були такі фрази, як «незбагненно», «трагедія», «ми всім серцем з родиною», «місто має об’єднатися у протистоянні злу» та багато-багато інших супутніх слів. На відміну від мера, Малкольм скупо прокоментував убивство старшого комісара й закликав пресу до розуміння — мовляв, зараз вся увага зосереджена на розслідуванні, а на конкретні запитання він відповість на прес-конференції.

Малкольм з’їхав пандусом до підземного гаража і кивнув охоронцю. Той підняв шлагбаум, і Малкольм зарулив усередину. Відстань від парковочного місця до ліфта була прямо пропорційною місцю в поліцейській ієрархії. Тож, заїжджаючи задки на стоянку, Малькольм подумав, що формально він тепер має право паркуватися найближче до ліфта.

Він уже був витяг ключа із замка запалення, як раптом задні дверцята відчинилися, до авто хтось прослизнув і вмостився позаду за сидінням водія. І цієї миті Малкольму вперше після вбивства Дункана спало на думку: разом із посадою старшого комісара він отримав не лише найближче до ліфта місце на стоянці, ближчою стала тепер і загроза смерті, яка чигала на нього будь-коли і будь-де. Безпека ж була привілеєм тих, хто ставив свої авто далі від ліфта.

— Заведіть двигун, — наказав пасажир.

Малкольм зиркнув у дзеркало заднього виду. Чоловік ускочив до авто так швидко й безшумно, що це наштовхнуло Малкольма на думку: їхній спецназ дійсно має високий рівень підготовки.

— Щось сталося, Банко?

— Так, сер. Ми розкрили плани нападників, які збираються вас убити.

— Прямо в управлінні поліції?

— Так. Рушайте повільно, будь ласка. Нам треба вибратися звідси. Наразі ми не знаємо, хто саме з поліцейських бере участь у змові, але вважаємо, що це ті самі люди, що убили Дункана.

Малкольм усвідомив, що має злякатися. І злякався. Але не так сильно, як міг би. Панічну реакцію могли спричинити ситуації цілком тривіальні, наприклад, стояння на верхньому щаблі драбини без належної опори або напад розлючених бджіл. Але зараз, цього конкретного ранку, сама ситуація не дозволяла йому впадати в паніку — навпаки, вона загострила його здатність мислити швидко й раціонально, посилила рішучість і, хоч як би парадоксально це було, заспокоїла його.

— Якщо це так, то звідки мені знати, що ти — не один зі змовників, Банко?

— Якби я хотів убити вас, то давно б уже це зробив, сер.

Малкольм кивнув. Щось в інтонації Банко підказувало йому, що цей фізично слабший і значно старший чоловік справді міг би убити його голими руками, якби захотів.

— І куди ж ми ідемо?

— До контейнерного порту, сер.

— А чому не додому до…

— Невже ви збираєтеся втягнути свою сім’ю в цю халепу, сер? Я все поясню, коли приїдемо. Рушайте. А я тим часом ляжу на сидіння. Буде краще, якщо мене ніхто не бачитиме й не здогадається, що вас уже поінформували.

Малкольм виїхав із гаража, кивнув охоронцю, той підняв шлагбаум — і авто знову потрапило під дощ.

— У мене сьогодні нарада…

— Про це потурбуються.

— А прес-конференція?

— Про це також потурбуються. Зараз ви маєте думати лише про себе. І про вашу доньку.

— Про Джулію? — Тепер Малкольм нарешті відчув панічний страх.

— Про неї також потурбуються, сер. Ви просто кермуйте, і все. Невдовзі ми приїдемо.

— І що ми там будемо робити?

— Саме те, що треба.

За п’ять хвилин вони заїхали у ворота контейнерної гавані, що вже кілька років не замикались, оскільки всі спроби не пускати до порту безхатьків та крадіїв призводили лише до розтрощеної огорожі та зламаних замків. Була неділя, і причал був порожнім.