— Отже, ти хочеш їх припинити, хочеш кинути мене отут, прямо на роботі?

— Кетнесс…

Її гіркий сміх перервав його.

— Що ж, дуже доречно. Наші стосунки закінчаться там, де почались — у фотолабораторії.

— Вибач. Я роблю це, керуючись…

— Любов’ю до себе, Даффе, до себе. Не до дітей, не до сім’ї, а до себе. Ти — найбільший егоїст з усіх, кого я зустрічала, тому не розказуй мені, що робиш це через любов до когось іншого, а не до себе.

— Думай, як хочеш. Можеш вважати, що я роблю це, керуючись любов’ю до себе.

— А чим ти керуєшся, кидаючи мене, Даффе? Шукатимеш іншу, молодшу й наївнішу дівчину, яка гарантовано не буде вимагати від тебе ані обіцянок, ані жертв? Навряд чи знайдеш.

— Чи покращає тобі, якщо я скажу, що дбаю лише про особисте егоїстичне благополуччя, на яке сподіваюся, вчинивши морально щодо до тих, перед ким маю зобов’я-зання? Що дуже боюся не потрапити до списку спасенних душ, коли настане Судний день?

— А ти сподіваєшся, що потрапиш?

— Звісно ж, ні. Але я вже вирішив, Кетнесс, і тобі лишилося тільки сказати мені, як я маю вирвати зуб — повільно чи одним махом?

— Чому б не припинити ці тортури просто зараз? Краще приходь до мене додому о четвертій.

— Навіщо?

— Щоб послухати, як я плакатиму, лементуватиму і благатиму. Я ж не можу робити це тут.

— Я обіцяв повечеряти з сім’єю о п’ятій.

— Якщо не прийдеш, то спершу я викину все твоє манаття на вулицю, а потім зателефоную твоїй дружині й розкажу їй про всі твої ескапади…

— Вона вже й без того знає, Кетнесс.

— …а також твоїм тестю й тещі. Розповім, як ти дурив їхню доньку та їхніх онуків.

Дафф ковтнув слину.

— Кетнесс…

— О четвертій годині. Якщо ти поводитимешся розумно й вислухаєш мене, то зможеш встигнути на свою бісову вечерю.

— Добре, добре, я прийду. Але не думай, що це щось змінить.

Коли Дафф вийшов, фотограф-криміналіст курив, прихилившись до дверей гаража.

— Просто жах, еге ж?

— Прошу?

— Отак взяти й відрізати голову.

— Вбивство — це завжди жах, — відповів Дафф, рушаючи до виходу.

Леді стояла у спальні перед дверцятами Макбетової шафи, прислухаючись, як мокрі пацюки шастають дерев’яною підлогою. Запевнила себе, що ті звуки лунали тільки в її уяві, бо на підлозі лежав товстий килим. Отже, ті звуки їй примарились. Невдовзі мали почутися голоси. Голоси, про які матір сказала, що вони не залишать її у спокої — ті самі голоси, що чулися її матері, голоси їхніх предків, які наказували їм ходити сновидами вночі, мчати назустріч смерті. Вона страшенно перелякалась, побачивши під час званого обіду, як Макбет галюцинував, стоячи перед столом. Невже це вона інфікувала коханого своєю хворобою?

Щури, які снували по кімнаті, оселилися в її уяві вже давно і ніяк не хотіли зникати.

Все, що вона могла робити, — це сновигати сама, намагаючись від них утекти. Втекти від звуків, втекти від своєї уяви. Вона відчинила дверцята шафи.

Висунула з-під полиці шухляду. Знайшла там маленький пакунок з порошком. Макбетів засіб для втечі. Чи допомагав він йому? Чи вдасться їй втекти туди, куди тікав він? Навряд чи. Леді засунула шухляду на місце.

Поглянула на полицю для капелюхів. На посилку, яку приніс Джек. Вона була замотана в папір, обв’язана шпагатом, а зверху — прозорим пластиком. То була всього-на-всього посилка. Проте Леді здалося, наче та посилка дивиться на неї.

Вона знову висунула шухляду і взяла в руки пакунок. Насипала дещицю порошку на стіл перед дзеркалом, скрутила трубочкою купюру і, не знаючи, як це робиться, вставила один кінець в ніздрю, а другий розташувала над купкою порошку — і вдихнула, наполовину носом, а наполовину ротом. У неї нічого не вийшло, тому після кількох невдалих спроб вона насипала порошок тонкою цівочкою, вставила купюру в ніздрю і глибоко вдихнула, провівши кінцем купюри вздовж цівки. Порошок мов вакуумом усмоктало. Леді посиділа трохи, роздивляючись себе у дзеркало. Звуки пацючої біганини щезли. Вона підійшла до ліжка й лягла.

— Їдуть, їдуть! — заволав сержант.

Стоячи на воротах біля клубу «вершників», він побачив, як на дорозі з’явився жовтий тюремний автобус. Точнісінько о пів на третю. Він поглянув на тих, хто зібрався біля клубу під мрячкою. Кожен член клубу вважав своїм обов’язком привітати з поверненням поранених товаришів, яких «вершники» змушені були того вечора залишити на поталу поліції. Були серед присутніх і жінки — наречені звільнених в’язнів, а також ті, які ходили до в’язниці на побачення і допомагали. Сержант усміхнувся, побачивши на руках у Бетті веселе немовля; Бетті видивлялася свого Шона. Навіть побратими з півдня вирішили приєднатися до них заради такої оказії, щоб погостювати на гулянці, яка стала легендарною, ще не розпочавшись. Свено наказав, щоб випивки та дурману було достатньо, аби задовольнити потреби села середніх розмірів, бо вони мали святкувати не просто звільнення своїх побратимів. «Вершники-вікінги» не лише помоталися за свої втрати, відправивши Банко на той світ, а ще й знайшли собі нового союзника, і це було найважливішим надбанням. Як зазначив Свено, Макбет, заявившись власною персоною до клубу і замовивши вбивство, продав душу дияволу, і скасувати цю угоду жодної можливості вже не було. Тепер він був у них на гачку — так само, як і вони в нього.

Сержант вийшов на дорогу і просигналив водієві автобуса зупинитися біля воріт. Впускати всередину не можна було нікого, окрім тих, чия приналежність до клубу не викликала жодного сумніву — таким було нове клубне правило.

Під звуки пісні «Проведемо цю ніч разом» групи «Ролінг Стоунз» звільнені «вершники» юрмою вийшли з автобуса. Хтось просто йшов, хтось пританцьовував, і товариші зустрічали їх біля воріт оплесками й піднятими кулаками, а жінки — обіймами та поцілунками.

— Веселімося! — вигукнув сержант. — Випивка — всередині.

Вигуки і сміх. Усі рушили до клубу. Але сержант став на порозі і ще раз обдивився все довкола. По дорозі віддалявся автобус. Біля воріт — вартові: Чан і ще двоє чоловіків. Довкола — порожні фабричні будівлі, які вони заздалегідь перевірили, щоб ніхто не підглядав за тим, що відбуватиметься в клубі. На заході — небо, де начебто намітився невеликий вільний від хмар блакитний клаптик. Можливо, Свено справді мав рацію: для них починалися кращі часи.

Сержант увійшов до приміщення, відмовився від міцних напоїв і натомість припав до кухля пива. Гулянка, чи не гулянка, а настали серйозні, дуже непрості часи. Він озирнувся. Шон та Бетті несамовито обнімалися й пестили одне одного в кутку, затиснувши поміж себе дитинча, і сержанту подумалося, що, не доведи Господи, життя малюка може знайти свій моторошний кінець, ледве встигнувши початись. Але у світі є багато речей, значно жорстокіших та кривавіших, аніж бути задушеним в обіймах ненаситного кохання.

— Вершники! — вигукнув він. Музику притишили, а розмови вщухли.

— Сьогодні — день радості! І день печалі. Ми не забули наших загиблих. Але всьому свій час: час сумувати і час веселитися, тож сьогодні ми гуляємо! Будьмо!

Пролунали заздравиці; всі підняли бокали. Сержант зробив добрячий ковток пива і витер піну з бороди.

— Це — лише початок, — продовжив він.

— Початок чого? Нової промови? — гукнув Шон, і всі розсміялись.

— Ми втратили кількох людей, вони також втратили кількох людей, — сказав сержант. — Наркотики з Росії спливли з водою під мостом, були й загули. — Цього разу в кімнаті не розсміявся ніхто. — Але, як сказав мені сьогодні чоловік, чиє ім’я ви добре знаєте, «завдяки такому телепню, як новий старший комісар, для нас настали кращі часи».

Знову залунали заздравиці. Сержанту хотілося продовжувати говорити, сказати дещо про клуб, про товаришів та про жертовність. Але він уже й без того забрав надто багато часу та уваги. Ніхто, крім нього, не знав, що просто зараз неподалік за лаштунками чекав своєї черги Свено. Прийшла пора для його грандіозного антре.