Під вечір Дафф ухвалив рішення.

Думки пінились у нього в голові, рухаючись так само повільно, як і потік численних автомобілів попереду на дорозі, і відкриваючи перед ним так само численні варіанти вибору. Огорожу на мосту Кеннета й досі не відремонтували, тому рух машин у східному напрямку скерували до старого мосту. В результаті низка авто розтягнулась аж до Другого району, де автомобіль Даффа рухався зі швидкістю слимака від перехрестя до перехрестя, на кожному з яких поставало питання: ліворуч, праворуч чи прямо? Який шлях найкоротший і найшвидший?

Дафф перебував на роздоріжжі.

Мав вибрати, розповідати Макбету й іншим те, про що дізнався на причалі, чи зберегти все у таємниці? Але, припустімо, що одноокий хлопець сказав правду, однак Банко вдасться заперечити всі звинувачення? І якими будуть наслідки для Даффа, якщо він у цій хаотичній та непевній ситуації несправедливо звинуватить Банко, який разом із Макбетом несподівано перетворився на впливову фігуру?

Звісно, Дафф міг би просто надати цю інформацію у тому вигляді, в якому отримав, а там нехай Леннокс і Макбет самі розбираються, але в такому разі він втратить шанс добитися такого потрібного йому наразі особистого тріумфу, одноосібно викривши й заарештувавши Банко.

З іншого боку, він не міг допустити ще одного ляпсусу після тієї облави в контейнерній гавані. За той ляпсус він заплатив втратою потенційного призначення на посаду голови ВБОЗу, а ще один міг би позбавити його роботи.

І ще одне роздоріжжя: відділ боротьби з організованою злочинністю знову стане ласим шматком у разі можливого затвердження Макбета на посаді старшого комісара, і якби Дафф швидко скористався з нагоди, ризикнув та виграв, то цей відділ очолив би саме він.

Він роздумував, питати думки Кетнесс чи не питати, адже, спитавши, він випустить джина з пляшки, вже не зможе вдавати невинність і буде змушений зробити хоча би щось. Піти на ризик.

Шлях, який Дафф насамкінець обрав, був таким, де йому не доведеться багато ризикувати і де в будь-якому разі збережеться можливість успіху, якщо все піде так, як він сподівався. Дафф звернув з маленького мосту через залізницю і заїхав з протилежного боку у двір перед скромною цегляною будівлею. Аж три чверті години долав він невеличку відстань від управління до будинку, де мешкав Банко.

— Привіт, Даффе, — сказав Банко, відчинивши двері через кілька секунд потому, як Дафф подзвонив. — Що сталося?

— Що? Ти ж начебто знаєш, що вечірка намічається, — відповів Дафф.

— Та отож, і саме тому я ніяк не можу вирішити: брати з собою оце чи не брати, — сказав Банко, піднімаючи кобуру зі своїм табельним пістолетом.

— Залиш його вдома. Він тільки заважатиме тобі під костюмом. А вузол на твоїй краватці нікуди не годиться.

— Правда? — спитав Банко, втягуючи голову в комірець білої сорочки й марно намагаючись побачити вузол. — Я вважаю його більш-менш нормальним вже років зо п’ятдесят, після моєї конфірмації.

— Такий вузол носять бідняки, Банко. Ходи сюди, я покажу тобі, як треба…

Банко відхилив руку допомоги, яку простягнув йому Дафф, і закрив краватку долонею.

— А я і є бідняк, Даффе. І, наскільки розумію, ти прийшов сюди отримати допомогу, а не надати її.

— Маєш рацію, Банко. Можна зайти?

— Я б радо запропонував тобі і допомогу, і каву, але, на жаль, ми вже виходимо. — Банко поклав свого пістолета в кобурі на полицю для капелюхів позаду себе й гукнув кудись нагору:

— Флінсе!

— Іду! — почулося згори.

— Краще давай вийдемо надвір, — запропонував Банко, застібаючи пальто.

Вони стали під навісом на білих сходах. Дощ бадьоро булькотів у ринвах. Банко запропонував Даффу сигарету. Інспектор відмовився, і він підкурив її сам.

— Я був сьогодні в контейнерній гавані, — почав розмову Дафф. — І зустрів там хлопця, одного з місцевих молодих наркоманів, який хотів зі мною поговорити. У нього є лише одне око, і він розповів мені, як він втратив друге.

— Г-м-м.

— Сказав, що якось мало не збожеволів без чергової дози дурману, бо не мав грошей. На центральному вокзалі йому трапився якийсь старий, і він попросив у нього грошей. Старий мав стека з позолоченим набалдашником.

— Геката?

— Той зупинився, витяг пакет, помахав ним у хлопця перед носом і сказав, що то вариво найвищої якості, щойно з горщика. І що хлопець може його отримати, якщо зробить для нього дві речі. Перше — це відповість на запитання: яке чуття він найбільше боїться втратити? Коли хлопець відповів, що найбільше боїться втратити зір, старий заявив, що йому потрібне одне з його очей.

— Отже, це точно був Геката.

— Коли хлопець спитав, навіщо старому його око, той відповів, що має все, що можна забажати, тому цікавиться лише тим, що має цінність для покупця. До того ж хлопець втратить зір лише наполовину. І наскільки ж ціннішим стане після цього його друге око! Виграш фактично перевершить втрату!

— Я цього не розумію.

— Так, це важко зрозуміти, але отакими і є деякі люди. Вони прагнуть самої влади більше, ніж того, що вона здатна їм забезпечити. Їм краще мати дерево, ніж ті їстівні фрукти, що на ньому ростуть. І лише заради того, щоб тицьнути в нього пальцем і сказати: оце — моє. А потім взяти і зрубати його.

Банко видихнув хмару цигаркового диму.

— І що ж той хлопець вирішив?

— З тим старим була якась чоловіко-жінка — вона й допомогла хлопцеві позбутися ока. А коли той опісля отримав свою дозу, страшний біль швидко вщух, шрами з часом розгладилися, а всі страшні спогади — забулись. Хлопець сказав, що йому стало тоді так добре, що він ні про що не жалкує. Але відтоді більше жодного разу не куштував такого ідеального дурману. Хлопець і досі його шукає, але ніяк не може знайти.

— А що ж шукав він сьогодні, коли ти його зустрів?

— Те саме. А також ту людину, яка отак запросто відібрала у нього око.

— Що ж, тоді йому доведеться стати в чергу переслідувачів Гекати.

— Та ні, він хотів натомість допомогти нам спіймати Гекату.

— А яким чином бідолашний раб дурману збирається це зробити?

— Так звана передсмертна записка Малкольма вказує на «вершників». Але хлопець вважає, що за всім стоїть Геката. І за листом, і за вбивством Дункана. І що Геката змовився з Малкольмом. А може, і з іншими працівниками поліції.

— Це популярна нині версія, — сказав Банко, поглянувши на годинника і збивши з сигарети попіл. — Йому за це заплатили?

— Ні, — відповів Дафф. — Я не платив йому нічого, допоки він не сказав мені, що бачив Малкольма на причалі перед тим, як той зник. І що з ним був ти.

Сигарета в руці Банко завмерла, не встигши піднятися до рота. Він розсміявся.

— Я? Щось не віриться.

— Хлопець описав тебе і твою машину.

— Ані мене, ані моєї машини там не було. І мені важко повірити, що ти розплатився громадськими грошима за таку абсурдну заяву. Хто з вас блефує? Ти чи отой наркоман?

Дмухнув порив холодного вітру, і Дафф злегка здригнувся.

— Той хлопець сказав, що бачив Малкольма, а також немолодого чоловіка, якого раніше бачив з Макбетом. Легковик «вольво». І пістолет. А ти б не заплатив за таку інформацію, Банко?

— Тільки у стані повного розпачу, — відповів Банко, гасячи сигарету об залізне поруччя ганку. — І не заплатив би взагалі, якби йшлося про колегу-полісмена.

— Не заплатив би, бо завжди високо цінував вірність і дружбу, так?

— Поліція не може функціонувати без довіри її працівників одне до одного. Це необхідна передумова.

— І так само далеко простягається твоя вірність поліції?

— Я — проста людина, Даффе, і не розумію, що ти хочеш сказати.

— Якщо ти насправді серйозно ставишся до такого поняття, як вірність, то мусиш видати нам Малкольма. Заради самої поліції.

Дафф вказав на сіру мішанину з дощу й туману, яка оповивала їх.

— Заради нашого міста. В якій частині столиці ховається вбивця Дункана?