Джек розгорнув пакунок і простягнув його лікарю. Той мимоволі позадкував, затуливши рота й носа долонею.

— Вона гадає, що це її немовля, — пояснив Макбет. — Це не заради неї і не заради мене. Це заради нашого міста, докторе.

Коли за ним зачинилися двері, Макбет відчув якийсь химерний тиск на вуха. «Ось я й потрапив до психушки», — подумав він. Стіни невеличкої квадратної кімнати, де сиділи, втупившись у нього, троє людей, були оббиті м’яким покриттям, проте вона мала і вікно.

— Не бійтеся, — сказав чоловік за столом. — Я просто поставлю вам кілька запитань. Це ненадовго.

— Не запитань я боюся, — мовив Макбет, сідаючи, — а своїх відповідей.

Чоловік усміхнувся, музика, що линула з гучномовця над вікном, стихла, і він приклав до рота палець, коли на стіні спалахнула червона лампочка.

— Ви слухаєте цілодобову програму новин з Волтом Кайтом, — мелодійним голосом мовив чоловік, повертаючись до мікрофона на столі. — До нас завітав улюбленець городян, новий старший комісар Макбет. Після знищення однієї з найнебезпечніших наркобанд нашого міста, «вершників-вікінгів», він невтомно бореться з їхніми корумпованими приспішниками в рядах самої поліції. Макбет завоював серця людей і відродив у них надію на краще своїми натхненними промовами, в яких стверджує, що для нас розпочалися нові часи. Може, це просто риторика, старший комісаре?

Макбет прокашлявся. Він був готовий. Він був новою людиною. Завдяки новій дозі препарату його стан був бездоганним.

— Я — людина проста, тож не надто знаюся на риториці, Волте. І сказав лише те, що мав на думці. Себто якщо наше місто знайде в собі волю, воно знайде в собі й сили піднятись. Але ні начальник поліції, ні політики не зможуть підняти місто; це мають зробити самі городяни.

— Але ж їх треба надихати і вести за собою, чи не так?

— Авжеж.

— Вас уже називають потенційним мером. Ви можете спокуситися посадою мера, старший комісаре Макбете?

— Я — працівник поліції, і волію служити нашому місту на тій посаді, на яку мене призначили.

— Інакше кажучи, ви хочете бути скромним слугою народу. Ваш попередник, Дункан, теж вважав себе слугою народу, хоча і не був таким скромним, як ви. Він обіцяв спіймати найвпливовішого кримінальника нашого міста Гекату, відомого також під прізвиськом «Невидима Рука», і зробити це протягом року. Тепер, коли ви покінчили з «вершниками», який кінцевий термін ви призначаєте самому собі стосовно Гекати?

— По-перше, дозвольте зазначити, що прізвисько «Невидима Рука» виникло немарно. Про Гекату ми знаємо дуже мало — лише те, що він, імовірно, керує виробництвом наркотику з назвою «вариво». Але, зважаючи на його масштабне виготовлення і збут, цілком можливо, що йдеться не про якусь одну особу, а про цілу мережу виробництва і збуту, яка належить кільком власникам.

— Що я чую? Невже ви хочете сказати, що не робитимете своїм пріоритетом арешт Гекати, як це зробив Дункан?

— Я хочу сказати, що старший комісар відмовляється використовувати всі ресурси для арештів, які забезпечать гучні заголовки газетних передовиць, уславлять поліцію й закінчаться дзвоном келихів з шампанським у міській раді, але насправді мало що змінять у повсякденному житті людей. Коли ми заарештуємо чоловіка на ім’я Геката, його місце на ринку займуть інші, якщо ми не розв’яжемо реальну проблему нашого міста.

— І що ж це за проблема?

— Забезпечення зайнятості, Волте. Треба дати людям роботу. Це — найкращий і найдешевший рецепт від злочинності. Ми можемо заповнити наші тюрми в’язнями, однак, допоки вулицями ходять голодні люди…

— Зараз ваші слова схожі на передвиборчу промову кандидата в мери.

— Та мені байдуже, на що схожі мої слова. Я просто хочу, щоб наше місто знову розвивалося стабільним і правильним курсом.

— І як ви збираєтеся це зробити?

— Ми можемо зробити це, врахувавши інтереси як інвесторів, так і робітників. Інвесторів слід нещадно карати, якщо вони уникають сплати податків і підкупом забезпечують собі привілеї. Але водночас місто мусить гарантувати їм, що правила гри будуть однаковими для всіх. А робітники знатимуть, що не труїтимуться на своєму робочому місці. Зовсім недавно, буквально кілька років тому, загиблий герой Банко втратив свою дружину Віру. Вона дихала отруйними випарами на фабриці, де працювала багато років. Віра була милою працьовитою дружиною й доброю матір’ю. Я знав її особисто і дуже любив. Як старший комісар я обіцяю нашим городянам, що в майбутньому робота не забиратиме життя таких жінок, як Віра. Зайнятість можна забезпечити іншими шляхами. Кращими шляхами. Які гарантуватимуть людям краще життя.

З усмішки на обличчі Кайта Макбет бачив, що його слова справили на ведучого велике враження. Ба більше: Макбет справив велике враження на самого себе. Ще ніколи не мислив він так чітко і ясно, як зараз. Мабуть, цьому посприяв новий порошок, швидко переносячи стислі й логічні вирази з мозку на язик.

— Ваша популярність зростає дуже швидко, можна сказати, в геометричній прогресії, старший комісаре. Чи не тому ви дозволяєте собі робити заяви, які я на місці мера Тортела сприйняв би за виклик? З офіційної точки зору він — ваш начальник, який має затвердити ваше призначення на посаду старшого комісара. Інакше ви на ній не втримаєтесь.

— Моїм начальником є не лише мер, Волте. Серед начальників — моя совість та громадяни нашого міста. А для мене моя совість і моє місто значать більше за зручне крісло старшого комісара.

— Через чотири місяці відбудуться вибори нового мера, а кінцева дата висування кандидатур — за три тижні.

— Якщо ви так кажете, Волте, то так воно і є.

Волт Кайт розсміявся і підняв над головою руку.

— На цьому ми подякуємо старшому комісару Макбету за участь у нашій програмі. Не впевнений, що він сказав нам правду, стверджуючи, що не знається на риториці. А зараз послухаємо композицію Майлза Девіса… — Він опустив руку і кивнув на вікно. Червона лампа згасла, і з гучномовців полинув тихий сухуватий звук труби.

— Дякую, — усміхнувся Кайт. — У майбутньому робота не забиратиме життя таких жінок, як Віра. Як гадаєте, вас можуть вибрати мером завдяки одній цій фразі?

— Дякую за інтерв’ю, — відказав Макбет, вмить заклякнувши на своєму стільці.

Кайт запитально поглянув на нього.

— Я правильно вас зрозумів? — тихо й повільно спитав Макбет. — Ви звинувачуєте мене, сказавши, що я збрехав у своєму інтерв’ю?

Кайт отетеріло закліпав очима.

— Збрехав?!

— Ви сказали «Не впевнений, що він сказав нам правду, стверджуючи, що не знається на риториці»…

— А, та то таке… — мовив репортер, нервово ковтнувши слину, — то такий… е-е-е… образний вислів.

— Я просто пожартував, — пояснив Макбет і, всміхнувшись, підвівся. — Бувайте.

Вийшовши зі студії, Макбет відчув, що Волт Кайт уже не буде для нього проблемою. А їдучи на задньому сидінні лімузина, подумав, що вже не будуть проблемами ані «Обеліск», ані Дафф, ані хвороба Леді. Бо зараз він мислив чітко і ясно, як ніколи.

— Їдь трохи повільніше, — наказав він водієві.

Йому хотілося насолодитися подорожжю через місто. Його місто.

Насправді воно, звісно, ще не належало Макбетові, але невдовзі буде належати. З допомогою нового чудового препарату.

Коли вони стояли на світлофорі, погляд Макбета впав на чоловіка, який стовбичив на перехресті, хоча для пішоходів горів зелений сигнал. Його обличчя й верхня частина тулуба були закриті великою чорною парасолькою, тому все, що бачив Макбет — це світле пальто, коричневі черевики і великого пса, якого чоловік тримав на повідку. Раптом Макбета вразила думка. А чи не замислюється пес, чому він комусь належить, чому його ведуть на повідку? Йому регулярно дістається трохи харчів, якраз достатньо, щоби безпечну несвободу він цінував більше за вразливу й небезпечну свободу, якраз достатньо, щоби ним можна було попихати. Оце і все, що стримує пса від того, щоб стиха підійти до хазяїна, перегризти йому горлянку й самому стати господарем. Бо саме це він має зробити. Як тільки навчишся відчиняти двері до комори з харчами, це буде першою природною реакцією.