— Чому?

— Вантажів замало. Торік ми втратили «Грейвен», бо він збанкрутував, а тепер ось і фабрика «Естекс» закрилась. Те, що ми маємо зараз на борту — це залишок нереалізованого товару.

Осадка судна свідчила, що вантажу було значно менше, ніж зазвичай.

— Дуже шкода, — мовив Фред.

— А мені не шкода, — похмуро відказав капітан. — Бо токсична речовина, яку ми перевозили всі ці роки, оплачена життями наших співвітчизників… Повір мені, це часто не давало мені спати вночі, і я подумував, що, мабуть, так само почувався колись капітан корабля, який перевозив рабів. Доводиться вмикати уяву, щоб вигадувати для себе виправдання. Мабуть, ми знаємо різницю між добром і злом, навіть не користуючись нашим чудесним потужним мозком. Але з його допомогою можемо назбирати вельми хитромудрих аргументів, які навіть поокремо виглядають досить переконливо, а в сукупності можуть дати бажаний висновок, попри те, що він може бути божевільним. Ні, Фреде, я цього не роблю. Ти радиш взяти у берегової охорони дозвіл на прохід цими забрудненими водами без лоцмана. В середу, коли ми стояли в черзі на вхід, раптом від самого начальника порту прийшло повідомлення, що нам надали першочергове право проходу. Безкоштовно.

— Мабуть, то був приємний сюрприз.

— Так. Але потім я пильніше придивився до нашої товарно-транспортної накладної. І виявилося, що ми перевозили два кулемети Гатлінга. Це починає мені нагадувати часи правління Кеннета. Агов, обережніше! Ти що, хочеш обварити нашого лоцмана, хлопче?

Чоловік у картатій камбузній одежі втратив рівновагу, коли корабель гойднуло на хвилі, і плеснув кавою на чорну уніформу лоцмана. Пробурмотівши собі в бороду вибачення, він поставив чашки й поквапився до виходу.

— Вибач, Фреде. Навіть тут, де половина міста ходить без роботи, важко набрати команду, здатну добре триматися на ногах під час шторму. Цей тип найнявся до нас сьогодні вранці; сказав, що раніше працював коком, але втратив свої документи.

Фред відсьорбнув з чашки.

— Він не лише раніше не бував на борту корабля, а й каву заварювати не вміє.

— Та Бог із ним, — зітхнув капітан. — Якось впораємося, бо цього разу йдемо тільки до столиці. Щойно ми пройшли острів Ганстгольм, а це означає, що найгірше вже позаду. Я викличу твій човен і накажу спустити драбину.

— Гаразд, — погодився Фред, нервово ковтнувши слину. — Тоді найгірше вже дійсно буде позаду.

Макбет сидів на стільці в коридорі, нервово заламуючи руки і втупившись у двері номера люкс.

— Що він там робить?

— Я не надто розуміюся на психіатрії, — відповів Джек. — Може, ще кави принести, сер?

— Ні, нікуди не ходи. Кажеш, він добрий фахівець?

— Так, люди кажуть, що доктор Альсакер — найкращий у нашому місті.

— Добре, Джеку. Який жах, який жах… — Макбет подався вперед на своєму стільці й затулив обличчя руками.

До радіоінтерв’ю залишалася година. Макбет прокинувся на світанку, розбуджений криками в кімнаті Леді. А увірвавшись туди, побачив, що вона стоїть біля ліжка, показуючи на мертве немовля.

— Дивись! — верескнула вона. — Дивись, що я накоїла!

— Це зробила не ти, моє кохання. — Макбет спробував обійняти Леді, але вона вирвалася з його рук і, ридаючи, впала на коліна.

— Не називай мене «моє кохання»! Мене не можна любити, бо не можна любити дітовбивцю! — Вона обернулася до Макбета і глянула на нього своїми темними безтямними очима. — Навіть тобі, вбивці дітей, не можна любити дітовбивцю. Геть звідси!

— Іди сюди й лягай біля мене, люба.

— Геть з моєї кімнати! І не здумай чіпати дитину!

— Але ж це божевілля. Немовля має бути спалене сьогодні ж.

— Доторкнешся до немовляти — і, клянусь, я вб’ю тебе, Макбете. — Леді взяла трупик немовляти в руки та почала колисати його.

Макбет нервово ковтнув слину. Йому вже пора було зробити ранкову ін’єкцію.

— Я тільки візьму свою одіж і залишу тебе у спокої, — сказав він, ідучи до шафи. Висунув шухляду. Отетеріло витріщився.

— Вибач, — мовила Леді. — Тобі доведеться піти і придбати іще. Це зілля нам потрібне. Нам обом.

Він вийшов, але не пішов по наркотик, натомість наказав Джеку викликати психіатричну допомогу.

Макбет поглянув на годинника. Скільки ж знадобиться часу, щоб усунути оте коротке замикання в її свідомості?

У відповідь на це запитання двері відчинилися — і він зірвався зі стільця. З номера вийшов маленький чоловік із клоччастою сивою бородою та повіками, які здавалися на розмір завеликими.

— Ну, як? — спитав Макбет. — Докторе… е-е-е…

— Докторе Альсакере, — підказав Джек.

— Я дав їй заспокійливе, — відповів психіатр.

— А що з нею сталось?

— Важко сказати.

— Важко сказати? Ви ж вважаєтеся найкращим лікарем у місті.

— Приємно чути, але навіть найкращі не можуть знати все про лабіринти людської психіки, містере Макбете.

— Але ж ви мусите вилікувати її.

— Як я сказав, через брак інформації про мозок людини, це прохання є надмірним…

— Я не прошу вас, докторе. Я ставлю вам ультиматум.

— Який іще ультиматум, містере Макбете?

— Якщо ви не зробите її знову нормальною, то мені доведеться заарештувати вас як шарлатана.

Доктор Альсакер поглянув на нього з-під своїх дещо завеликих повік.

— Я розумію, що ви не виспалися і приголомшені тривогою, старший комісаре. Рекомендую вам узяти відгул на роботі. А тепер щодо вашої дружини…

— Ви помиляєтеся, — вигукнув Макбет, дістаючи кинджал із заплічної кобури. — І покарання за невиконання обов’язків буде жорстоким, зважаючи на нинішній надзвичайний стан.

— Сер… — почав був Джек.

— Потрібне хірургічне втручання, — сказав Макбет. — Саме це робить справжній лікар: вирізає те, що є згубним. Жене від себе думку про те, що пацієнту болітиме, бо це лише змусить його вагатися. Видаляє і знищує злоякісне утворення, пухлину чи вражену гангреною ступню, аби врятувати весь організм. І не тому, що пухлина чи ступня є згубними самі по собі, а тому, що ними слід пожертвувати. Я правильно кажу, докторе?

Психіатр схилив голову набік.

— А чи ви впевнені, що оглянути треба вашу дружину, а не вас самого, містере Макбете?

— Я вже поставив вам ультиматум.

— Тоді я іду — і негайно. Можете штрикнути мене у спину отою штукою, якщо вам так хочеться.

Альсакер обернувся до нього спиною і рушив до сходів, а Макбет ще якийсь час дивився йому вслід. Потім витріщився на кинджал у своїй руці. Що ж він, у біса, робить?!

— Докторе Альсакере! — вигукнув Макбет, кидаючись слідом за психіатром. — Благаю, ви мусите, ви просто зобов’язані їй допомогти. Вона — все, що у мене є. Я хочу повернути її. Ви мусите повернути її. Я заплачу стільки, скільки скажете.

Альсакер задумливо посмикав свою бороду.

— Це — вариво?

— «Влада», — відповів Макбет.

— Ще б пак!

— Ви про неї знаєте?

— Так, знаю. Вона може мати різні жаргонні назви, але хімічний склад один і той самий. Люди гадають, що це антидепресант, бо перші кілька разів вона діє, як стимулятор, але потім кожен наступний прийом спричиняє психоз.

— Так, так, саме це вона і вживає.

— Я спитав, що вживаєте ви, містере Макбете. Тепер мені все зрозуміло. І давно ви підсіли на «владу»?

— Та я…

— Очевидно, недавно. Спочатку у вас випадуть зуби. Потім ви втратите розум. А з тюрми психозу вибратися ой як нелегко! Знаєте, як називають тих, хто підсів на «владу»? Полонені.

— Послухайте…

— А точніше, військовополонені. Дотепно, чи не так?

— Я — не ваш пацієнт, Альсакере. Принаймні наразі. Я прошу вас не йти, допоки ви не зробите все, що спроможні зробити.

— Я обіцяю повернутися, але мені вже пора до інших пацієнтів.

— Джеку, — мовив Макбет, не рухаючись і не зводячи очей з психіатра.

— Слухаю, сер.

— Покажи йому.

— Але ж…

— Він давав клятву Гіппократа.