Банко уставився поглядом на великий мертвий локомотив і почав розстібати ширінку. Його погойдувало вітром. Він був трохи напідпитку й усвідомлював це.

— Ходімо, татку, — почувся позаду голос Флінса.

— Котра година, синку?

— Не знаю, але місяць вже зійшов.

— Значить, о пів на першу. Сьогодні вночі прогнозують буревій. — Кобура з пістолетом, що висіла на ремені, йому заважала. Він відстебнув її і передав Флінсу.

Син взяв кобуру й досадливо простогнав:

— Татку, це ж громадське місце. Тут не можна…

— Це — громадський туалет, ось що це таке, — промимрив Банко і в цей момент помітив фігуру в чорному, яка вийшла з-за паровоза.

— Дай мені пістолета, Флінсе!

На обличчя чоловіка впало світло.

— А, це ти…

— Ага, це ти… — відлунням відгукнувся Макбет. — Оце вийшов свіжого повітря ковтнути…

— А я тут якраз провітрюю свого старого приятеля, — сказав Банко, заплітаючись язиком. — Ні, на «Берту» я мочитися не буду. Бо після того, як закрили церкву Святого Йосипа, це було б оскверненням останнього святого об’єкта, що лишився в нашому місті.

— Мабуть, що так.

— А що сталося? — спитав Банко, намагаючись розслабитись. Йому завжди було важко помочитись у присутності чужих людей, але хіба ж Макбет і син чужі?

— Та ні, нічого, — відповів Макбет якимось дивним нейтральним тоном.

— Учора мені наснилися оті три сестри, — сказав Банко. — Ми з тобою про це не говорили, але їхнє пророцтво вцілило в точку, еге ж? Як ти вважаєш?

— Я й забув про них. Поговоримо про це іншим разом.

— Як хочеш, — мовив Банко, з полегшенням відчувши, що потік заструменів.

— А взагалі-то, — продовжив Макбет, — я збирався спитати тепер, коли тебе призначили моїм заступником у ВБОЗі: а що, як ті пророцтва справді збудуться?

— Ну то й що? — простогнав Банко. Він знову мимовільно напружився, і потік припинився.

— У такому разі я хотів би, щоб ти до мене приєднався.

— Став твоїм заступником начальника поліції? Ги-ги, знайшов час для жартів. — Раптом Банко збагнув, що Макбет не жартує. — Ну, авжеж, мій хлопчику, авжеж. Ти ж знаєш, що я завжди охоче допоможу тим, хто бореться на боці добра.

Вони зустрілися поглядами. А потім, наче за помахом чарівної палички, процес пішов. Банко глянув униз — там бив тугий золотистий струмінь, розплескуючись об велике заднє колесо локомотива і стікаючи вниз на рейку.

— Добраніч, Банко. Добраніч, Флінсе.

— Добраніч, Макбете, — відповіли батько із сином в унісон.

— А дядько Макбет що — напідпитку? — спитав Флінс, коли Макбет пішов.

— Напідпитку? Ти ж знаєш, що він не п’є.

— Так, знаю, але він якось дивно поводився.

— Дивно? — Банко похмуро всміхнувся, задоволено споглядаючи безперервний струмінь. — Повір мені, того хлопця важко назвати дивним, коли він під кайфом.

— А який він тоді?

— Скажений.

Раптом струмінь знесло вбік сильним поривом вітру.

— Буревій починається, — мовив Банко, застібуючи ширінку.

Макбет пішов прогулятися довкола центрального вокзалу. Коли повернувся, Банко з Флінсом уже не було, і він увійшов до великої зали очікування.

Обвівши її очима, Макбет миттєво розсортував присутніх індивідів на чотири взаємопов’язані категорії: ті, хто продавав, ті, хто споживав, ті, хто робив і перше, і друге, а також ті, кому треба було десь заночувати, сховавшись від дощу, і кому невдовзі доведеться приєднатися до якоїсь із перших трьох категорій. Саме цей шлях колись пройшов і він. Від втікача із сиротинця, який харчувався тим, що розподіляли працівники Армії Спасіння, до споживача, який добував гроші на харчі й дурман, продаючи цей дурман.

Макбет підійшов до літнього огрядного чоловіка в інвалідному візку.

— Чверть варива, — сказав він, і навіть сам звук цих слів розбудив у його тілі те, що довго чаїлося, впавши у сплячку.

Чоловік у візку підвів голову.

— Макбет, — констатував він, вихаркнувши ім’я разом зі слиною, що бризнула з рота. — Ти пам’ятаєш мене, а я — тебе. Ти полісмен, а я дурману не продаю, зрозумів? Тому забирайся від мене геть під три чорти.

Макбет підійшов до наступного продавця, чоловіка в картатій сорочці, який був під таким сильним кайфом, що не міг рівно стояти.

— Гадаєш, я повний ідіот? — верескнув той. — До речі, я справді ідіот. Інакше мене тут не було б, згоден? Продати дурман копу, а потім опинитися на цілу добу в цюпі — і це тоді, коли мені треба ремонтуватися кожні чотири години?

Чоловік притулився спиною до стіни, і його гучний придуркуватий сміх лунко покотився під стелею. Макбет пішов далі по коридору до зали відправлень, і почув за спиною крик продавця-ідіота:

— Агов, хлопці, стережіться, до вас іде перевдягнений поліцай!

— Привіт, Макбете, — почувся слабкий тоненький голос.

Макбет обернувся. То був хлопець із пов’язкою на оці.

Макбет підійшов до нього і присів поряд під стіною. Чорна пов’язка зсунулася догори, і Макбет зазирнув у загадкову темряву очної порожнини.

— Мені треба чверть варива, — сказав Макбет. — Ти мені допоможеш?

— Ні, — заперечив хлопець. — Я не можу допомогти нікому. А ти зможеш мені допомогти?

Щось у виразі його обличчя видалося Макбету знайомим. Він наче у дзеркало глянув. Тож чим він, у біса, займається? Добрі люди допомогли йому вибратися з прірви, а тепер він знову зібрався туди повернутися? Щоб здійснити злодійство, від якого відсахнувся б навіть закоренілий наркоман? Він ще мав змогу відмовитись. Забрати цього хлопця з собою в «Інвернесс». Нагодувати його, викупати і вкласти спати. Сьогоднішня ніч може стати зовсім іншою, ніж він запланував, — така можливість іще залишалася. Можливість врятувати самого себе. Врятувати цього хлопця. Дункана. Леді.

— Підводься, ходімо до… — почав був Макбет.

— Здрастуй, Макбете. — Голос, який почувся ззаду, громовим гуркотом прокотився по коридору. — Твої молитви були почуті. Я маю те, що тобі потрібно.

Макбет обернувся. Підвів погляд. Потім поглянув іще вище.

— Звідки ти дізналася, що я тут, Стрего?

— Ми скрізь маємо очі й вуха. Ось, візьми. Подарунок від Гекати.

Макбет витріщився на маленький мішечок, який впав йому в долоню.

— Я хочу розрахуватись. Скільки?

— Розрахуватися за подарунок? Гадаю, Геката образився б. Добраніч. — Стрега повернулася й пішла.

— Тоді я не візьму його, — гукнув Макбет і кинув мішечок їй навздогін, але Стрегу вже поглинула темрява.

— Якщо ти не хочеш, — пронизливо пискнув одноокий хлопець, — то, може, я його візьму?

— Стій і не рипайся! — гаркнув Макбет, не сходячи з місця.

— А що ти хочеш зробити? — спитав одноокий.

— Що я хочу зробити? — луною відізвався Макбет. — Річ не в тім, що я хочу, а в тім, що я мушу зробити.

Він підійшов до мішечка й підняв його. І пішов назад, оминувши хлопця з простягнутою рукою.

— Гей, дай і мені хоч трішечки…

— Щезни в пеклі, — гаркнув Макбет. — Там і зустрінемось.

Макбет спустився сходами до смердючого туалету, прогнав жінку, яка сиділа на підлозі, розірвав пакет і посипав порошком раковину під дзеркалом. Тупим кінцем кинджала розбив лампочку вгорі, а потім гострим лезом посік порошок на дрібніші часточки. Згорнувши купюру в трубочку, спочатку вдихнув жовтувато-білу суміш в одну ніздрю, а потім — у другу. Хімікат проник крізь слизову оболонку в кров напрочуд швидко. Останнє, про що він устиг подумати, перш ніж заражена дурманом кров ударила в голову, було те, що все це нагадувало зустріч із колишньою коханкою. Дуже красивою й дуже небезпечною коханкою, яка, попри те що минуло багато років, не постаріла ані на день.

— Ну, що я вам казав? — мовив Геката, гупнувши своїм стеком об долівку під камерами спостереження.

— Ти казав, що немає нікого більш передбачуваного, ніж закоханий наркоман та мораліст.