— Доброго вечора, я — інспектор Макбет, керівник відділу боротьби з організованою злочинністю. Як ви вже знаєте, сьогодні вранці, о шостій сорок дві, старшого комісара Дункана знайшли вбитим у номері казино «Інвернесс». Одразу ж після цього двох підозрюваних у даній справі, охоронців Дункана, офіцерів поліції Андріанова та Геннесі, було застрелено поліцією, коли вони вчинили опір під час арешту. Годину тому вам надали детальний звіт про перебіг подій, про наші нещодавні знахідки й попередні версії — щоб до цієї теми більше не повертатись. Але зараз я хотів би додати ще кілька подробиць технічного характеру.

Макбет перевів подих, але раптом озвався один журналіст, який вже не міг стримувати емоцій.

— Що вам відомо про Малкольма? — вигукнув він.

— Він загинув? — підключився ще один журналіст.

Макбет опустив погляд на свої нотатки. Відсунув їх убік.

— Якщо ці запитання означають, що ми вже виконали свій обов’язок з висвітлення вбивства старшого комісара Дункана, то можемо поговорити про зникнення заступника старшого комісара.

— Е ні, спочатку — про головне, — озвався один зі старших за віком журналістів. — Нас підганяє кінцевий термін подачі матеріалу.

— Гаразд, — погодився Макбет. — Заступник старшого комісара Малкольм не з’явився на нараду, яка мала відбутися о шостій в управлінні поліції. Після вбивства старшого комісара цей факт, звісно, видався нам вельми тривожним. Тому ми розпочали пошуки, і невдовзі авто Малкольма було знайдене в контейнерній гавані. Цей район ретельно прочесали, залучивши водолазів. І вони знайшли…

— Труп?

— Ні, вони знайшли ось це. — Макбет підняв у руці шматочок металу, який заблищав у сліпучому світлі телевізійних ламп. — Це поліцейський жетон Малкольма, його знайшли на морському дні біля причалу.

— Ви гадаєте, що його хтось убив?

— Можливо, — не змигнувши оком відповів Макбет в оглушливій тиші, яка запала в залі. — Цим «кимось» міг бути і сам Малкольм. — Окинувши поглядом публіку, він продовжив: — На передньому сидінні його автомобіля знайшли листа.

Макбет узяв аркуш паперу. Прокашлявся.

— «„Вершники-вікінги“ погрожували вбити мою доньку Джулію, якщо я не допоможу їм убити старшого комісара. Але тепер вони мають на мене зачіпку і вимагають нових послуг. Я усвідомлюю, що, допоки житиму, завжди зберігатиметься загроза життю моєї доньки. Саме через це і через той сором, який я відчуваю за скоєне, я вирішив утопитись.» — Лист підписаний заступником старшого комісара.

Макбет підвів погляд на журналістів, що були в залі.

— Звісно, перше питання, яке виникло в нас — і, гадаю, що у вас також, — чи є цей лист справжнім. Наш експертно-криміналістичний підрозділ підтвердив, що текст був надрукований на машинці Малкольма, яка стоїть в його кабінеті в управлінні поліції. На ньому є відбитки пальців Малкольма і його автентичний підпис.

У залі запала тиша, наче присутнім знадобилося кілька секунд, щоб перетравити отриману інформацію. А потім залунали голоси.

— Чи є інші докази того, що за убивством Дункана стояв Малкольм?

— Яким чином Малкольм спромігся допомогти «вершникам» убити старшого комісара?

— Яким чином Малкольм може бути пов’язаний з охоронцями?

— Чи не вважаєте ви, що до цієї справи причетні й інші працівники поліції?

Макбет підняв руки.

— Я не буду відповідати на запитання щодо вбивства Дункана, бо все це наразі — довільні припущення, і не більше. Лише запитання про зникнення Малкольма. По одному, будь ласка.

Тиша. Потім одна журналістка спитала:

— Чи слід нам розуміти вас так, що ви знайшли жетон Малкольма, але не знайшли його тіла?

— Річ у тім, що ми маємо справу з мулистим морським дном, а вода в нашій гавані — не з найчистіших. Легкий мідний жетон не вгрузає в намул так глибоко, як тіло, до того ж мідь віддзеркалює світло. Тому водолазам знадобиться певний час, щоб знайти Малкольма.

Макбет обвів поглядом журналістів, які хутко заходилися шкрябати ручками у блокнотах.

— А чи не є найпростішим поясненням те, що труп могла віднести течія? — поцікавився голос з гаркавим «р».

— Можливо, — відповів Макбет, зауваживши, кому належав той голос. То був один із нечисленних журналістів, який не робив нотаток. Звали його Волт Кайт. Йому й не треба було занотовувати, бо мікрофон його радіостанції маячив просто перед носом Макбета.

— Якщо Малкольм убив Дункана, а потім пошкодував, то чому…

— Стоп! — Макбет підняв руку. — Я вже сказав, що не відповідатиму на жодне запитання про вбивство Дункана, допоки ми не дізнаємося більше. А тепер, будь ласка, зважте на те, що нам треба терміново повертатися до роботи. Наш пріоритет номер один — розслідувати цю справу якомога швидше, залучивши для цього всі наявні ресурси. Нам також треба якомога швидше призначити старшого комісара, щоб забезпечити безперервність роботи, яку поліція виконує в інтересах нашого міста.

— Чи правильним буде сказати, що наразі ви, Макбете, є виконувачем обов’язків начальника поліції?

— З формальної точки зору — так.

— А з практичної?

— З практичної… — Макбет на мить замовк. Швидко глянув на свій аркуш. Облизав губи. — Ми є групою досвідчених керівників підрозділів, які вже перебрали на себе керівництво, і я не побоюся сказати, що ми вже володіємо ситуацією і взяли її під контроль. Я також не побоюся сказати, що для того, аби досягти рівня Дункана, нам знадобиться певний час. Дункан був провидцем, героєм, який загинув у битві з силами зла, силами, які вважають, що сьогодні вони перемогли. — Він міцно стиснув пальцями трибуну й подався вперед. — Але вони досягли лише одного: нам тільки додалося рішучості, і ми переконані в тому, що ця програна битва стане початком наступу, що приведе до остаточної перемоги сил добра. Перемоги справедливості й безпеки. Ця перемога забезпечить нам можливість відродити наше місто, повернути йому процвітання й заможність. Але ми не зможемо зробити це самотужки. Для втілення задуманого нам потрібна ваша довіра й довіра всього міста. Якщо ми її забезпечимо, то ту роботу, яку розпочав старший комісар Дункан, буде продовжено. І я, — Макбет підняв руку, наче присягаючись, — хотів би запевнити особисто, що ми не зупинимося, допоки не досягнемо цілей, які Дункан визначив для нашого міста і для всіх його мешканців.

Макбет відпустив трибуну й випрямився. Поглянув на обличчя, які розпливлися перед ним морем очей та розкритих ротів. Ні, він вже не боявся. Він побачив ефект, який справила його промова, і продовжував смакувати свої слова. Слова Леді. Під час промови він подався вперед саме в потрібний момент. Це вона навчила його перед дзеркалом, пояснивши, що агресивна міміка й жестикуляція створює враження спонтанного спалаху емоцій і прагнення до боротьби, що так звана «мова тіла» є важливішою за слова, бо вона впливає безпосередньо на душу, оминаючи мозок.

— Наступна прес-конференція відбудеться завтра об одинадцятій ранку тут, у круглому залі. Дякую.

Макбет зібрав свої папери, а в залі почувся стогін невдоволення, який швидко переріс у шквал протестів та запитань. Макбет пильно вглядався в публіку. Йому захотілося залишитись на подіумі ще на кілька секунд. В останню мить він заледве стримав мимовільну усмішку.

«Чорт забирай, він схожий на капітана корабля, — подумав Дафф, сидячи у першому ряду. — Капітана, який безстрашно вдивляється в буремне море. Хтось його цього навчив. Це не той Макбет, якого я знаю. Точніше, знав».

Макбет стримано кивнув, упевненим кроком зійшов з подіуму і зник за дверима, які відчинила й притримала Прісцилла.

— Ну, що скажеш, Ленноксе? — спитав Дафф, коли журналісти ще лементували й гукали позаду них, вимагаючи виходу на «біс».

— Я розчулений, — відповів рудоволосий інспектор. — І натхненний.

— Та отож. Це було більше схоже на передвиборчу промову, ніж на прес-конференцію.

— Можна тлумачити це так, а можна тлумачити і як розумний та відповідальний тактичний крок.