Очі полоненого нестямно смикалися, але він усе одно похитав головою.

Голос Алтаня ще дужче пом’якшав.

— Усе не обов’язково мусить бути саме так. Твій підрозділ лишив тебе нам. Ти йому нічого не винен, — його голос звучав заспокійливо та гіпнотично, майже лагідно. — Інші хочуть твоєї смерті, ти знаєш. Публічної страти перед цивільними. Вони розірвуть тебе. Око за око, — Алтанів голос був таким приємним. Алтань міг бути таким вродливим, таким харизматичним, коли хотів. — Але я не такий, як інші. Я розсудливий. Я не хочу шкодити тобі. Я хочу лише співпраці.

Солдатове горло смикнулося. Він ковзнув поглядом по обличчю Алтаня, безнадійно заплутався, намагаючись зчитати його вираз, і не міг дійти бодай якогось висновку. Алтань носив дві маски, удавав дві суперечливі сутності, і полонений не знав, чого очікувати чи якій із них догоджати.

— Розкажи — і я зможу тебе звільнити, — люб’язно сказав Алтань. — Розкажи — і я тебе відпущу.

Полонений продовжував мовчати.

— Ні? — Алтань допитливо зазирав в обличчя полоненого. — Ну гаразд.

Його полум’я розгорілося вдвічі сильніше, пострілюючи іскрами.

Полонений пронизливо заверещав:

— Голінь Ніїс!

Алтань продовжував тримати полум’я загрозливо близько до очей полоненого.

— Поясни.

— Кхурдалайн узагалі був нам не потрібний, — випалив полонений. — Метою завжди був Ґолінь Ніїс. Щойно почалася ця війна, ви стягли найкращі підрозділи на узбережжя. Ідіоти. Ми ніколи навіть не хотіли брати це пляжне місто.

— Але флот, — сказав Алтань. — Кхурдалайн був вашим входом для всіх наступів. Вам не вдасться дістатися до Ґолінь Ніїс, обминувши Кхурдалайн.

— Був ще один флот, — просичав полонений. — Було багато флотів, які пливли на південь від цього жалюгідного міста. Вони знайшли перехід через гори. Бідолашні ідіоти, невже ви думаєте, що змогли б розгадати цей план? Вони прямують просто до Ґолінь Ніїс. Ваша столиця воєнного часу згорить, наші Збройні сили перетнуть серце вашої країни, а ви так само стирчатимете тут, тримаючись за жалюгідну відмазку оборони цього міста.

Алтань відсмикнув руку. Жинь інстинктивно відступила назад, очікуючи, що він знову вдарить.

Але Алтань лише погасив полум’я й поблажливо поплескав полоненого по голові.

— Хороший хлопчик, — тихо прошепотів він. — Дякую.

Він кивнув Жинь та Чаґханю, показуючи, що вони йдуть.

— Зачекай, — квапливо сказав полонений. — Ти ж сказав, що відпустиш мене.

Алтань підняв обличчя до стелі й зітхнув. Тонка цівка поту збігла від кістки під вухом на шию.

— Звісно, — промовив він. — Я тебе відпущу.

Він схопився рукою за шию полоненого. Бризнула кров.

На обличчі полоненого з’явився вражений вираз. Він видав останній зляканий, здавлений зойк. А потім його очі заплющилися й голова впала вперед. Повітря наповнив запах печеного м’яса та паленої крові.

Жинь відчула, як у горлі підіймається жовч. Минуло немало часу, доки вона згадала, як дихати.

Алтань підвівся. Вени на його шиї виступили у тьмяному світлі. Він глибоко вдихнув, а потім повільно видихнув, немовби курець опіуму, немовби людина, яка щойно заповнила легені наркотиком. Він повернувся до них. Його очі світилися в темряві яскраво-червоним.

— Гаразд, — звернувся він до свого лейтенанта. — Ти мав рацію.

Упродовж усього допиту Чаґхань навіть не поворухнувся.

— Я рідко помиляюся, — сказав Чаґхань.

Бадзі голосно скрикнув, здригнувся й витягнув шию кудись далеко вбік. Спокійне вранішнє повітря розітнув тріск. У річковому сампані не вистачало місця, щоб лягти, тож спати доводилося короткими, уривчастими набігами, скрутившись у не­зручних позах, від яких кінцівки хапали судоми. Десь хвилину він затуманено кліпав, а потім потягнувся на вузькому човні й штовхнув ногу Жинь.

— Тепер я можу постояти на варті.

— Усе гаразд, — сказала Жинь.

Вона сиділа, сховавши руки під пахви, трохи нахилившись уперед, щоб покласти голову на коліна. Байдуже дивилася на воду.

— Тобі справді треба трохи поспати.

— Не можу.

— Спробуй.

— Пробувала, — коротко сказала Жинь.

Жинь не могла заглушити в голові голосу Талву. Вона лише раз чула Гексаграму, але навряд чи змогла б забути бодай слово. Усе крутилося в голові. І хоч скільки разів вона поверталася до цього, не могла розтлумачити так, щоб не лишалося відчуття благоговійного жаху.

«Охоплений вогнем і смертю… немовби горить, немовби помирає, суб’єкт у сльозах пливе за течією… за велику радість стинати голови ворогам…»

Раніше вона вважала ворожіння непевною наукою, туманною, приблизною, якщо взагалі значущою. Але слова Талву були якими завгодно, але не туманними. У Голінь Ніїс — лише одна доля.

«Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку». Чаґхань сказав, що сітка означає вготовану пастку. А якщо це вготована пастка для Ґолінь Ніїс? Вона вже спрацювала чи вони прямують просто назустріч власній смерті?

— Ти замордуєш себе. Від хвилювання ці човни швидше не плив­тимуть. — Бадзі схиляв голову набік, аж доки не почув ще один хрускіт, що дарував задоволення. — І мертві від нього також не воскреснуть.

Вони прямували вгору річкою Ґолінь, долаючи за смішний час відстань, на яку знадобилися б місяці на конях. Аратша штовхав їх річкою з шаленою швидкістю. Але однаково, щоб дістатися до розлогої дельти, де збудували Ґолінь Ніїс, їм потрібен був тиждень.

Жинь підняла очі, щоб глянути на човен попереду всіх — там сидів Алтань. Він плив із Чаґханем. Схиливши голови один до одного, вони, як завжди, щось стишено обговорювали. І так — ще відколи Цике покинули Кхурдалайн. Може, Чаґхань і Цара — якірні близнюки, але справжню прив’язаність Чаґхань відчуває до Алтаня.

— Чому командиром не став Чаґхань? — запитала вона.

Схоже, її запитання неабияк спантеличило Бадзі.

— Це ти про що?

— Я не розумію, чому Чаґхань кориться Алтаню, — сказала вона.

Зіткнувшись із Жінкою, він назвав себе наймогутнішим шаманом усіх часів. І вона в цьому не сумнівалася. Чаґхань мандрував у світі духів так, немовби там йому й місце, немовби й сам бог. Цике не вагаючись сперечалися з Алтанем, але вона ніколи не бачила, щоб хтось посмів суперечити Чаґханю. Алтаню вони були віддані, а Чаґханя боялися.

— Його пропонували на посаду командира після Туйра, — сказав Бадзі. — Однак після появи Алтаня відсторонили.

— І він нормально до цього поставився?

Жинь навіть уявити не могла, щоб хтось такий, як Чаґхань, мирно відмовився від влади.

— Звісно, що ні. Коли Туйр почав схилятися до золотого хлопчика з Сінеґарда, а не до нього, почалася мало не справжня війна,

— Тож чому…

— Чому він охоче служить під командуванням Алтаня? Спочатку не служив. Він цілий тиждень лютував, аж доки Алтаневі не увірвався терпець. Він попросив у Туйра дозволу на дуель і отримав його. А потім забрав Чаґханя в долину на три дні.

— І що сталося?

Бадзі пхикнув.

— А що стається, коли хтось б’ється з Тренсинем? Коли Чаґхань повернувся, усе його гарне біле волосся почорніло й він корився Алтаню, як вишмаганий пес. Можливо, наш друг із Внутрішніх держав і здатний надломлювати свідомість, але Тренсиня здолати не зміг. Ніхто не може.

Жинь знову поклала голову на коліна й заплющила очі від сяйва світанкового сонця. Вона не спала й заледве відпочивала, відколи вони відпливли з Кхурдалайна. Тіло вже не витримувало. Вона так утомилася.

Їхній човен наштовхнувся на щось у воді. Жинь різко сіла. Вони врізалися в човен попереду.

— Щось у воді, — закричав Жамса з носа.

Жинь глянула за борт і скосила очі на річку. Вода була така сама брудно-коричнева, доки ставало погляду вгору течією.

Спершу Жинь подумала, шо це гра світла, ілюзія сонячних променів. А потім її човен порівнявся з дивною плямою забарвленої води і вона торкнулася пальцями краю. І нажахано відсмикнула руку.