Коли Еньжо відпустила Жинь з-під свого нагляду, її перевели до підвалу головної зали, де раніше відбувалися двобої. Їй це мало б видатися дивним, однак розум був надто затуманений, щоб думати бодай про щось. Жинь непомірно багато спала. Годинника в підвалі не було, але вона часто впадала в дрімоту, а потім розуміла, що сонце вже сіло. Жинь заледве могла не спати більше декількох хвилин. Їй приносили їжу. Щоразу, попоївши, вона майже одразу засинала.

Якось крізь сон Жинь почула над головою голоси.

— Це грубо, — сказала Імператриця.

— Це жорстоко, — промовив Ірдзях. — Ти поводишся з нею, наче зі злочинницею. Завдяки цій дівчині ми виграли бій.

— А ще вона мало не спалила місто, — відказав Дзюнь. — Ми не знаємо, на що вона здатна.

— Це просто дівчина, — промовив Ірдзях. — Їй страшно. Хтось має пояснити їй, що з нею сталося.

— Ми не знаємо, що з нею сталося, — мовив Дзюнь.

— Це очевидно, — промовила Імператриця. — Вона ще один Алтань.

— То нехай із нею розбирається Туйр, коли прибуде, — буркнув Дзюнь.

— Туйр уже прямує сюди з Замку Ночі, — сказав Ірдзях. — Ти ще цілий тиждень триматимеш її на заспокійливих?

— Я нізащо не дозволю їй розгулювати містом, — відповів Дзюнь. — Ви бачили, що Хранитель Воріт зробив зі східною стіною. Його печатка надломилася, Дадзі. Тепер він більша загроза, аніж Федерація.

— Уже ні, — холодно відказала Імператриця. — З Хранителем Воріт розібралися.

Коли Жинь ризикнула розплющити очі, то побачила, що над нею нікого не було. Вона лише наполовину пам’ятала сказане. Після ще одного періоду сну без сновидінь вона не знала напевне, чи все те їй не примарилося.

Зрештою Жинь таки отямилася. Але коли спробувала вийти з підвалу, її силоміць зупинили троє солдатів із Третього підрозділу, який виставили чатувати біля дверей.

— Що відбувається? — наполегливо запитала вона. Її розум був ще трохи затуманений, але вже досить свідомий, щоб розуміти, що це ненормально. — Чому я не можу вийти?

— Заради твоєї ж безпеки, — відповів один із них.

— Про що це ви? Хто це дозволив?

— Нам наказали тримати тебе тут, — коротко відповів солдат. — Якщо спробуєш вирватися, нам доведеться зробити тобі боляче.

Солдат, який стояв ближче до неї, уже потягнувся до зброї. Жинь позадкувала. Вона розуміла, що суперечки не допоможуть вибратися звідси.

А тому вдалася до найпримітивнішого методу впливу. Жинь розкрила рота й закричала. Вона корчилася на підлозі. Била солдатів кулаками й плювала їм в обличчя. Погрожувала помочитися перед ними. Вигукувала непристойності про їхніх матерів. Вигукувала непристойності про їхніх бабусь.

Так тривало багато годин поспіль.

Нарешті солдати вкрай неохоче погодилися покликати когось із командирів.

На жаль, вони прислали майстра Дзюня.

— Це необов’язково, — похмуро сказала вона, коли він прийшов. Жинь квапливо обтрушувала одяг, аби він не подумав, що вона щойно качалася по землі. — Я нікому не завдам шкоди.

Вигляд у Дзюня був такий, немов він нізащо їй не повірить.

— Ти тільки-но продемонструвала здатність раптово спалахувати. Підпалила східну половину міста. Хіба ти не розумієш, чому ми можемо не хотіти, щоб ти розгулювала табором?

Жинь подумала, що спалахування було радше свідомим, аніж спонтанним, однак сумнівалася, що могла пояснити, як саме вона це зробила, не виставивши себе ще більшою загрозою.

— Я хочу побачити Дзяна, — сказала вона.

З виразу обличчя Дзюня їй не вдалося нічого зрозуміти. Він пішов, навіть не відповівши.

Щойно Жинь висловила обурення за те, що її замкнули, вона вирішила, що найкраще просто зачекати. Вона віддана Імператриці. Вона гарний солдат. Інші майстри з Сінеґарда заступляться за неї, навіть якщо цього не зробить Дзюнь. Поки вона при здоровому глузді, їй нічого боятися. Вона хвилювалася, хоча це й було абсурдним, що якщо й матиме проблеми, то через володіння опіумом.

Принаймні її не тримали ізольовано. Жинь зрозуміла, що відвідувачі могли вільно ввійти до підвалу. Це вона не могла вийти.

До неї часто навідувалася Нян, але вона була небагатослівна. Коли Нян усміхалася, то вимучено. Її рухи були апатичними. Жинь намагалася її підбадьорити, та Нян не сміялася. Вони годинами сиділи поруч, прислухаючись до дихання одна одної. Нян була приголомшена горем, а Жинь не знала, як її втішити.

— Мені також бракує Жабаня, — якось сказала Жинь, але Нян лише розридалася й пішла.

З іншого боку, Жинь із нетерпінням чекала Кітая. Він намагався приходити якомога частіше, однак його постійно відкликали для операцій.

Краплина за краплиною Жинь дізнавалася, що сталося після битви. Коли Федерація була вже за крок від захоплення Сінеґарда, Жинь убила їхнього генерала. Це, а також прибуття Третього підрозділу, переломило хід битви на їхню користь. Федерація на якийсь час відступила. Кітай сумнівався, що вона повернеться найближчим часом.

— Коли прибув Третій, усе закінчилося швидко, — сказав він. Одна його рука була підв’язана, але він запевнив Жинь, що то лише незначне розтягнення. — Добряче прислужилося… Ну, ти знаєш. Федерація розбіглася від страху. Гадаю, вони злякалися, що в нас ще є спірлійці.

Жинь сіла.

— Що?

Кітай розгубився.

— Ну а хіба ти не спірлійка?

Спірлійка? Вона?

— По всьому місту тільки про це й говорять, — сказав Кітай.

Жинь відчувала його збентеження. Розум Кітая працює вдвічі швидше за розум звичайної людини, а його допитливість ненаситна. Він мусив знати, що вона зробила, хто вона й чому не розповіла про це йому.

Але Жинь не знала, що йому сказати. Вона не знала себе.

— І що кажуть? — запитала вона.

— Що в тобі пробудилася нестямна жага крові. Що ти билася, немовби одержима ордою демонів. Що генерал бив тебе знову й знову, простромив вісімнадцять разів, а ти продовжувала рухатися.

Жинь простягла руки.

— Жодної колотої рани. То був усього лише Неджа.

Кітай навіть не всміхнувся.

— То це правда? Оскільки тебе замкнули тут, то, мабуть, таки правда.

Отже, про полум’я Кітай не знав. Жинь подумувала розповісти йому, однак вагалася.

Як вона мала пояснити шаманізм Кітаю, настільки переконаному у власній раціональності? Кітай є взірцем модерністської думки, яку зневажає Дзян. Атеїст і скептик, він не стерпить викликів своєму світогляду. Подумає, що вона з’їхала з глузду. А вона була надто виснажена, аби сперечатися.

— Я не знаю, що трапилося, — зізналася вона. — Усе було немовби в тумані. І я не знаю, хто я. Я сирота війни. І родом могла бути звідки завгодно. Я можу бути ким завгодно.

Схоже, Кітая це не задовольнило.

— Дзюнь переконаний, що ти спірлійка.

Але як так? Жинь була ще немовлям, коли на Спір напали, а тому ніяк не змогла б вижити, коли всі інші загинули.

— Та Федерація винищила спірлійців, — сказала вона. — Ніхто не вижив.

— Алтань вижив, — зауважив Кітай. — Ти вижила.

Студенти Академії постраждали в бою значно дужче, аніж солдати Восьмого підрозділу. Заледве половині їхнього класу вдалося пережити бій, і більшість із них мали незначні поранення. П’ятнадцятеро їхніх однокласників загинули. Ще п’ятеро були в критичному стані у військовому шпиталі Еньжо, і їхні життя висіли на волосині.

Серед них і Неджа.

— Сьогодні в нього третя операція, — сказав Кітай. — Лікарі не знають, чи він її переживе. І навіть якщо й виживе, невідомо, чи зможе битися. Кажуть, алебарда простромила його живіт наскрізь. І що в нього пошкоджений хребет.

Жинь відчувала полегшення вже від того, що Неджа не загинув. Їй і на думку не спало, що альтернатива може виявитися ще гіршою.

— Сподіваюся, він помре, — раптом промовив Кітай.

Приголомшена Жинь глянула на нього, але Кітай продовжив:

— Якщо вибирати між смертю чи довічним каліцтвом, сподіваюся, він відбудеться легшим. Неджа не зможе жити, не маючи змоги битися.