Дядько Фан міцно затягнувся люлькою й видихнув, наповнивши кімнату густим докучливим димом.

— Він заможний. Ти станеш щасливою.

Ні, це Фани стануть щасливими. Вони отримають доступ до масового імпорту опіуму, не зменшуючи прибутків хабарами. Але Жинь прикусила язика, бо дальша суперечка лише призвела б до побоїв. Дівчина добре розуміла, що Фани видадуть її заміж, навіть якщо їм доведеться власноруч тягти її на шлюбне ложе.

Вони взагалі не хотіли Жинь. Узяли її дитям лише тому, що розпорядження Імператриці після Другої Макової війни змушувало родини, де менш ніж троє дітей, брати на усиновлення сиріт війни, які інакше стали б злодіями та жебраками.

Оскільки дітовбивство в Тікані каралося, Фани залучали Жинь до продажу й доставки опіуму, відколи вона навчилася рахувати. Та попри всю її безкоштовну працю, вартість утримання й харчування Жинь виявилася більшою, аніж Фани воліли платити. А тепер їм випала нагода позбутися цього фінансового тягаря.

Той купець міг дозволити собі годувати й одягати Жинь до кінця її життя, пояснила сваха Лєв. Їй треба лише покірливо служити йому гарною дружиною, народити дітей і дбати про дім (у якому, зауважила сваха Лєв, не одна, а дві ванні кімнати всередині). Це найкраща угода, яку могла отримати сирота війни без родини та зв’язків.

Жинь — чоловік, свасі — платня, а Фанам — наркотики.

— Ого, — стиха протягла Жинь. Підлога під ногами немовби захиталася. — Чудово. Справді чудово. Страшенно.

Сваха Лєв знов осяйно всміхнулася.

Жинь придушила паніку, намагаючись дихати спокійно, доки сваху не провели геть. Вона низько вклонилася Фанам і, як належить прийомній доньці, подякувала за труднощі, які вони подолали, щоб забезпечити їй надійне майбутнє.

Жинь повернулася до крамниці. Аж дотемна працювала мовчки, виконувала замовлення, заповнювала інвентарні записи та позначала нові пункти в гросбуху.

Робота з інвентарними записами вимагала неабиякої уважності, а надто щодо цифр. Так легко зробити дев’ятку схожою на вісімку. Легше хіба перетворити одиницю на сімку…

Уже після заходу сонця Жинь зачинила крамницю й замкнула за собою двері.

Потім заштовхала пакунок з украденим опіумом під сорочку й побігла.

— Жинь? — Двері бібліотеки відчинив невисокий сухорлявий чоловік і глянув на дівчину. — Велика Черепахо! Що ти тут робиш? Ллє як із відра.

— Прийшла повернути книжку, — відповіла вона, простягаючи водонепроникну сумку. — А ще я виходжу заміж.

— О. О! Що? Заходь.

Учитель Фейжик давав безкоштовні вечірні уроки дітям тіканійських селян, інакше ті виросли б зовсім безграмотними. Жинь довіряла йому більше, ніж будь-кому, і краще за будь-кого розуміла його слабкості.

Тому саме на ньому тримався весь її план порятунку.

— Ваза зникла, — зауважила Жинь, роззирнувшись у тісній бібліотеці.

Учитель Фейжик розклав у каміні невеликий вогонь і витягнув поперед нього дві подушки для сидіння. Жестом запросив Жинь сісти.

— Не фартило. Та й загалом, кепський видався вечір.

Учитель Фейжик, на своє нещастя, полюбляв «Підрозділи» — надзвичайно популярну гру в тіканійських гральних барлогах. Ця любов не була б такою небезпечною, якби він грав добре.

— Це безглуздо, — промовив учитель Фейжик, коли Жинь докладно переповіла почуте від свахи. — Нащо Фанам вида­вати тебе заміж? Хіба для них ти не чудова безкоштовна ро­бітниця?

— Так, але вони вважають, що від мене буде більше користі в ліжку наглядача за імпортом.

На обличчі вчителя Фейжика застигла відраза.

— Твої родичі — падлюки.

— То ви допоможете, — з надією промовила вона.

Він зітхнув.

— Моя люба дівчинко, якби рідня дозволила тобі займатися зі мною ще змалку, тоді ми могли б про це поміркувати… Я тоді говорив Фанам, говорив, що в тебе потенціал. А зараз ти мрієш про неможливе.

— Але…

Він підняв руку.

— Щороку Кедзю складають понад двадцять тисяч абітурієнтів, а до академій вступають заледве три тисячі. І з них не набереться й жменьки з Тікані. Ти змагатимешся із заможними дітьми — дітьми купців, дітьми знаті, котрі вчилися все життя.

— Але я також займалася з вами. Невже іспит настільки складний?

Учитель здавлено гигикнув.

— Ти вмієш читати. Користуватися рахівницею. Але щоб скласти Кедзю, потрібен зовсім інший рівень підготовки. Кедзю перевіряє глибоке знання історії, вищої математики, логіки, класичних текстів…

— Чотирьох шляхетних предметів, знаю, — нетерпляче випалила вона. — Але я швидко читаю. Знаю більше знаків, аніж переважна частина дорослих у цьому селищі. І вже точно більше за Фанів. Якщо ви дозволите мені бодай спробувати, я зможу займатися разом із вашими учнями. Мені навіть не обов’язково бути присутньою на декламаціях. Вистачить книжок.

— Читати книжки — це одне, — сказав учитель Фейжик. — А підготуватися до Кедзю — зовсім інше. Мої учні все життя вчилися, щоб скласти цей іспит, по дев’ять годин на день, сім днів на тиждень. Ти більше часу проводиш за роботою в крамниці.

— Я можу займатися в крамниці, — заперечила Жинь.

— Невже в тебе немає безпосередніх обов’язків?

— А я доволі, гм, багатозадачна.

Якийсь час він скептично дивився на неї, а потім похитав головою.

— У тебе лише два роки. Це неможливо.

— А нічого іншого мені не лишається, — різко випалила вона.

У Тікані така незаміжня дівчина, як Жинь, була варта менше за гомосексуального півня. Вона змогла би прожити життя служницею в якомусь заможному обійсті за умови, що знайшла б потрібних людей для підкупу. А як ні, лишалися проституція та жебрацтво в різних поєднаннях.

Може, Жинь трохи й драматизувала, але не перебільшувала. Вона могла поїхати з міста, можливо, навіть прихопити з собою вдосталь опіуму, щоб придбати квиток на караван до будь-якої іншої провінції… але якої? У неї не було ні друзів, ні родини, і якщо її пограбують чи викрадуть, ніхто не допоможе. Корисних умінь вона теж не мала. За межі Тікані ніколи не виїздила. Тож про те, як вижити у великому місті, не знала й найпростішого.

А якщо її впіймають із такою кількістю опіуму… Володіння опіумом — найвищий злочин в імперії. Жинь витягнуть на головну площу міста й публічно зітнуть голову як черговій жертві в марній війні Імператриці з наркотиками.

Це був її єдиний варіант. Вона мусила вблагати вчителя Фейжика.

Жинь підняла книжку, яку прийшла повернути.

— Це Мендзи. «Роздуми про мистецтво управління державою». У мене вона пробула лише три дні, так?

— Так, — сказав він, не зазираючи до журналу.

Жинь передала книгу вчителеві.

— Прочитайте мені кілька фраз. Будь-яких.

Вигляд у вчителя Фейжика був скептичний, але все ж лише заради сміху він розгорнув книжку десь посередині.

— Співчуття — це принцип…

— Доброти, — завершила речення Жинь. — Сором і відмова — це принципи доброчесності. Стриманість і послужливість — це принципи… принципи, гм, пристойності. А схвалення та несхвалення — це принципи знання.

Учитель здивовано здійняв брови.

— І що ж це означає?

— Гадки не маю, — визнала вона. — Якщо чесно, то я взагалі не розумію Мендзи. Просто завчила напам’ять.

Учитель прогортав книжку до кінця, обрав ще один абзац і зачитав:

— У земному царстві порядок панує тоді, коли всі створіння знають своє місце. Усі створіння знають своє місце, якщо виконують відведені їм ролі. Риба не намагається літати. Тхір не намагається плавати. Мир можливий лише тоді, коли кожне створіння шанує божественний порядок. — Він закрив книжку і глянув на Жинь. — Що скажеш про цей абзац? Його значення ти розумієш?

Жинь розуміла, що намагався їй донести вчитель Фейжик.

Нікарці[1] вірили в суворо визначені соціальні ролі, жорстку ієрархію, в якій усі замкнені від народження. Кожен має власне місце під небесами. Князьки стають Воєначальниками, кадети — солдатами, а сирітки-продавчині з Тікані мають лишатися з іншими сирітками-продавчинями з Тікані. Кедзю задумували як засіб вирівнювання шансів на вищий статус, проте лише в заможного класу вистачало коштів найняти потрібних учителів своїм дітям, щоб вони змогли скласти цей іспит.