— Можна до вас? — запитав він. З тону це дужче скидалося на наказ, а не запитання.

Унеґень миттю посунувся і звільнив місце. Чаґхань обійшов стіл і сів просто навпроти Жинь. Він акуратно поклав лікті на стільницю, сплів пальці докупи й підпер кінчиками підборіддя.

— То ти нова спірлійка? — сказав він.

Жинь він дуже нагадував Дзяна. І не лише білим волоссям чи стрункою постаттю, а й тим, як дивився на неї, немовби крізь неї, немовби дивився взагалі кудись назад. Коли він глянув, Жинь стало неприємно, ніби її обшукували, немовби він міг прозирати її одяг наскрізь.

Жинь ніколи не бачила таких очей. Вони були ненормально величезні й затьмарювали всі інші риси на вузькому обличчі. А ще в очах Чаґханя не було ані зіниць, ані райдужок.

Жинь напустила на себе маску спокою й підняла ложку.

— Це я.

Кутики його вуст смикнулися вгору.

— Алтань сказав, що в тебе певні труднощі з виконанням.

Бадзі вдавився й закашлявся в їжу.

Жинь відчула, як до щік приливає жар.

— Перепрошую?

То Алтань і Чаґхань оце обговорювали цілий день? Думка про те, що Алтань розповідав цьому новоприбулому про її недосконалість, була дуже принизливою.

— Після подій у Сінеґарді тобі ще хоч раз вдалося прикликати Фенікса? — поцікавився Чаґхань.

«Та я прикличу його просто зараз, йолопе». Жинь дужче стиснула ложку.

— Я над цим працюю.

— Алтань вважає, що ти типу застрягла.

В Унеґеня був такий вираз, немовби він відчайдушно хотів сидіти деінде.

Жинь зціпила зуби.

— Ну то він помиляється.

Чаґхань поблажливо їй усміхнувся:

— Я можу допомогти, ти ж знаєш. Я його Провидець. У цьому я майстер. Мандрую до світу духів. Говорю з богами. Я не прикликаю божеств, але знаю шлях до Пантеону краще за будь-кого. І якщо в тебе проблеми, я можу допомогти знайти шлях до твого бога.

— Немає в мене проблем, — випалила вона. — На болоті я боялася. Тепер не боюся.

І це була правда. Вона підозрювала, що зараз могла б прикликати Фенікса, просто в цій їдальні, якби Алтань попросив. Якби Алтань зволив поговорити з нею, а не лише віддавав накази. Якби Алтань довіряв їй і доручав не лише патрулювання вулиць, де нічого не відбувалося.

Чаґхань підняв брову.

— Алтань не впевнений у цьому.

— Ну то, може, Алтаню варто витягти голову з власного заду, — випалила вона й миттю пошкодувала про сказане. Розчаруватися в Алтаневі — це одне, а скаржитися на нього його ж лейтенанту — зовсім інше.

Ніхто за столом не потурбувався бодай удати, що їсть. Бадзі та Унеґень совалися, немов не могли дочекатися можливості піти, роззиралися, намагаючись не дивитися ні на Жинь, ні на Чаґханя.

Але, схоже, самого Чаґханя її слова лише розвеселили.

— О, то ти вважаєш його придурком?

У ній спалахнув гнів. Залишки обачності згоріли.

— Він нетерплячий, надміру вимогливий параноїк і…

— Послухай, усі на межі, — квапливо перебив Бадзі. — Нам не варто скаржитися. Чаґханю, не треба говорити… Я про те, що, послухай…

Чаґхань застукотів пальцями по столу.

— Бадзі. Унеґень. Я хочу поговорити з Жинь наодинці.

Він говорив так владно, так самовпевнено, що Жинь подумала: звісно ж, Бадзі скаже Чаґханю, куди він може себе поцілувати. Але Бадзі з Унеґенем просто підняли миски і встали з-за столу. Вражена, вона спостерігала, як, не промовивши ні слова, вони йдуть на інший бік кімнати. Навіть Алтаневі накази не виконувалися з такою беззаперечною покірністю.

Коли інші вже не могли їх чути, Чаґхань нахилився вперед.

— Якщо ти ще хоч раз так заговориш про Алтаня, — люб’язно промовив він, — я тебе вб’ю.

Мабуть, Чаґхань залякав Бадзі та Унеґеня, але Жинь була надто розгнівана, щоб його боятися.

— Ну спробуй, — випалила вона. — Не схоже, що в нас є зайві солдати.

Вуста Чаґханя викривилися в посмішці.

— Алтань казав, що з тобою буде важко.

Вона обережно глянула на нього.

— Алтань не помилився.

— То ти його не поважаєш.

— Я поважаю його, — мовила вона. — Просто я… Він був…

«Інакшим. Параноїком. Не тим командиром, якого я знала».

Але їй не хотілося визнавати, що Алтань її ще й лякав.

Проте Чаґхань несподівано поспівчував:

— Зрозумій, Алтань тільки-но став командиром. Він намагається з’ясувати, що робити, так само як і ти. Він боїться.

Боїться? Жинь мало не реготнула. За останні два тижні розмах операцій Алтаня так збільшився, що здавалося, немовби він власноруч намагався завоювати всю Федерацію.

— Алтань не знає, що означає боятися.

— Алтань, може, й наймогутніший майстер бойових ми­стецтв, нині живий у Нікані. А може, й у світі, — сказав Чаґхань. — Але до цього більшу частину свого життя він просто добре виконував накази. Смерть Туйра підкосила всіх нас. Алтань був не готовий до такої відповідальності. Командування дається йому важко. Він не може знайти порозуміння з Воєначальниками. Перевтомлюється. Намагається виграти всю війну загоном із десяти осіб. І програє.

— Тобто ми не зможемо втримати Кхурдалайн?

— Тобто нам і не судилося втримати Кхурдалайн, — сказав Чаґхань. — Кхурдалайн був кривавою жертвою, щоб виграти час. Алтань програє, бо в Кхурдалайні не можна перемогти, і коли це станеться, це його зламає.

— Алтань не зламається, — сказала вона.

Алтань — найсильніший воїн з-поміж усіх, кого вона бачила. Алтань не міг зламатися.

— Алтань вразливіший, ніж ти думаєш, — сказав Чаґхань. — Він іде тріщинами під тягарем командування, хіба не бачиш? Для нього це нова територія, і він борсається, бо повністю залежить від перемоги.

Жинь зробила скептичне обличчя.

— Уся країна залежить від нашої перемоги.

Чаґхань похитав головою.

— Я не про те. Алтань звик перемагати. Усе життя він був на п’єдесталі. Останній спірлієць, національна рідкість. Найкращий студент Академії. Улюбленець Туйра в Цике. Його годували потоком постійного схвалення за те, що він добре руйнує, а тут він не отримує похвали, та ще й власні солдати відкрито йому не коряться.

— Я не…

— Та годі, Жинь. Ти поводишся як мала стерва, ось, а все тому, що Алтань не погладив тебе по голівці й не сказав, що ти гарно виконуєш свою роботу.

Жинь підвелася і грюкнула долонями по столу:

— Послухай, придурку, мені не треба твоїх указівок, що робити.

— І все ж, оскільки я твій лейтенант, це мій прямий обов’язок, — Чаґхань ліниво дивився на неї, і вираз його обличчя був таким самовдоволеним, аж Жинь затремтіла, стримуючись, щоб не вдарити його головою об стіл. — Твій обов’язок — коритися. Мій обов’язок — побачити, що ти перестала партачити. Тож раджу зібрати все своє лайно, навчитися прикликати довбаний вогонь, щоб в Алтаня було на одну проблему менше. Це зрозуміло?

— То хто ж той новоприбулий? — буденно запитав Неджа.

Жинь не була впевнена, що може обговорювати Чаґханя, не вляпавшись у щось недобре, а надто з огляду на те, що вони мали б критися. Але вони, як їй здавалося, уже декілька годин сиділи за барикадою, і їй ставало нудно.

— Лейтенант Алтаня.

— І чому я ніколи не бачив його раніше?

— Він був далеко, — сказала вона.

Над ними просвистіла хмара стріл. Неджа пірнув назад за барикаду.

Сьомий підрозділ та Цике почали спільний штурм будівель посольств біля причалу й намагалися розділити головний табір Федерації навпіл. Теоретично, якби вони захопили стару штаб-квартиру призахідників, то змогли б роз’єднати сили ворога й відрізати їм доступ до доків. Вони відправили два полки: один атакував перпендикулярно до річки, а інший пробирався до причалу від каналів.

Але щоб дістатися причалу, вони мали проминути п’ять перехресть, які добре охороняли, і це вилилося у п’ять кривавих сутичок. Федерація не вийшла проти них у відкритому полі, та й не мала такої потреби. Їхні солдати були в безпечному укритті за стінами будівель, які вони утримували на причалі, і відповіли на стрімку атаку нікарців, розмістившись на дахах та стріляючи з вікон горішніх поверхів будівель посольств.