— Я не така, — сказала Жинь. Вона не билася з Неджею так жорстко. Чи билася? Через ту пелену гніву згадати було важко. — Я не… Я не така, як Алтань.

— Точнісінько така сама, — похитав головою Дзян. — Ти надто безрозсудна. Тримаєш зло, плекаєш гнів і дозволяєш йому розбух­нути в тобі, а ще ти легковажно поводишся з тим, чого я тебе навчив. Займатися з тобою було помилкою.

Жинь похололо в грудях. Їй раптом стало страшно, що вона збожеволіє. Їй дали скуштувати дражливого смаку неймовірної сили. І на цьому все й скінчиться?

— То це тому ви відкликали свою заявку на Алтаня? — запитала вона. — Тому відмовилися його вчити?

Дзян був спантеличений.

— Я не відкликав заявки, — сказав він. — Я наполягав, щоб його віддали під мій нагляд. Алтань — спірлієць, а тому вже має схильність до люті й руйнувань. Я єдиний міг йому допомогти.

— Але учні говорять…

— Нічого ті учні не знають, — випалив Дзян. — Я просив Дзіму дозволити тренувати Алтаня. Але втрутилась Імператриця. Вона знала про військову цінність воїна-спірлійця, тож була в такому захваті… І національні інтереси переважили здорову психіку одного хлопця. Його віддали під наставництво Ірдзяха й заточували його лють, як зброю, замість того щоб навчити контролювати її. Ти бачила його на арені. І знаєш, яким він буває.

Дзян нахилився вперед.

— Але ти… Про тебе Імператриця не знає, — він бурмотів радше собі, аніж їй. — Поки ти ще не в безпеці, але все буде добре… Вони не втрутяться цього разу.

Жинь вдивлялася в обличчя Дзяна, не сміючи й сподіватися.

— То це означає…

Він підвівся.

— Я візьму тебе ученицею. Сподіваюся, що не пожалкую про це.

Він простягнув їй руку. Вона потягнулася й схопилася за неї.

З п’ятдесяти студентів, яких зарахували до Академії на початку семестру, заявки на учнівство отримали тридцять п’ять. Майстри надіслали свої сувої до кабінету у великій залі, щоб там їх розібрали студенти.

Тих, хто сувою не отримав, просили здати форми й домовитися про негайне відбуття з Академії.

Більшість студентів отримали лише один сувій. Нян, на її захват, приєдналася до двох інших студентів на шляху медицини. Неджа та Венка обрали бойові мистецтва.

Кітай, переконаний, що втратив свою ставку тієї миті, коли здався Неджі, так шалено смикав себе за волосся на всьому шляху до головної зали, що Жинь уже почала була непокоїтися, щоб він не лишився лисим.

— Це було нерозумно, — сказав Кітай. — Боягузливо. За останні два десятиліття ніхто не здавався без травм. Тепер ніхто не захоче поручитися за мене.

До турніру Кітай сподівався отримати ставки від Дзіми, Дзюня та Ірдзяха. Проте в реєстратурі на нього чекав лише один сувій.

Кітай розгорнув заявку — і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

— На думку Ірдзяха, здатися було чудовою ідеєю. Я вчитимуся на стратегії!

Жинь секретарка передала два сувої. Не розгортаючи їх, вона знала, що вони від Ірдзяха і Дзяна. Жинь могла обирати між стратегією та віруваннями.

І вона обрала вірування.

Сінеґардська академія надавала студентам чотири вільні від на­вчання дні для святкування Літнього фестивалю. Наступний семестр розпочинався одразу після їхнього повернення.

Більшість студентів скористалися цією можливістю, щоб провідати рідних. Але Жинь не мала часу на подорож аж до Тікані, та й не хотіла цього. Вона планувала провести канікули в Академії, та Кітай запросив її на гостину до свого маєтку.

— Але якщо не хочеш, — знервовано промовив Кітай. — Я маю на увазі, якщо в тебе вже є плани…

— Немає в мене жодних планів, — відповіла Жинь. — Залюбки.

Наступного ранку вона зібрала речі для екскурсії містом. На це знадобилися лічені секунди, адже особистих речей у неї було обмаль. Жинь акуратно склала в стару дорожню сумку два комплекти шкільних тунік і сподівалася, що Кітай не сприйме за грубість, що під час фестивалю вона носитиме форму. Іншого одягу в Жинь не було, бо ж старі туніки, які носили вихідці з півдня, вона повикидала, щойно випала така нагода.

— Я найму рикшу, — запропонувала Жинь, коли вони зустрілися з Кітаєм біля воріт Академії.

Кітая така пропозиція спантеличила.

— Нащо нам рикша?

Жинь спохмурніла.

— А як же ми тоді дістанемося куди треба?

Кітай уже був розкрив рота, щоб відповісти, аж раптом біля воріт зупинилася величезна карета, запряжена кіньми. Кучер, огрядний чоловік у багатому вбранні золотого та бордового кольорів, зіскочив додолу й низько вклонився Кітаю.

— Майстре Чен.

Він зиркнув на Жинь, немов намагаючись вирішити, чи треба вклонитись і їй, а потім неуважно кивнув.

— Дякую, Мерчі, — Кітай передав їхні сумки прислужнику й допоміг Жинь піднятися в карету.

— Зручно?

— Дуже.

З вигідної позиції в кареті вони могли бачити майже все місто, що вгніздилося в долині: гвинтопобідні пагоди адміністративного району, що здіймалися крізь покров негустого туману, білі будівлі, зведені на схилах, з вигнутими, критими черепицею дахами, та звивисті кам’яні стіни провулків, що вели до середмістя.

У напівмороку карети Жинь почувалася відмежованою від брудних вулиць міста. Почувалася чистою. Уперше від часу прибуття до Сінеґарда вона відчула, що її місце тут. Вона перехилилася через край і насолоджувалася теплим літнім вітерцем, який пестив її обличчя. Жинь уже так давно не відпочивала.

— Ми детально обговоримо те, що сталося, коли повернешся, — сказав їй Дзян. — Але твій розум щойно пережив дуже незвичайну травму. Найкраще, що ти можеш зробити для себе, — відпочити. Дозволь пережитому пустити паростки. Дозволь розуму зцілитися.

Кітай тактовно не розпитував про те, що сталось. І Жинь була вдячна за це.

Мерчі віз їх униз гірським шляхом у бадьорому темпі. Уже за годину вони їхали головною дорогою міста, а потім звернули на шлях до Нефритового району.

Коли Жинь прибула до Сінеґарда рік тому, вони з учителем Фейжиком мандрували районом робітників з бідними помешканнями та гральними закладами на кожному розі. Щоденні прогулянки до вдови Маюн привели її в найбільш гамірні, брудні та смердючі частини міста. Побачене в Сінеґарді не дуже відрізнялося від Тікані — тут було просто галасливіше й тісніше.

А тепер, сидячи в кареті родини Чен, вона побачила, яким яскравим може бути Сінеґард. Дороги в Нефритовому районі були немовби щойно вимощені й виблискували так, наче їх начистили цього ж ранку. Жинь не бачила ані дерев’яних халуп, ані слідів умісту вилитих нічних горщиків. Не бачила сварливих домогосподарок, які готували на пару хліб та галушки на вуличних грилях (вони були надто бідні, щоб дозволити собі домашні плити). Не бачила й жебраків.

Тиша видалася Жинь неспокійною. У Тікані завжди кипіло життя: жебраки збирали сміття, щоб посортувати й продати, діди сиділи на ґанкових сходах, палили чи грали в маджонг; вулицями вешталися дітлахи, вбрані у светри, що ледь прикривали пухкенькі сіднички, а вслід за ними зігнуті дідусі й бабусі, готові спіймати їх, коли вони спіткнуться.

Тут Жинь не побачила нічого такого. У Нефритовому районі скрізь були недоторканні огорожі й відкриті сади. Окрім їхньої карети, на дорозі більше нікого не було.

Мерчі зупинив карету перед воротами величезної обгородженої території. Ворота хитнулися, важко розчиняючись, і відкрили погляду чотири довгі прямокутні будівлі, виставлені квадратом та оточені величезним садовим павільйоном. Біля входу до них кинулися декілька собачок, крихітних білих створінь із бездоганно чистими лапками, що ступали по не менш бездоганній брукованій доріжці.

Кітай голосно скрикнув, вийшов із карети й став на коліно. Собачки налетіли на нього, з неймовірним захватом метеляючи хвостами.

— Ось цього звуть Імператором Драконів, — він почухав собачку під шиєю. — Їх усіх назвали на честь видатних правителів.

— А котрий Червоний Імператор? — поцікавилася Жинь.

— Он той, що надзюрить тобі на ногу, якщо не відійдеш.