Жинь висмикнула руку й позадкувала, стрімко відступаючи. Під лівим оком аж до шиї відчувала пекуче садно. Неджа подряпав її до крові.

— Обережно, Їнь, — застеріг Соннень.

Жоден з них не звернув на нього уваги. «Немовби від попередження щось зміниться», — подумалося Жинь. Коли Неджа кинувся на неї наступного разу, вона потягла його за собою на підлогу. Вони качалися в куряві, і кожен намагався притиснути іншого, проте марно.

Неджа нестямно молотив кулаками повітря, безладно б’ючи її в обличчя.

Від першого удару Жинь ухилилася. Неджа відвів кулак і вдарив навідліг — їй стало нічим дихати. У Жинь заніміла нижня половина обличчя.

Неджа дав їй ляпаса.

Він дав їй ляпаса.

Жинь могла стерпіти удар ногою. Витримала б удар ребром долоні. Але в ляпасі крилася безжальна інтимність. Натяк на вищість.

Щось усередині Жинь надломилося.

Їй забракло повітря. Очі заслала чорна, а потім кривава пелена. Її охопив шалений гнів, який повністю поглинув думки. Помста була їй потрібна, як повітря. Вона хотіла нашкодити Неджі. Хотіла його покарати.

Жинь відступила, скрючивши пальці, немов пазурі. Неджа відпустив її й відстрибнув, але Жинь кинулася за ним із подвоєним натиском. Вона була повільнішою за нього. Неджа відплатив їй тим самим, Жинь занадто повільно закрилася — і він ударив її у стегно, у руку, але тіло не відчувало травм. Біль був сигналом, який вона ігнорувала, щоб відчути його згодом.

Ні, біль — це шлях до успіху.

Неджа вдарив її в обличчя раз, двічі, тричі. Бив немов звір, але вона все одно відбивалася.

— Та що ж із тобою? — просичав він.

Та важливіше, що було з ним. Страх. У Неджиних очах вона бачила страх.

Він відтіснив її до стіни, стиснув руками шию, але вона схопила його за плечі, вдарила коліном у грудну клітку й урізала ліктем у потилицю. Важко дихаючи, Неджа впав. Жинь кинулася вниз і вдарила його ліктем у поперек. Неджа голосно закричав, вигинаючи спину від болю.

Жинь наступила на Неджину ліву руку, притискаючи її до землі, і правим ліктем притримувала його шию. Коли він спробував вирватися, вона вдарила його кулаком у потилицю і товкла обличчям у куряву, аж доки не стало зрозуміло, що він не підведеться.

— Розійтися, — сказав Соннень.

Жинь заледве його чула. У вухах із ритмом військових барабанів бухкала кров. Зір застилала немовби червона пелена, крізь яку виднілися лише ворожі цілі.

Жинь згребла в жменю волосся Неджі, підняла його голову і знову вдарила нею об підлогу.

— Розійтися!

Соннень обхопив її руками за шию, обмежуючи, відтягуючи від обм’яклого Неджі.

Жинь силкувалася вирватися з рук Сонненя. Її тіло наче горіло в лихоманці. Вона спіткнулася від раптового запаморочення. Почувалася так, немовби вибухне від того жару. Вона мусила розвіяти його, випустити кудись, інакше точно помре, але випустити цей жар вона могла лише в тіла тих, хто був навколо…

Щось глибоко всередині її розуму закричало.

Жабань потягнувся до неї, коли вона піднялася з арени.

— Жинь, що…

Вона відмахнулася від його руки.

— Геть з дороги, — важко видихнула вона. — Геть з дороги.

Але навколо неї з’юрмилися майстри, чувся гул голосів, до неї тяглися руки, вуста рухалися. Їхня присутність була задушливою. Жинь відчула, що якби закричала, то розвіяла б їх, хотіла розвіяти, але її стримувала якась дуже маленька частинка, що лишалася раціональною і спонукала шукати виходу.

Якимось дивом їй дали пройти. Вона проштовхалася крізь натовп учнів і побігла до сходів. Жинь швидко вибігла вгору сходами, з розмаху розчинила двері головної зали в холодне вуличне повітря й глибоко вдихнула.

Цього виявилося замало. Вона досі горіла.

Не звертаючи увагу на крики майстрів позаду, Жинь кинулася бігти.

Дзян знайшовся в першому ж місці, куди вона зазирнула: у саду вірувань. Він сидів схрестивши ноги, заплющивши очі, спокійний, немов камінь під ним.

Затинаючись і хапаючись за одвірки, Жинь пройшла крізь ворота до саду. Світ навколо йшов обертом. Усе здавалося червоним: дерева, каміння, а Дзян найбільше. Він майорів перед нею, наче смолоскип.

Коли вона ввалилася до саду, Дзян розплющив очі, відреагувавши на шум.

— Жинь?

Вона розучилася розмовляти. Полум’я всередині неї рвалося до Дзяна, тягнулося до нього, як вогонь тягнеться до палива, жадаючи поглинути його.

Жинь упевнилася, що якщо не вб’є його, то вибухне.

Вона ворухнулася, щоб напасти на Дзяна. Той скочив на ноги, вивернувся з-під простягнутих рук, а потім збив її з ніг одним точним ударом. Жинь упала горілиць. Дзян притиснув її до землі руками.

— Ти вся гориш, — вражено промовив він.

— Допоможіть мені, — важко відповіла вона. — Допоможіть.

Він нахилився вперед і обхопив її голову руками.

— Подивися на мене.

З великими труднощами вона підкорилася. Його обличчя перед нею розпливалося.

— Велика Черепахо, — пробурмотів він і відпустив її.

Дзянові очі закотилися під лоба, і він почав промовляти нерозбірливі звуки, склади, не схожі на жодну відому їй мову.

Він розплющив очі й притиснув долоню до її чола.

Рука на дотик була крижаною. Шалений холод перетікав від його долоні до її чола й усього тіла, заповнюючи ті ж струмочки, якими текло полум’я всередині неї, та застигаючи у венах. Жинь почувалася так, немовби її занурили в крижану ванну.

Вона корчилася на підлозі, уривчасто дихаючи та тремтячи, доки полум’я виходило з її крові.

А потім усе заспокоїлося.

Отямившись, вона побачила обличчя Дзяна. Одяг на ньому пом’явся. Під очима залягли темні кола, ніби він не спав багато днів. Скільки вона спала? Він пробув тут увесь цей час?

Жинь підняла голову. Вона лежала на ліжку в лікарні, але, судячи з відчуттів, травмована не була.

— Як почуваєшся? — стиха запитав Дзян.

— Побитою, але нормально. — Вона повільно сіла й здригнулася. Рот немовби був забитий ватою. Вона закашлялася й, спохмурнівши, потерла горло.

— Що трапилося?

Дзян подав їй чашку води, що стояла біля ліжка. Жинь вдячно взяла її. Вода ковзнула горлом, даруючи найдивовижніше відчуття.

— Вітаю, — сказав Дзян. — Ти цьогорічна чемпіонка.

Але в його голосі не чулося вітання.

Проте й Жинь не відчувала піднесення, яке мала б відчути. Вона навіть не могла порадіти перемозі над Неджею. Не могла відчувати бодай гордості, лише страх і збентеження.

— Що я зробила? — прошепотіла вона.

— Ти зіткнулася з тим, до чого була ще не готова, — відповів Дзян. У голосі чулася тривога. — Мені взагалі не варто було вчити тебе «П’яти витівок». Віднині й надалі ти нестимеш загрозу собі та всім навколо.

— Не буду, якщо ви мені допоможете, — сказала вона. — Не буду, якщо навчите мене іншого.

— Я думав, ти просто хотіла стати гарним солдатом.

— Так.

Але понад усе вона хотіла мати силу.

Вона й гадки не мала, що трапилося на арені, і була б дурепою, якби її це не лякало, але вона ще ніколи не відчувала такої сили. Тієї миті їй здавалося, що вона здатна здолати будь-кого. Убити будь-що.

Жинь хотіла знову здобути цю силу. Хотіла того, чого Дзян міг її навчити.

— Того дня в саду я повелася невдячно, — сказала вона, ретельно добираючи слова. Якби вона заговорила занадто одержимо, то могла б відлякати Дзяна. Але якби не вибачилася, то Дзян міг би подумати, що від часу їхньої останньої розмови вона так нічого й не навчилася. — Я не подумала. Вибачте.

Жинь сторожко вдивлялася йому в очі, чекаючи побачити той промовистий віддалений вираз, який указав би, що вона назавжди його втратила.

Риси Дзяна не пом’якшали, однак він і не підвівся, щоб піти.

— Ні. Це моя провина. Я не усвідомлював, як сильно ти схожа на Алтаня.

Від згадки про Алтаня Жинь різко смикнула головою вгору.

— Ти знаєш, що свого року він переміг, — рішуче промовив Дзян. — У фіналі він бився з Тобі. То був жорстокий двобій. Такий же, як і твій з Неджею. Алтань ненавидів Тобі. У перший тиждень навчання Тобі декілька разів дуже нехороше озвався про Спір, і Алтань так цього й не пробачив. Але він був не схожий на тебе, він не чубився з Тобі протягом року, немов задерикуватий півень. Алтань проковтнув свій гнів і приховав його під маскою байдужості, аж доки останньої миті перед глядачами, серед яких були шестеро Воєначальників і сама Імператриця, не вивільнив таку потужну силу, що вгамувати його спромоглися лише ми втрьох із Дзюнем і Сонненем. Коли дим розвіявся, Тобі отримав такі важкі поранення, що Еньжо не спала цілих п’ять днів, доглядаючи його.