З плином тижнів плечі Алтаня сутулилися все дужче, обличчя стало виснаженим і худим. Очі тепер постійно були оточені темними колами. Він майже не спав і відходив від роботи значно пізніше за будь-кого з них, а прокидався значно раніше. Він відпочивав короткими уривчастими перервами, якщо взагалі відпочивав.

Алтань годинами нестямно крокував стінними укріпленнями, видивлявся на горизонті якихось ознак руху ворога, немовби хотів наступного нападу, щоб особисто мати нагоду битися з усією Федерацією.

Якось, коли Жинь зайшла до його кабінету відзвітувати за розвідку, вона побачила, що він заснув прямо за столом. Щока була вимазана чорнилами, бо він притиснувся нею до військових планів, які обмірковував годинами. Плечі важко опустилися на дерев’яну поверхню. Напруження, яке зазвичай не сходило з його обличчя, зникло, і тепер Алтань видавався щонайменше років на п’ять молодшим.

Жинь постійно забувала, який він юний.

Такий вразливий.

Від нього пахло димом.

Вона нічого не могла вдіяти. Простягла руку й легенько торкнулася його плеча.

Алтань миттю сів. Однією рукою інстинктивно потягнувся до кинджала, а другу виставив перед собою, миттю запалюючи вогонь. Жинь швидко відступила назад.

Алтань декілька разів панічно вдихнув і лише потім побачив Жинь.

— Це лише я, — сказала вона.

Його груди здійнялися й опустилися, а потім дихання сповільнилося. Їй здалося, що вона побачила в його очах страх, але він зглитнув, і на обличчя знову лягла безпристрасна маска.

Зіниці в Алтаня були незвично звужені.

— Я не знаю, — визнав він після довгої паузи. — Я не знаю, що роблю.

«Ніхто не знає», — хотілося сказати Жинь, але її перервав гучний дзвін сигнального гонга.

Хтось біля воріт.

Коли вони видерлися сходами на західний мур, Цара вже стояла там на посту.

— Вони тут, — просто сказала вона ще до того, як Алтань запитав.

Жинь перехилилася через стіну, щоб розгледіти армію, яка повільно проїжджала крізь ворота. Певно, не менше двох тисяч. Спочатку їй було тривожно, аж доки вона не помітила, що всі вони в нікарських обладунках. Перед колоною майорів нікарський прапор із символом Червоного Імператора над емблемами дванадцяти Воєначальників.

Підкріплення.

Жинь не дозволила собі сподіватися. Цього ніяк не могло бути.

— Можливо, це пастка, — сказав Алтань.

Але Жинь дивилася далі — за прапор, на обличчя в рядах — хлопець, вродливий хлопець із найбілішою шкірою та гарними мигдалеподібними очима, ішов на своїх двох, немовби його хребет ніколи й не був ушкоджений. Немовби його не простромила алебарда генерала.

І, наче відчувши на собі її погляд, Неджа глянув угору.

Їхні погляди перетнулися в місячному сяйві. У Жинь стрепенулося серце.

Воєначальник Дракона відгукнувся на поклик. Прибув Сьомий підроздiл.

— Це не пастка, — сказала вона.

— З тобою справді все гаразд?

— Майже, — сказав Неджа. — Мене відправили з наступною групою солдатів, щойно я почав ходити.

Сьомий підрозділ привів із собою три тисячі свіжих військ, а ще вози з необхідними припасами з центральної частини країни: пов’язками, ліками, рисом та спеціями. Це було найкраще, що траплялося в Кхурдалайні за тижні.

— Три місяці, — дивувалася вона. — А Кітай казав, що ти ніколи не зможеш ходити.

— Він перебільшив, — сказав Неджа. — Мені пощастило. Лезо пройшло точно між шлунком і ниркою. Не простромивши нічого на шляху. Боліло до біса, але загоїлося чисто. Хоча шрам огидний. Хочеш покажу?

— Не смій знімати сорочку, — квапливо сказала вона. — Але все одно, три місяці? Це дивовижно.

Неджа відвернувся, вдивляючись у тихе місто за стіною, яку їм доручили патрулювати. Він вагався, немовби намагаючись вирішити, чи варто говорити, а потім різко змінив тему.

— Отже. Волання серед скель. Це тут нормальна поведінка?

— Це лише Суні. — Жинь переламала пшеничну булочку навпіл і запропонувала шматок Неджі. Хлібний пайок тепер збільшили до двох разів на тиждень, і цим варто було насолоджуватися. — Не звертай уваги.

Неджа взяв хліб, пожував і скривився. Навіть у воєнний час він поводився так, немов чекав більшої розкоші.

— Важкувато не звертати уваги, коли він волає просто під твоїм наметом.

— Я попрошу Суні триматися подалі від конкретно твого намету.

— Справді?

Незважаючи на таку в’їдливість, Жинь була дуже вдячна за те, що Неджа тут. І хоча в Академії вони одне одного ненавиділи, Жинь тішила думка, що в іншому кінці країни, так далеко від Сінеґарда, є хтось із однокласників. Добре мати когось, хто в певному розумінні може поспівчувати тому, що вона пережила.

Допомагало й те, що Неджа припинив поводитися як йолоп. Війна пробуджує в людях найгірше, однак у випадку з Неджею сталося інакше: війна дуже змінила хлопця, приборкала пихатість. Тепер давні обрáзи здавалися їм дріб’язковими. Важко ненавидіти того, хто врятував тобі життя.

І хоча Жинь не хотілося цього визнавати, Неджа був бажаним полегшенням від Алтаня, який останнім часом кидався речами через найменший натяк на непокору. Жинь спіймала себе на думці, чому ж вони не подружилися раніше.

— Ти ж у курсі, що вас вважають купкою виродків?

І звісно ж, йому треба було ляпнути щось таке. Жинь напружилася. Вони й були виродками. Але — її виродками. Тільки Цике можуть говорити так про Цике.

— Вони найкращі солдати в цій армії.

Неджа здивовано підняв брову.

— А хіба це не один із ваших підірвав іноземне посольство?

— Це сталося випадково.

— І хіба не отой волохатий велетень мало не придушив твого командира в їдальні?

— Ну гаразд, Суні досить дивний, але решта нас цілком…

— Цілком нормальні? — Неджа голосно розсміявся. — Справді? Ваші люди постійно вживають наркотики, шепочуться з тваринами і кричать серед ночі.

— Побічні наслідки бойової звитяги, — сказала Жинь, додавши в голос вимученої веселості.

Схоже, Неджу це не переконало.

— Звучить так, немовби бойова звитяга — це побічні наслідки божевілля.

Жинь не хотілося думати про це під таким кутом. Це була жахлива перспектива, і вона знала, що це більше, ніж просто чутки. Але що дужчим був її страх, то менш імовірно вона могла прикликати Фенікса і то злішим ставав Алтань.

— А чому в тебе очі не червоні? — несподівано запитав Неджа.

— Що?

Він підняв руку й торкнувся її скроні біля лівого ока.

— В Алтаня червоні зіниці. Я думав, що в усіх спірлійців червоні очі.

— Не знаю, — сказала вона, раптом збентежившись.

Вона ніколи про це не думала, Алтань ніколи не говорив.

— У мене завжди були карі очі.

— Може, ти не спірлійка.

— Може.

— Але вони вже бували червоними, — Неджа спантеличився. — У Сінеґарді. Коли ти вбила генерала.

— Ти навіть не був при тямі, — заперечила вона. — Тобі простромили живіт.

Неджа вигнув брову.

— Я бачив.

Позаду них почулися кроки. Жинь підстрибнула, хоча й не мала підстав почуватися винною. Вона лише стояла на варті, їй не заборонялося трохи поговорити.

— Ось де ти, — сказав Енькі.

Неджа квапливо підвівся.

— Я піду.

Спантеличена, Жинь глянула на нього.

— Ні, тобі не обов’язково…

— Хай іде, — сказав Енькі.

Неджа коротко кивнув Енькі та швидко зник за рогом.

Енькі зачекав декілька хвилин, доки на сходах не стихли Неджині кроки, а потім опустив очі на Жинь, міцно стиснувши вуста.

— А ти не казала, що шмаркач Воєначальника Дракона — шаман.

Жинь насупилася.

— Це ти про що?

— Його знак розрізнення, — Енькі показав на верхню частину спини, де Неджа носив родинний герб. — Це мітка дракона.

— Це всього лише його герб, — сказала Жинь.

— Хіба в Сінеґарді його не поранили? — поцікавився Енькі.

— Так.

Жинь замислилася, звідки Енькі про це дізнався. Та знову ж таки, Неджа — син Воєначальника Дракона, його особисте життя загальновідоме в лавах Міліції.