Ребекка Кван

Макова війна

— Роздягайтеся.

Жинь моргнула.

— Що?

Наглядач на мить відірвався від записів у журналі.

— Такі правила для запобігання списуванню, — він показав рукою на колегу-наглядачку. — Якщо треба, йдіть із нею.

Жинь міцно схрестила руки на грудях і підійшла до наглядачки. Та завела її за ширму, ретельно обмацала, аби впевнитися, що дівчина ніде не сховала матеріалів для тесту, а потім видала безформну синю одежину.

— Одягайте, — наказала наглядачка.

— Це й справді так необхідно?

Роздягнувшись, Жинь зацокотіла зубами від холоду. Екзаменаційна сорочка виявилася завеликою: рукави звисали, тож Жинь довелося підкотити їх кілька разів.

— Так, — наглядачка жестом показала на лаву. — Минулого року дванадцятьох студентів спіймали зі шпаргалками, вшитими в підкладки сорочок. Ми вжили запобіжних заходів. Відкрийте рота.

Жинь підкорилася.

Тонкою паличкою наглядачка притиснула їй язик.

— Колір не змінений, це добре. Широко розплющте очі.

— Навіщо комусь накачуватися наркотиками перед тестом? — запитала Жинь, коли наглядачка піднімала їй повіки. Проте відповіді не почула.

Задоволена, наглядачка махнула рукою в бік коридору, де нерівним строєм уже стояли майбутні студенти. Руки в них були порожні, а на обличчях застиг однаковий стривожений вираз. Письмового приладдя для тесту вони не принесли, адже всередині пензлів можна сховати скручений аркуш із відповідями.

— Руки тримайте на видноті, — наказав наглядач, вийшовши попереду строю. — Рукава підкотіть до ліктів. Віднині й надалі ви не розмовляєте між собою. Якщо виникне потреба помочитися, підніміть руку. Позаду кімнати є відро.

— А раптом мені захочеться по великому? — запитав якийсь хлопець.

Наглядач пильно глянув на нього.

— Тест триває дванадцять годин, — промовив хлопчина виправдально.

Наглядач знизав плечима.

— Тоді намагайтеся тихенько.

Того ранку Жинь надто нервувалася, щоб з’їсти бодай шматочок. Її нудило вже від самої думки про їжу. Сечовий міхур та кишківник були порожні. Повний — лише розум, забитий немислимою кількістю математичних формул, віршів, трактатів та історичних дат, які вона мала виплеснути в тестовому зошиті. Вона підготувалася.

Екзаменаційна кімната була розрахована на сотню студентів. Столи розставили вузькими рядами по десять. На кожному — товстелезний екзаменаційний зошит, каламар та пензель для письма.

У більшості інших провінцій країни Нікань відводили всю будівлю ратуші, щоб розмістити тисячі студентів, які щороку намагалися скласти іспит. Однак у містечку Тікані в провінції Півня мешкали лише землероби та фермери. Тіканійським родинам згодилися б радше зайві руки для роботи в полі, аніж нащадки з університетською освітою. Тож у Тікані для іспиту завжди використовували лише одну класну кімнату.

Разом із рештою учасників Жинь пройшла до класу й сіла на відведене місце. Дівчина замислилася, який вигляд усі вони мали згори: охайні плямки чорного волосся, однакові сині сорочки та коричневі дерев’яні столи. Вона уявила, скільки ще тієї миті по всій країні отаких класних кімнат, у яких із нервовим очікуванням присутні дивилися на водяні годинники.

У Жинь цокотіли зуби, відбивали нестямне стакато, здавалося, чутне всім навколо, і причиною був не лише холод. Вона стиснула щелепи, однак дрижання просто перекинулося на руки й коліна. Пензель тремтів у руці, чорнило скрапувало на стіл, лишаючи чорні плями.

Жинь стиснула його міцніше й написала на титульній сторінці зошита своє повне ім’я: Фан Жунінь.

Нервувалася не лише вона. Біля відра позаду кімнати вже чулися блювотні позиви.

Дівчина стиснула собі зап’ясток, зчепивши пальці поверх блідих шрамів від опіків, і глибоко вдихнула. «Зосередься».

Водяний годинник у кутку стиха дзенькнув.

— Починайте, — промовив екзаменатор.

Сотня екзаменаційних зошитів із шурхотом розгорнулися, немовби спурхнула зграя горобців.

Два роки тому, в день, який державні чиновники Тікані навмання визначили її чотирнадцятим днем народження, прийомні батьки Жинь покликали дівчину до себе в кімнату.

Таке траплялося рідко. Здебільшого Фани воліли взагалі не помічати Жинь, доки для неї не з’являлася робота, але й тоді говорили з нею так, немовби віддавали команди собаці: «Замкни крамницю. Розвісь випрану білизну. Віднеси цей пакунок опіуму сусідам і не йди, аж доки не витрясеш із них удвічі більше, ніж заплатили ми».

На стільці для гостей сиділа жінка, якої Жинь раніше не бачила. Її обличчя було немовби припорошене білим рисовим борошном, із кольоровими мазками лише на вустах і повіках. Вона була вбрана в яскраво-бузкову сукню з візерунком зі сливових квітів, скроєну так, що могла б личити дівчині вдвічі молодшій. Фігура жінки розповзлася по боках, наче мішок із зерном.

— Це вона? — запитала жінка. — Гм. Трохи смаглява. Інспектор не надто цим перейматиметься, але ціну доведеться скинути.

У Жинь виникла несподівана страхітлива підозра.

— Хто ви? — вимогливо запитала вона.

— Сядь-но, Жинь, — промовив дядько Фан.

Він змахнув мозолястою рукою, вказуючи на стілець. Жинь миттю кинулася навтьоки. Тітонька Фан перехопила її й затягла назад. Зав’язалася коротка сутичка, тітонька Фан пересилила Жинь і штовхнула до стільця.

— Я не піду в бордель! — вигукнула Жинь.

— Дурепо, вона не з борделю, — випалила тітонька Фан. — Сядь. Май хоч трохи поваги до свахи Лєв.

Сваха Лєв не збентежилася. Вочевидь, звинувачення в секс-торгівлі були для її роботи звичною річчю.

— Тобі всміхається неабияка удача, дівчинко, — сказала вона піднесено й удавано солодкаво. — Хочеш дізнатися чому?

Жинь підсунулася на край стільця і втупилася поглядом у червоні вуста свахи Лєв.

— Ні.

Усміхнені вуста свахи стиснулися.

— Звісно ж, хочеш.

Як виявилося, після тривалих та непростих пошуків сваха Лєв знайшла в Тікані чоловіка, згодного взяти Жинь за дружину. Заможний купець, який заробляє на життя імпортом свинячих вух та акулячих плавників. Двічі розлучений та втричі старший за неї.

— Хіба не чудово? — осяйно всміхнулася сваха Лєв.

Жинь кинулася до дверей. Та не встигла й двох кроків ступити, як тітонька Фан простягнула руку і схопила її за зап’ясток.

Жинь знала, що буде далі. Вона приготувалася до удару, до стусанів під ребра, де не видно синців, проте тітонька Фан лише потягла її назад до стільця.

— Ти поводитимешся пристойно, — прошепотіла вона і зціпила зуби, обіцяючи, що покарання не забариться. Але не зараз, не перед свахою Лєв. Тітонька Фан не любила афішувати своєї жорстокості.

Сваха Лєв примружилася, мовби нічого й не сталося.

— Не бійся, люба. Це ж чудово!

Жинь стало млосно. Вона повернулася, щоб глянути в обличчя прийомним батькам, силкуючись не підвищувати голосу.

— Я думала, що потрібна вам у крамниці…

Чомусь тільки це спало їй на думку.

— Про крамницю дбатиме Кесеґі, — відповіла тітонька Фан.

— Кесеґі вісім років.

— Скоро він подорослішає, — у тітоньки Фан заблищали очі. — І так трапилося, що твій майбутній чоловік виявився селищним наглядачем за імпортом.

Тепер Жинь усе стало ясно. Фани просто укладали угоду: одна сирота, взята на виховання, в обмін на майже монополію на чорному ринку опіуму в Тікані.