Ліворуч Жинь побачила гурт солдатів, які витягали з-під завалів двох дітей. Їй не вірилося, що так близько від епіцентру вибуху хтось міг вижити, але маленький хлопчик, якого підняли з уламків, рухався, плакав і борсався, але ж таки рухався. Його сестрі поща­стило менше: їй розчавило ногу фундаментом будинку. Дівчинка вчепилася солдату в руку, бліда й надто зболена, аби плакати.

— Допоможіть! Допоможіть!

Крізь гул у вухах до Жинь пробивався металевий голос, немовби хтось кричав через велике поле, але це єдине, що вона могла чути.

Жинь глянула вгору й побачила чоловіка, який відчайдушно чіплявся за рештки стіни однією рукою.

Вибухом знесло цілий поверх одразу під ним. Це була п’ятиповерхова таверна, без четвертої стіни вона скидалася на порцеляновий ляльковий будиночок — такі Жинь бачила на ринку. Вони широко розкривалися, показуючи вміст.

Перекриття сповзало до діри, меблі та інші мешканці вже зісковзнули вниз, утворивши страхітливу купу понівечених стільців і тіл.

Під непевною будівлею зібрався невеликий натовп витріщак.

— Допоможіть, — стогнав він. — Хто-небудь, допоможіть.

Жинь почувалася глядачкою — немовби все це вистава, немовби в цілому світі лише цей чоловік мав значення, — однак не знала, що робити. Будівлю розірвало вибухом. Здавалося, що вона завалиться за лічені хвилини, а чоловік був надто високо, щоб дістатися до нього з дахів довколишніх будівель.

Жинь могла лише стояти у благоговійному страху, ледь розкривши рота, і спостерігати, як чоловік марно силкується підтягнутися.

Жинь почувалася абсолютно, цілком непотрібною. Навіть якби вона прикликала Фенікса тієї ж миті, полум’я не врятувало б цього бідолаху від смерті.

Бо Цике вміли лише руйнувати. Маючи всі ці сили, маючи всіх богів на своєму боці, вони не могли захистити свого народу. Не могли відмотати час назад. Не могли повернути до життя померлих.

Вони здобули перемогу в бою на болоті, але виявилися безсилими перед наслідками.

Алтань щось кричав, можливо, просив принести прости­радло, аби впіймати чоловіка, бо через кілька секунд Жинь побачила купку солдатів, які бігли через площу зі шматком тканини.

Та не встигли вони добігти до кінця вулиці, як таверна небезпечно нахилилася. Жинь подумала, що споруда ось-ось упаде, ховаючи чоловіка під завалами, але товсті дошки скотилися вниз і спинили падіння.

Тепер чоловік був на висоті лише чотирьох поверхів. Він учепився за дах ще й другою рукою, намагаючись схопитися міцніше. Можливо, близькість землі додала йому мужності. На якусь мить Жинь здалося, що він зможе, але потім його рука зісковз­нула по друзках скла, і він покотився назад, а ривок униз остаточно стягнув його з даху.

Перед тим як упасти, чоловік немовби завис у повітрі на якусь мить.

Юрба внизу квапливо позадкувала.

Жинь відвернулася, вдячна, що не чує, як його тіло впало на землю.

На місто опустилася напружена тиша.

Усіх солдатів відправили на оборонні позиції Кхурдалайна, очікуючи наземного нападу. Жинь годинами стояла на посту на зовнішній стіні, не зводячи очей із периметра. Якщо Федерація збиралася спробувати пробити стіни, то, певно, робила б це зараз.

Але настав вечір, а напад не почався.

— Ну не могли ж вони злякатися, — пробурмотіла Жинь і здригнулася. До неї нарешті повернувся слух, хоч у вухах досі неприємно дзвеніло.

Жамса похитав головою.

— Вони затіяли тривалу гру. Намагатимуться нас ослабити. Налякати, змучити голодом і втомити.

Трохи згодом лінії оборони таки послабили. Якби Федерація почала вторгнення серед ночі, тривожна система міста повернула б загони на стіни, а тим часом вистачало й нагальнішої роботи.

Здавалося жорстоко іронічним, що лише декілька годин тому на цих вулицях танцювали мешканці Кхурдалайна, святкуючи, як вони вважали, капітуляцію Федерації. Кхурдалайн сподівався на перемогу в цій війні. Кхурдалайн вірив, що все стане як було.

Проте Кхурдалайн був гнучким. Кхурдалайн пережив дві Макові війни. Кхурдалайн знав, як упоратися з розрухою.

Цивільні мовчки прочісували завали в пошуках рідних, а коли минуло так багато годин, що знаходили лише тіла загиблих, вони побудували для них похоронні мари, запалили вогонь і штовхнули їх у море. Вони робили це з сумною, практичною вправністю.

Медичні загони всіх трьох підрозділів спільними зусиллями обладнали в середмісті центр першої допомоги. Там юрбилися цивільні з незграбно закріпленими джгутами на розчавлених литках, потрощених руках.

Під керівництвом Еньжо Жинь пройшла річний курс із надання невідкладної допомоги в польових умовах, тож Енькі доручив їй в’язати нові джгути тим, хто спливав кров’ю в черзі, чекаючи уваги лікарів.

Її першою пацієнткою стала молода жінка, не набагато старша за саму Жинь. Вона підтримувала руку, обгорнувши її чимось схожим на стару сукню.

Жинь розгорнула закривавлений вузол і, побачивши ушкодження, мимовільно засичала. Вона бачила кістку аж до ліктя. Усю руку лікарям довелося б відтяти.

Дівчина терпляче чекала, доки Жинь оцінювала поранення. Її очі були осклянілі, немовби вона вже давно змирилася з каліцтвом.

Жинь витягла смугу тканини з казана з окропом і обмотала ним передпліччя жінки, а вільним кінцем обмотала палицю й закрутила, щоб натягти пов’язку. Дівчина застогнала від болю, але зціпила зуби й дивилася лише вперед.

— Мабуть, руку відріжуть. Це зменшить крововтрату і полегшить лікарям ампутацію. — Жинь зав’язала вузол і відійшла. — Співчуваю.

— Я знала, що треба було йти звідси, — сказала дівчина. З того, як вона говорила, Жинь не була впевнена, що зверталися до неї. — Я знала, що нам треба було йти, ще коли кораблі висадилися на узбережжі.

— Чому ж ви не пішли? — запитала Жинь.

Дівчина глянула на неї. В очах були порожнеча й осуд.

— А ти думаєш, нам є куди йти?

Жинь опустила очі й перейшла до наступного пацієнта.

Минуло багато годин, доки Жинь нарешті дозволили піти з центру медичного сортування. Із запалими очима й легкістю в голові від недосипання вона побрела до казарм Цике. Відзвітувавши перед Алтанем, вона збиралась одразу впасти на своє ліжко і спати доти, доки її не змусять повернутися до виконання обов’язків.

— Енькі нарешті тебе відпустив?

Жинь озирнулася.

З-за рогу вийшли Унеґень та Бадзі, які поверталися з патрулювання. Вони приєдналися до неї, йдучи поруч моторошно порожніми вулицями. Воєначальники ввели в місті воєнний стан, тепер цивільні мали сувору комендантську годину, їм уже не дозволялося покидати свій квартал.

— Через шість годин повинна повернутися. А ви?

— Безперервне патрулювання, доки не трапиться щось цікавіше, — сказав Унеґень. — Енькі рахував поранених?

— Шістсот загиблих, — сказала вона. — Тисяча поранених. П’ятсот солдатів підрозділів. Решта цивільні.

— От чорт, — пробурмотів Унеґень.

— Ага, — апатично промовила Жинь.

— Воєначальники сидять склавши руки, — поскаржився Бадзі. — Бомби до трясці їх налякали. Довбана марнота. Хіба вони не бачать? Ми не можемо просто змиритися з цим нападом. Маємо вдарити у відповідь.

— Вдарити у відповідь? — повторила Жинь.

Сама думка про це видавалася несміливою, нерозважливою й нерозумною. Їй хотілося лише згорнутися калачиком і прикрити руками вуха, вдаючи, що нічого не сталося. Лишити цю війну комусь іншому.

— А що нам робити? — продовжував Унеґень. — Воєначальники не нападатимуть, і на відкритому полі нас переб’ють.

— Ми не можемо просто чекати на Сьомий, минуть ще тижні, доки…

До штабу вони підійшли саме тієї миті, коли від Алтаня вийшла Цара. Вона обережно зачинила двері за собою. Коли помітила їх, її обличчя застигло.

Бадзі та Унеґень зупинилися. Запала важка тиша, у якій немовби крилося щось невисловлене, зрозуміле всім, окрім Жинь.

— Як завжди, еге ж? — запитав Унеґень.

— Гірше, — відповіла Цара.