— Ви прийшли сюди лише задля того, щоб образити нас? — наполегливо запитав Дзюнь. — Не дуже мудрий спосіб здатися.

Губи делегата викривилися.

— Ми прийшли лише для того, щоб обговорити капітуляцію. Імператор Рьохай не має бажання карати людей Кхурдалайна. Він шанує їхній бойовий дух. Каже, що ваш опір доводить Федерації вашу гідність. А також додає, що мешканці Кхурдалайна здатні майструвати чудові речі для монархів Федерації.

— Ага, — промовив Дзюнь. — Це і є перемовини.

— Ми не хочемо руйнувати цього міста, — промовив делегат.— Це важливий порт. Вузол міжнародної торгівлі. Якщо Кхурдалайн складе зброю, Імператор Рьохай вважатиме це місто територією Федерації, і ми й пальцем не зачепимо жодного чоловіка, жінку чи дитину. Усіх містян пробачать, за умови, що вони присягнуть на вірність Імператору Рьохаю.

— Заждіть-но, — сказав Алтань. — То ви просите здатися нас?

Делегат схилив голову.

— Це щедрі умови. Ми знаємо, як важко Кхурдалайну в облозі. Ваші люди голодують. А припасів стане тільки ще на декілька місяців. Коли ми закінчимо облогу, то вийдемо на відкритий бій на вулицях, а потім ваші люди вмиратимуть табунами. Ви можете цього уникнути. Впустіть флот Федерації — й Імператор вас винагородить. Ми дозволимо вам жити.

— Неймовірно, — пробурмотів Дзюнь. — Просто неймовірно.

Алтань схрестив руки на грудях.

— Скажіть своїм генералам, що якщо ви повернете свій флот і зараз же заберетеся з узбережжя, ми дозволимо жити вам.

Делегат лише зміряв його зацікавленим поглядом.

— А ти, мабуть, спірлієць із болота.

— Так, — промовив Алтань. — І саме я прийму вашу капітуляцію.

Кутики вуст голови делегації поповзли вгору.

— Ну звісно ж, — протягнув він. — Лише дитя могло припустити, що війна може скінчитися так швидко чи так безкровно.

— Це дитя говорить від імені всіх нас, — відрізав Дзюнь, у його голосі чулася сталь. Він говорив нікарською. — Забирайте свої умови й передайте Імператору Рьохаю, що Кхурдалайн ніколи не схилиться перед лукоподібним островом.

— У такому разі, — сказав делегат, — усі до останнього чоловіки, жінки й діти в Кхурдалайні муситимуть померти.

— Високі слова від людини, якій щойно вщент спалили флот, — глузливо посміхнувся Дзюнь.

Делегат відповів простою беземоційною нікарською:

— Поразка на болоті відкинула нас назад на два тижні. Але до цієї війни ми готувалися два десятиліття. Наші школи підготовки значно випереджають вашу жалюгідну Сінеґардську академію. Ми вивчали західні техніки ведення війни, поки ви протягом цих двадцяти років сиділи у своїй ізоляції. Нікарська імперія віджила своє. Ми зрівняємо вашу країну з землею.

Воєначальник Бика потягнувся по свою сокиру.

— Або ми можемо просто зараз відтяти вам голови.

Здавалося, що делегата це зовсім не стурбувало.

— Убийте мене, якщо хочете. На лукоподібному острові нас учать, що наші життя нічого не варті. Я лише один із мільйонної орди. Я помру й перевтілюся знову, щоб служити Імператору Рьохаю. А для вас, єретиків, які не схиляються божественному трону, смерть буде кінцем.

Алтань підвівся. Його обличчя побіліло від люті.

— Ви в пастці на вузькій смузі суші. Вас менше. Ми відібрали ваші запаси. Спалили ваші човни. Потопили ваше спорядження. Ваші люди зустрілися на болоті з людиною зі спірлійців — і згоріли живцем.

— О, спірлійців не так важко вбити, — зауважив делегат. — Колись нам це вдалося. Ми зробимо це знову.

Двері кімнати різко відчинилися. Усередину з ошалілими очима забіг Жамса.

— То селітра! — закричав він. — То не сіль, а селітра.

У кімнаті запала тиша.

Воєначальники дивилися на Жамсу, немовби не розуміючи, про що він говорить. Алтань спантеличено розкрив рота.

А потім делегат закинув голову й засміявся з нестриманістю людини, яка знає, що скоро помре.

— Пам’ятайте, — сказав він. — Ви могли врятувати Кхурдалайн.

Жинь і Алтань одночасно підвелися.

Вона заледве дотяглася до меча, коли повітря розітнув вибух, схожий на розкат грому.

Однієї миті вона стояла позаду Алтаня, а вже наступної лежала на підлозі, приголомшена, з лютим дзвоном у вухах, у якому тонули всі інші звуки.

Вона провела рукою по обличчю й побачила на долоні кров.

Немовби компенсуючи втрату слуху, зір став дуже яскравим. Розмиті обриси були ніби зображення на екрані лялькового театру тіней, які рухалися надто повільно, щоб вона могла їх осягнути. Жинь сприймала рухи немов у якомусь наркотичному сні, але це був не сон. Її чуття просто відмовлялися миритися зі сприйняттям того, що трапилося.

Вона бачила, як здригнулася стіна кабінету, а потім нахилилася вбік так сильно, що Жинь не була певна, чи не завалиться будівля, поки вони ще всередині.

Вона бачила, як Жамса потягнув Алтаня вниз.

Бачила, як Алтань невпевнено підвівся, тягнучись до свого тризуба.

Бачила, як Воєначальник Бика замахнувся сокирою в повітрі.

Бачила, як Алтань кричав «Ні, ні!» за мить до того, як Воєначальник Бика стяв делегату голову.

Делегатова голова покотилася до порога з розплющеними й блискучими очима — і Жинь здалося, що вона бачила в них посмішку.

Сильні руки схопили її за плечі й поставили на ноги. Алтань повернув її обличчям до себе, його погляд ковзав її тілом, немовби перевіряючи, чи є поранення.

Його вуста рухалися, але звуків не було. Жинь шалено захитала головою й показала на свої вуха.

Алтань самими губами промовив:

— Ти ціла?

Жинь оглянула своє тіло. Якимось дивом усі чотири кінцівки працювали, і вона навіть не відчувала болю там, де на голові кровила рана. Вона кивнула.

Алтань відпустив її та схилився на коліна перед побілілим Жамсою, який скрутився на землі й тремтів.

В іншому кінці кімнати генерал Дзюнь та Воєначальник Барана намагалися підвестися. Обоє були беззбройні, вибухом їх відкинуло, але не травмувало. Штаб Воєначальників був доволі далеко від центру міста, тож вибух лише їх струсонув.

Схоже, навіть із Жамсою все було гаразд. Його очі оскляніли, і він хитався, коли Алтань поставив його на ноги, але Жамса кивав і говорив, та й в усьому іншому здавався неушкодженим.

Жинь із полегшенням видихнула.

Вони всі цілі. Не спрацювало. Вони всі цілі.

А потім Жинь згадала про цивільних.

Дивно, але після втрати слуху решта відчуттів Жинь немовби загострилися.

Кхурдалайн був схожий на Академію в перші зимові дні. Жинь скосила очі. Спершу їй здалося, що перед очима все розмите, але потім вона збагнула, що то в повітрі висіла курява. Вона хмарою вкривала все, немовби якась химерна суміш туману й снігопаду, ковдра невинності, змішана з кров’ю, яка затьмарювала повний розмах вибуху.

Площу зрівняло з землею, майданчики крамничок і житлові будинки обвалилися, уламки розкидало навдивовижу симетричними лініями в радіусі вибуху, немовби вони опинилися у відбитку стопи велетня.

Будівлі на віддалі від місця вибуху не обвалилися повністю, але також постраждали: нахилилися під химерними кутами, з деяких позривало цілі стіни. Погляду відкрилися помешкання, виставляючи напоказ особисті спальні, вбиральні, і в цьому була якась дивно інтимна збоченість.

Чоловіків та жінок відкинуло на стіни будівель, впечатавши з такою силою, що вони так і лишилися пришпилені, немов метелики. Вибуховою хвилею з них зірвало одяг — і люди висіли голі, наче на якійсь страхітливій виставці людських фігур.

У повітрі стояв такий сморід вугілля, крові та паленої плоті, що Жинь відчувала його на язику. Та ще гіршою видавалася нудотна солодкавість карамелізованого цукру, що витала в повітрі.

Жинь не знала, як довго стояла ось так, витріщаючись. Отямилася лише після того, як її штовхнули двоє солдатів, кваплячись кудись уперед із ношами. Жинь згадала, що й у неї також є обов’язки.

Знайти тих, хто вижив. Допомогти тим, хто вижив.

Жинь пройшла далі вулицею, але її відчуття рівноваги немовби геть зникло разом зі слухом. Із кожним кроком її хитало з боку в бік, і вона перетнула вулицю, лише чіпляючись за меблі, немов п’яниця.