Алтаневе обличчя зблідло.

— Жинь, відступай, — тихо сказав він.

Дзян мав рацію. Чаґхань мав рацію. Ціла армія таких істот прирече світ на погибель.

Жинь відчула, що ще ніколи так не помилялася.

«Не можна випускати цю істоту з гори».

Схоже, тієї миті ця ж думка сяйнула й Фейленю. Він ковзнув поглядом із Алтаня та Жинь до потоку світла двома ярусами вище, звідки чулося завивання вітру ззовні, і криво посміхнувся.

— Ага, — сказав він. — А двері лишили навстіж відчиненими?

Його сліпучі очі ожили злісним сяйвом, і Фейлень попрямував до виходу з тугою потопельника, який відчайдушно тягнеться вгору, аби вдихнути.

— Фейленю, прошу. — Алтань простягнув руку. Його голос був тихим, немовби він думав, що зможе заспокоїти Фейленя так само, як заспокоював Суні.

— Ти нам не загроза. Ми можемо розірвати тебе, — презирливо промовив Фейлень.

— Знаю, — погодився Алтань. — Але вірю, що ти цього не зробиш. Я вірю людині всередині.

— Ти дурень, якщо вважаєш мене людиною.

— Мене, — сказав Алтань. — Ти сказав «мене».

Обличчя Фейленя зсудомило. Блакитне світло згасло в його очах. Риси змінилися лише трохи, презирлива посмішка зникла, а рот рухався так, немовби Фейлень намагався вирішити, яким командам коритися.

Алтань відклав тризуб убік, подалі від Фейленя. А потім зумисне повільно відкинув зброю подалі й від себе. Тризуб брязнув об стіну, і цей звук луною пройшовся по всій горі.

Фейлень витріщився на тризуб, з невірою розплющивши очі.

— Я довіряю тобі своє життя, — сказав Алтань. — Я знаю, що ти там, Фейленю.

Він знову повільно простягнув руку.

І Фейлень її схопив.

Від дотику тіло Фейленя струсонулося. Коли він підняв очі, то на його обличчі застиг такий же наляканий вираз, який Жинь уже бачила в Суні. Очі широко розплющені, темні та благальні, немов у дитини, яка шукає захисту. Втрачена душа, яка відчайдушно шукала якоря, аби повернутися до світу смертних.

— Алтаню? — прошепотів він.

— Я тут, — Алтань виступив уперед. Як і раніше, він підходив до бога без страху, навіть добре знаючи, що той може з ним зробити.

— Я не можу померти, — прошепотів він. Тепер у його голосі не було того скреготіння, він тремтів, він був такий вразливий, що не лишалося сумнівів: Фейлень — людина. — Це було жахливо, Тренсиню. Чому я не можу вмерти? Мені взагалі не варто було прикликати того бога… Наш розум має бути тільки нашим, а не розбитим цими істотами… Я не живу тут, у цій горі… але й померти не можу.

Жинь стало млосно.

Дзян мав рацію. Богам не місце в їхньому світі. Не дивно, що спірлійці божеволіли. Не дивно, що Дзян так боявся тягти богів у вимір смертних.

Їхнє місце в Пантеоні. У Пантеоні вони мають і лишатися. Це сила, до якої людство взагалі ніколи не повинне торкатися.

Про що вони тільки думали? Їм варто йти, зараз же, поки Фейленя ще можна контролювати. Вони мусили зачинити кам’яні двері, щоб він ніколи не втік.

Але Алтань не виказував ані крихти страху. Алтань повернув собі солдата.

— Я не можу дозволити тобі померти, — сказав Алтань. — Мені потрібно, щоб ти бився зі мною. Можеш?

Фейлень не відпускав Алтаневої руки, він притягнув його ближче, немов обіймаючи. Схилився й пройшовся вустами по Алтаневому вуху, а потім прошепотів так тихо, що Жинь заледве розчула:

— Убий себе, Тренсиню. Помри, доки ще можеш.

Він глянув поверх Алтаневого плеча й зустрівся поглядом із Жинь. Його очі засяяли яскраво-блакитним.

— Алтаню! — закричала Жинь.

Фейлень ударив свого командира об постамент і швиргонув до прірви.

Удар вийшов не дуже сильний. М’язи Фейленя атрофувалися від місяців бездіяльності, він рухався незграбно, немов новонароджений олень. Бог стояв нетвердо у смертному тілі.

Однак Алтань дуже похилився набік і розмахував у повітрі руками, щоб відновити рівновагу. А Фейлень у цей час прошмигнув повз нього й подерся кам’яними сходами до виходу. Його обличчя було нестямним від радісної злоби, шаленим.

Жинь кинулася через постамент, впала спочатку на живіт, простягаючи руки, а потім відчула страшенний біль, коли Алтаневі пальці зімкнулися навколо її зап’ястка за мить до того, як він провалився в темряву.

Алтань тягнув її руку донизу. Жинь закричала від болю, коли лікоть ударився об камінь.

Але потім із темряви з’явилася друга рука Алтаня. Вона напружилася. Їхні пальці переплелися.

Каміння кришилося на краю прірви, падаючи в безодню, але Алтань міцно висів на обох її руках. Вони зісковзнули вперед. На якусь болісну мить Жинь злякалася, що своєю вагою він потягне їх обох за край, але потім вона вперлася ногами в рівчак, і вони змогли зупинитися.

— Я тебе тримаю, — важко видихнула вона.

— Відпусти.

— Що?

— Я хочу підтягнутися, — сказав він. — Відпусти мою ліву руку.

Жинь підкорилася

Алтань відштовхнувся вбік для розгону, а потім схопився рукою за край. Жинь розпласталася на підлозі, впираючись у камінь, щоб не зісковзувати вперед, поки Алтань підтягувався на краю прірви. Він закинув одну руку нагору й уперся ліктем у підлогу. Зі стогоном він закинув ноги за край єдиним плавним рухом.

Схлипуючи від полегшення, Жинь допомогла Алтаню підвестися, але він лише відмахнувся.

— Фейлень, — просичав він і кинувся вгору кам’яним переходом у нерівному змаганні.

Жинь побігла за ним, але все марно. Коли вони бігли, то чули лише власні кроки, бо Фейлень уже давно зник із гори Чулуу Корікх.

Вони випустили його у світ.

Але Алтань уже раз переважив його силою. Безперечно, вони могли зробити це ще раз. Мусили.

Жинь і Алтань вибігли з кам’яних дверей й наштовхнулися на стіну сталі.

На гірському схилі юрбилися солдати Федерації.

Їхній генерал гаркнув наказ — і солдати склали щити докупи, аби створити перешкоду й відтіснити Жинь та Алтаня всередину кам’яної гори.

На якусь мить вона перехопила вражений вираз Алтаня, але потім його закрило обладунками й мечами.

Жинь не мала часу замислитися, чому солдати Федерації тут і як дізналися, що вони з Алтанем сюди прибудуть. Усі запитання вилетіли з її свідомості в бою. Бойовий інстинкт узяв гору — світ зводився лише до клинків, і ударів, і сум’яття битви…

Навіть витягнувши меча, Жинь розуміла, що це безнадійно.

Федерація обрала надзвичайно правильне місце, щоб убити спірлійців.

Тут Алтань і Жинь не мали переваги. Фенікс не міг пробитися до них крізь товсті кам’яні стіни. Ковтати макове зерно було марно. Вони можуть молитися своєму богу, але ніхто не відповість.

Пара рук у рукавицях потягнулася до Жинь ззаду, притиснувши її руки до боків. Боковим зором вона бачила, як Алтаня відтіснили до стіни, біля його шиї було не менше п’яти клинків.

Він міг бути найкращим майстром бойових мистецтв у Нікані. Але без свого полум’я, без тризуба він усе одно був лише однією людиною.

Жинь ударила ліктем найближчого солдата. Їхні клинки брязнули, Жинь приземлилася вдалим шаленим переворотом. Солдат із криками упав у прірву разом з її мечем, що застряг у його коліні. Жинь хотіла схопити свою зброю, але було вже запізно.

Наступний солдат зробив широкий випад. Жинь пірнула до найближчої печери, тягнучись до ножа на поясі.

Солдат ударив її руків’ям клинка по плечу і звалив її на підлогу. Вона наосліп обмацувала камінь.

А потім хтось ударив її щитом по потилиці.

Жинь прокинулася в темряві. Вона лежала на рівній хиткій поверхні. Фургон? Корабель? Жинь була певна, що розплющила очі, однак усе одно нічого не бачила. Її десь замкнули чи це просто ніч? Жинь і гадки не мала, скільки минуло часу. Вона спробувала ворухнутись і з’ясувала, що її зв’язали: руки міцно обмотали мотузкою, завівши за спину, а ноги стягнули докупи. Жинь спробувала сісти — і м’язи на лівому плечі заволали від болю. Вона ледь стримала стогін і знову лягла, доки пульсація не стихла.