Жинь витіснила рештки людського зі своєї душі й дала волю ненависті. Ненавидіти так легко. Ненависть заповнює діру всередині. Дозволяє знову відчувати. Жинь почувалася так добре…

— Абсолютної перемоги, — сказала вона. — Ти також цього хочеш, адже так?

— Чого я хочу? — Фенікса це наче трохи розвеселило. — Боги нічого не хочуть. Боги просто існують. Від нас не залежить, ким ми є, ми чиста сутність, чиста стихія. Ви, люди, самі впливаєте на все, а потім звинувачуєте нас. Усі біди — від людських рук. Ми ні до чого вас не змушуємо. Завжди лише допомагаємо.

— Це моя доля, — переконано сказала Жинь. — Я остання спірлійка. Я мушу це зробити. Так судилося.

— Нічого не судилося, — сказав Фенікс. — Ви, люди, завжди думаєте, що вам щось судилося, трагедії чи велич. Доля — це міф. Доля — це тільки міф. Боги нічого не вирішують. Ви вирішуєте. Ти вирішила скласти іспит. Ти вирішила приїхати в Сінеґард. Ти вирішила обрати вірування, ти вирішила вивчати шляхи богів, і ти вирішила йти за вимогами командира, знехтувавши засторогами майстра. На кожному ключовому перехресті тобі давали вибір — і ти відмовлялася вийти з гри. Ти обрала саме ті шляхи, які привели тебе сюди. Тепер ти в цьому храмі, стоїш переді мною лише тому, що хотіла цього. І ти знаєш, що варто тобі дати знак, і я прикличу щось жахливе. Я влаштую катастрофу, яка повністю знищить острів муґенців, так само як вони знищили Спір. Твоєю волею може померти багато людей.

— Але ще більше житиме, — сказала Жинь.

Вона була майже впевнена, що так і є. А навіть якщо й ні, вона хотіла поквитатися. Вона знала, що на неї ляже вся відповідальність за вбивства, які вона задумала вчинити, і що цей тягар вона нестиме до кінця життя.

Але воно було того варте.

Заради відплати воно було того варте. Божественна кара за те, що Федерація заподіяла її народу. Її справедливість.

— Вони не люди, — прошепотіла вона. — Вони тварини. Я хочу, щоб ти спалив їх. Усіх до єдиного.

— І що ти даси мені натомість? — поцікавився Фенікс. — Ціна за те, щоб змінити матерію світу, висока.

Чого хоче бог, а надто такий, як Фенікс? Чого взагалі хочуть боги?

— Я можу вшанувати тебе, — пообіцяла вона. — Можу дати тобі нескінченний потік крові.

Фенікс схилив голову. Його бажання було не менш відчутним, ніж її ненависть. Фенікс не міг опиратися тому, чого прагнув, він був посередником руйнування й потребував втілення. Жинь могла стати таким втіленням.

«Не роби цього», — закричала примара Май’жиннень Теардзи.

— Зроби це, — прошепотіла Жинь.

— Як забажаєш, — сказав Фенікс.

На мить у кімнату ввірвалося прекрасне повітря. Солодке повітря наповнило її легені.

А потім Жинь спалахнула. Біль був раптовим і сильним. Вона не встигла навіть вдихнути. Кожну частину її немовби заразом охопила гуркітлива стіна полум’я, змушуючи стати навколішки, а потім лягти, коли коліна підігнулися.

Жинь корчилася та звивалася біля підніжжя барельєфа, дряпала підлогу, намагалася протистояти болю. Однак він був безжальний, охоплював її щоразу сильнішими хвилями. Вона б закричала, але не могла проштовхнути повітря в стиснуте горло.

Здавалося, це тривало вічність. Жинь плакала й стогнала, подумки благаючи в байдужої постаті будь-чого, навіть смерті, яка і то була б краща за це — тоді це припинилося б.

Але смерть не приходила. Жинь не помирала, навіть не була поранена. Вона не бачила змін у своєму тілі, попри те, що її немовби пожирав вогонь… Ні, вона була неушкоджена, але щось горіло всередині. Щось зникало.

Потім Жинь відчула, як її тягне сила, безмежно могутніша за неї. Голова відкинулася назад, руки розкинулися в боки. Вона стала провідником. Відчиненими дверима без хранителя. Сила йшла не з неї, а зі страшного джерела на іншому боці, а сама Жинь стала лише каналом, який впустив її в цей світ. Її охопив стовп полум’я. Вогонь наповнив храм, рвонувся до дверей, а потім вилетів у ніч, де за багато миль звідти діти Федерації спали в своїх ліжках.

Весь світ був у вогні.

Жинь не просто змінила матерію всесвіту, не просто переписала написане. Вона розірвала її, прорвала величезну діру в тканині реальності й підпалила її голодною люттю безконтрольного бога.

Колись матерія містила історії мільйонів життів, життів кожного чоловіка, жінки та дитини на лукоподібному острові, цивільних, які спокійно лягли спати, знаючи, що за малим морем їхні солдати втілюють у життя їхню мрію, виконують обіцянку їхнього Імператора про якусь велику долю, у яку вони мали вірити від народження.

І раптом усі історії обірвалися.

На якомусь відрізку часу ці люди існували.

А потім їх не стало.

Бо вже нічого не було написано. Фенікс розповів про це Жинь. Фенікс показав їй.

І тепер нереалізоване майбутнє мільйонів зупинилося, немов зоряне небо раптом погасло.

Жинь не могла стерпіти страшної провини за це, тож віддалила розум від реальності. Вона спалила ту частину себе, яка відчувала б каяття за ті смерті, бо якби вона відчула каяття, якби відчула всі до єдиної смерті, це розірвало б її. Життів було так багато, що вона відмовлялася визнавати їхнє існування.

Тих життів не існувало.

Жинь думала про жалюгідний шум, який видає свічка, коли її стискають облизаними пальцями. Думала про шипіння ароматичних паличок, коли вони догоряють до кінця. Думала про мух, яких вона чавила пальцем.

То були не життя.

Смерть одного солдата — це трагедія, бо вона могла уявити, який біль він відчував до самого кінця: надії, найменші подробиці, наприклад те, як він одягав форму, що мав родину й дітей, яким сказав, що вони побачаться одразу після того, як він повернеться з війни. Його життя було цілим світом, збудованим навколо нього, і покидати все це було трагедією.

Але Жинь не могла помножити це на тисячі. Таке мислення не піддавалося підрахункам. Такого масштабу навіть не можна було уявити. Тож вона й не намагалася.

Частина її, здатна осягнути це, вже не працювала.

То були не життя.

То були цифри.

Їх треба було відняти.

Через, як їй здалося, години біль повільно ослаб. Жинь дихала великими сиплими ковтками. Повітря ніколи не було таким солодким. Вона розпрямилася з зародкової пози й повільно підвелася, хапаючись за різьблення, щоб не впасти.

Вона намагалася стояти. Ноги тремтіли. Щоразу, коли руки торкалися каменю, з них виривалося полум’я. Жинь іскрила за кожного руху. Дар, який їй підніс Фенікс, вона не могла контролювати, не могла вмістити в собі чи використовувати частинами. Це був потік божественної сили з небес — і Жинь просто виконувала роль каналу. Вона заледве могла стриматися, щоб і собі не розчинитися в полум’ї.

Вогонь був повсюди: у її очах, він струменів із ніздрів та рота. Пекуче відчуття охопило горло. Жинь розкрила рота, щоб закричати. Звідти вирвалося полум’я, яке все не гасло й не гасло, зависнувши над нею палахкотливою кулею.

Якимось чином їй таки вдалося вибратися з храму. А потім вона впала на пісок.

Прокинувшись у ще одній незнайомій кімнаті, Жинь так запанікувала, що їй перехопило подих. Невже знову? Ні. Її знову спіймали, вона в лапах муґенців, і вони збираються порізати її на шматки, препарувати, немов кролика.

Але коли вона смикнула руки вгору, їх ніщо не стримувало. А коли спробувала сісти, ніщо не заважало. На ній не було пут. Вага, яку вона відчувала на грудях, була ковдрою, а не путами.

Жинь лежала на ліжку. А не прив’язана на операційному столі. Не прикована до підлоги.

То було просто ліжко.

Вона скрутилася, підтягла коліна до грудей і вдихала, видихала, аж доки дихання не сповільнилося й вона не заспокоїлася настільки, щоб роззирнутися.

Кімната була невеликою, темною й без вікон. Дерев’яна підлога. Дерев’яна стеля, дерев’яні стіни. Підлога під нею рухалася, м’яко коливаючись уперед і назад, ніби мати заколисувала дитя. Спершу Жинь подумала, що знову тоне, бо як ще можна пояснити ритмічний рух кімнати, коли сама Жинь лежала спокійно.