У ході пошуків Жинь з’ясувала, що наявна література про бойові мистецтва надзвичайно детальна та страшенно складна. Дізналася, що бойові мистецтва спираються передусім на походження: різні форми належать різним родинам, однакові техніки вивчають та вдосконалюють учні одного майстра. Дуже часто школи руйнують суперництво чи розколи, тож техніки розщеплюються й розвиваються вже незалежно.

Історія була надзвичайно цікавою, захопливою, майже як романи. Проте, як виявилося, виконати ці техніки на практиці пекельно складно. Більшість книжок були надто туманними, аби слугувати корисними довідниками. Чимало авторів розраховували на те, що студент читатиме книжку разом із майстром, який зможе продемонструвати все наживо. Інші докладно описували на багатьох сторінках дихальні техніки певної школи та філософію бою, але лише принагідно згадували удари ногами чи руками.

— Я не хочу читати про рівновагу у всесвіті, — бурчала Жинь, відкладаючи вже чи не сотий прочитаний текст. — Я хочу навчитися битись.

Вона спробувала попросити про допомогу когось із учнів.

— Вибач, — сказала Кужел, намагаючись не дивитися їй у вічі. — Дзюнь сказав, що навчати першокурсників за стінами тренувальних кімнат буде порушенням правил.

Жинь сумнівалася, що таке правило справді існує, але мала б здогадатися, що не варто звертатися по допомогу до Дзюневих учнів.

Просити Арду також було марно, адже весь свій час вона проводила в лікарні з Еньжо й не поверталася до спальні раніше, ніж опівночі.

Жинь довелося вчитися самотужки.

Через півтора місяця вона нарешті знайшла золоту жилу інформації в текстах Ха Сідзіня, квартирмейстра часів Червоного Імператора. Інструкції Сідзіня були дуже ретельно проілюстровані та доповнені детальними описами й чітко підписаними схемами.

Жинь радісно перегортала сторінки. Ось воно. Саме це їй було потрібно.

— Ти не можеш узяти цю книжку, — сказав учень за столом у першому ряду.

— Чому?

— Вона з заборонених полиць, — промовив той, немовби це очевидно. — Першорічки не мають до них доступу.

— О. Вибач. Я віднесу її назад.

Жинь пройшла до віддаленого кінця бібліотеки. Вона крадькома роззирнулася, аби переконатися, що ніхто не дивиться. Заштовхала книжку під сорочку. А потім розвернулася й швидко пішла геть.

Жинь студіювала на самоті у дворі, тримаючи книжку в руці. Вона навчилася надавати форми повітрю кулаками, уявляти, що тримає в руках велику обертову кулю, щоб формувати свої рухи. Навчилася впиратися ногами в землю так, щоб її не міг зсунути навіть удвічі важчий суперник, і тримати великий палець зовні, виставляючи кулаки, щоб завжди прикривати обличчя, а також швидко і плавно відновлювати рівновагу.

Їй дуже добре вдавалося бити руками нерухомі предмети.

Вона регулярно ходила на бої на арені. Приходила до підвалу завчасно й займала місце біля огорожі, щоб не пропустити жодного удару, стусана чи кидка. Вона сподівалася, що, спостерігаючи за двобоями учнів, всотає їхні техніки.

Певною мірою це й справді допомагало. Уважно спостерігаючи за рухами учнів, Жинь навчилася визначати правильне місце та час для різних технік. Коли бити ногою, коли ухилитися, коли нестямно качатися на підлозі, щоб уникнути… Заждіть-но, ні, це випадково, Дзіха просто спіткнувся. Жинь не мала м’язової пам’яті у двобої з кимось іншим, тож мусила втримувати ці умови в голові. Але уявні двобої все ж краще, ніж нічого.

А ще вона ходила на бої, щоб подивитися на Алтаня.

Вона б збрехала, не визнавши, що отримує величезне естетичне задоволення, просто спостерігаючи за ним. З гнучким мускулястим тілом та відточеною лінією підборіддя, Алтань, без сумнівів, був вродливим.

А ще він був взірцем чудової техніки бою. В Алтаня було все, що радив мати текст Сідзіня. Він ніколи не забував про оборону, не дозволяв собі відкритися, не відволікався. Ніколи не виказував наступного руху, безцільно не розхитувався й не спирався на п’яти, демонструючи супернику, коли збирається вдарити. Він завжди атакував із кутів і ніколи прямо.

Жинь від початку розуміла, що Алтань просто гарний, сильний боєць. Тепер вона бачила, що він у всіх значеннях геній. Його техніка бою спиралася на тригонометрію й була чудовим поєднанням прорахунку траєкторій та віддачі. Він послідовно перемагав, бо мав бездоганний контроль над дистанцією та моментом крутіння. Він довів математику бою до рівня науки.

Він бився часто. Упродовж семестру кількість викликів зростала — здавалося, кожен учень Дзюня хотів здолати його.

До кінця осені Жинь бачила, як Алтань бився двадцять п’ять разів. І жодного двобою він не програв.

Зима опустилася на Сінеґард раптово. Студенти ще тішилися приємним днем і осіннім сонцем, а вже наступного ранку побачили, що Академію вкрила холодна снігова ковдра. Снігом можна було помилуватися зо дві безхмарні хвилини. А потім від нього були самі незручності.

Уся територія Академії перетворилася на небезпечну зону, де можна було запросто щось собі зламати: струмки замерзли, сходи стали сльотавими й слизькими. Заняття, які раніше проводилися надворі, тепер перемістили до приміщень. Першорічкам доводилося регулярно посипати сіллю кам’янисті переходи, щоб сніг потанув, проте через слизькі стежки все одно до лікарні тягнувся постійний потік студентів.

З огляду на те, як проходили заняття з вірувань, холодна погода стала останньою краплею для більшості першорічок, які періодично навідувалися до саду, сподіваючись, що, можливо, Дзян усе-таки з’явиться. Але чекати на вічно відсутнього вчителя в саду, де ростуть наркотики, — це одне, а чекати в мороз — зовсім інше.

За декілька місяців після початку семестру Дзян жодного разу не прийшов на заняття. Студенти зрідка помічали його на території Академії, коли він робив щось недозволене й грубе. Якось він вибив у Неджі з рук тацю з обідом і пішов собі далі, насвистуючи; поплескав Кітая по голові зі звуком, схожим на голубине вуркотання; а ще спробував відрізати Венці волосся садівничими ножицями.

Щоразу, коли студентам вдавалося підловити його та запитати про курс, Дзян притискав до рота лікоть, видавав непристойний звук пукання й ухилявся від відповіді.

Жинь єдина продовжувала приходити до саду вірувань, і то лише тому, що там було зручно тренуватися. Оскільки тепер першорічки сердилися й уникали саду, він став єдиним місцем, де вона точно могла лишитися сама.

Жинь була вдячна за те, що ніхто не бачив, як вона невміло продиралася крізь текст Сідзіня. Основи вона засвоїла без значних труднощів, але з’ясувала, що навіть другу форму страшенно складно зібрати докупи.

Сідзінь захоплювався роботою ногами зі стрімкими перекрутами. Ось тут вона й запнулася на схемах. На кожній новій ілюстрації ноги моделі були розташовані зовсім під інакшим кутом, ніж на попередній. Сідзінь писав, що для того, щоб боєць міг звільнитися з будь-якого незручного становища, навіть близько до поразки, він має досягти ідеальної рівноваги, а отже, здобути перевагу в більшості бойових позицій.

У теорії це звучало непогано. А на практиці означало багато падінь.

Сідзінь радив учням відпрацьовувати першу форму на високій поверхні, бажано товстій гілці чи верхівці стіни. Пішовши проти здорового глузду, Жинь видерлася на середину великої верби, що нависала над садом, і нерішуче ступила на гілку.

Попри відсутність Дзяна протягом усього семестру, сад лишався дуже добре доглянутим. Він був калейдоскопом яскравих, сліпучих кольорів, схожих на колірні схеми зовнішнього оздоб­лення тіканійських будинків розпусти. Навіть у холод фіолетові та криваво-червоні маки рясніли цвітом, а листя було підстрижене охайними рядами. Кактуси, які від початку семестру встигли збільшитися вдвічі, пересадили до нових глиняних горщиків, розфарбованих похмурими чорно-помаранчевими орнаментами. Люмінесцентні гриби так само пульсували тьмяним тривожним сяйвом, немовби крихітні чарівні ліхтарики.