— Суньдзи казав залишати ворогу вільний вихід, — сказав Ірдзях.

Жинь подумала, що це один із найтупіших принципів Суньдзи, але квапливо сформулювала контраргумент:

— Але, радячи залишати вихід вільним, Суньдзи не мав на увазі дозволити скористатися цим виходом. Ворог має лише вірити в те, що ситуація не така безнадійна, як насправді, щоб у відчаї не наробив дурниць і не завдав руйнувань обом сторонам. — Жинь трохи поміркувала. — Гадаю, вони можуть спробувати випливти.

— Вона говорить про знищення цілих селищ! — запротестувала Венка. — Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія. Занепаде сільське господарство в цілому регіоні, виникне безліч проблем з розміщенням населення, що означатиме десятиліття животіння на межі…

— Ці проблеми можна вирішити, — уперто наполягала на своєму Жинь. — А яке твоє рішення? Дозволити Федерації вільно розгулювати в центральній частині країни? Коли ворог окупує всю країну, від сільськогосподарських регіонів буде не набагато більше користі. Ти пропонуєш піднести їм на тарілочці всю країну?

— Годі, годі! — Ірдзях ляснув по столу, аби їх втихомирити. — Ніхто не переміг. Сьогодні ви мене розчарували. Жунінь, я хочу з тобою поговорити. До мого кабінету.

— Як ти дійшла до такого рішення? — Ірдзях підняв зошит. Жинь упізнала на ньому власний нерозбірливий почерк.

Минулого тижня Ірдзях доручив їм написати есе з розв’язанням іншої моделі — суперечливого сценарію, за яким Міліція втрачає підтримку населення у війні проти Федерації. Військові вже не могли розраховувати на селян у забезпеченні солдатів їжею, а тварин кормом, не могли використовувати їхніх домівок для розміщення, не захоплюючи їх силоміць. Насправді спалахи гніву повстанців у сільських регіонах суттєво ускладнюють координацію військових маневрів.

Рішення Жинь полягало в тому, щоб спалити одне з дрібних острівних селищ.

Складність була в тому, що цей острів належав Імперії.

— На першому занятті з майстром Їмом ми говорили про те, що втрата Спіру поклала край Другій Маковій війні, — сказала вона.

Ірдзях насупився.

— У цьому есе ти спиралася на Спірлійську різанину?

Жинь кивнула.

— Загибель Спіру під час Другої Макової війни стала останньою краплею терпіння для призахідників і завдала їм таких незручностей, що вони виступили проти просування муґенців углиб континенту. Я подумала, що знищення іншого невеликого острова могло б так само вплинути на населення Нікані, переконати, що реальна загроза — це муґенці. Нагадати їм про цю загрозу.

— Загони Міліції, які нападають на провінцію Імперії, без сумніву, сприйняли б зовсім інакше, — заперечив Ірдзях.

— А ніхто й не дізнався б, що то загони Міліції, — відповіла Жинь. — Ми прикинулися б загоном Федерації. Певно, я мала б краще пояснити це в есе. Звісно, було б ліпше, якби муґенці просто просунулися далі й напали на цей острів замість нас, але в таких речах на випадок не можна сподіватися.

Ірдзях повільно кивав, перечитуючи її есе.

— Жорстоко. Жорстоко, але розумно. Гадаєш, саме так усе й сталося?

Це запитання вона зрозуміла не одразу.

— У моделі чи під час Макових війн?

— Макових війн, — Ірдзях нахилив голову, уважно спостерігаючи за Жинь.

— Я не до кінця переконана, що цього не було, — сказала Жинь. — Є всі підстави вважати, що напад на Спір дозволили заради успіху.

З виразу обличчя Ірдзяха нічого не зчитувалося, але він замислено постукував пальцями по дерев’яному столу.

— Поясни.

— Мені важко повірити в те, що найсильніший бойовий підрозділ Міліції вдалося так легко винищити. Це, а також те, що острів мав підозріло слабку оборону.

— На що ти натякаєш?

— Я не впевнена, але скидається на те… Хочу сказати, що, можливо, хтось ізсередини — нікарський генерал або хтось інший із доступом до певної інформації — знав про напад на Спір, але нікого не попередив.

— І навіщо б нам хотіти втратити Спір? — тихо запитав Ірдзях.

Жинь на мить замислилася, щоб сформулювати зв’язний аргумент.

— Можливо, вони знали, що призахідники цього не стерплять. Можливо, хотіли отримати підтримку населення, щоб відволікти селян від «Червоних лахмітників». Можливо, ми мусили чимось жертвувати, і Спір мав меншу цінність за всі інші регіони. Ми не могли дозволити, щоб гинули нікарці. А спірлійці — чому ні?

Почавши говорити, Жинь засумнівалась у своїй позиції, але коли закінчила думку, відповідь видалася їй на диво переконливою.

Схоже, Ірдзяха її слова не на жарт стурбували.

— Ти повинна розуміти, що це дуже непевна частина історії Нікані, — сказав він. — Те, як обійшлися зі спірлійцями… прикро. Імперія століттями використовувала їх та експлуатувала. Їхніх воїнів вважали за злих псів. Дикунів. Доки до Сінеґарда на навчання не прибув Алтань, сумніваюся, що хтось узагалі вірив, що спірлійці здатні на складне мислення. Нікань не любить говорити про Спір, і зовсім не безпідставно.

— Так, пане. Це була лише теорія.

— Хай там як, — Ірдзях відкинувся на спинку стільця, — я хотів обговорити не це. Твоя стратегія в долині задовольняла умови вправи, але жоден компетентний правитель ніколи не віддасть такого наказу. Знаєш чому?

Жинь замислилася.

— Я сплутала тактику з основною стратегією, — нарешті відповіла вона.

Ірдзях кивнув.

— Поясни.

— Тактика спрацювала б. Можливо, ми б навіть виграли війну. Але жоден правитель не обрав би такого варіанта, бо врешті країна розпалася б на частини. Моя тактика не лишає простору для миру.

— Чому так? — наполягав Ірдзях.

— Венка мала слушність щодо знищення сільськогосподарського центру. Нікань роками потерпала б від голоду. Усюди почалися б повстання на кшталт «Опери червоних лахмітників». Люди винуватили б Імператрицю в тому, що голодують. Якби ми вдалися до моєї стратегії, то, ймовірно, далі розпочалася б громадянська війна.

— Добре, — сказав Ірдзях. Він звів брови догори. — Дуже добре. Знаєш, а ти дивовижно кмітлива.

Жинь спробувала приховати радість, хоча відчула, як тілом розходиться хвиля тепла.

— Постарайся гарно показати себе на Випробуваннях, — продовжив Ірдзях. — З тебе вийде гарна учениця стратегії.

За інших обставин його слова викликали б у неї захват. Жинь спромоглася витиснути з себе покірну усмішку.

— Не певна, що зайду так далеко, пане.

Ірдзях здивовано смикнув бровою.

— Чому це?

— Майстер Дзюнь вигнав мене зі своїх занять. Імовірно, пройти Випробування я не зможу.

— Як, заради небес, це трапилося? — наполегливо запитав Ірдзях.

Вона переповіла йому останнє, доленосне заняття з Дзюнем, не завдаючи собі клопоту прикрашанням історії.

— Він вигнав Неджу й тимчасово відсторонив його від занять, а мені наказав не повертатися.

— О, — насупився Ірдзях. — Дзюнь покарав тебе не через бійку. У свій перший рік Тобі з Алтанем поводилися значно гірше. Дзюнь покарав тебе лише через пуристичне ставлення до навчання. На його думку, будь-який студент, якщо він не нащадок Воєначальника, не заслуговує на його час. Але не зважай на те, що там собі думає Дзюнь. Ти розумна і без проблем опануєш які завгодно техніки, над якими вони працювали цього місяця.

Жинь похитала головою.

— Це нічого не змінить. Він не дозволить мені повернутися.

— Що? — Ірдзях аж розлютився. — Це абсурд. Дзіма знає про це?

— Дзіма не може втручатись у викладання бойових мистецтв. Або не хоче. Я питала. — Жинь підвелася. — Дякую за приділений час, пане. Якщо я пройду Випробування, то вважатиму за честь навчатися під вашим керівництвом.

— Ти знайдеш спосіб, — сказав Ірдзях. У його очах спалахнули іскорки. — Суньдзи знайшов би.

Жинь не була до кінця відвертою з Ірдзяхом. Він мав рацію — вона знайде спосіб.

Для початку не варто відмовлятися від вивчення бойових ми­стецтв. Дзюнь заборонив їй ходити на його заняття, але не до бібліотеки. У сінеґардських стосах літератури було безліч довідників із бойових мистецтв — найбільша колекція в імперії. Жинь мала доступ до більшості родинних технік, включно з тими, які так ретельно охороняли, наприклад, у домі Їнь.