Вона прикусила губу, щоб слова не зірвалися з вуст. Дзян дуже несхвально ставився до будь-яких обговорень ведення війни, і якби вона продовжила розпитувати його про військове застосування цих сил, він міг кинути її знову, як перед Випробуваннями. Дзян вважав її надто імпульсивною, необачною та нетерплячою. Жинь знала, як легко його сполохати.

Та байдуже. Якщо Дзян не збирався вчити її прикликати цю силу, то вона з’ясує це сама.

— То який у цьому сенс? — запитала вона. — Просто почуватися добре?

— Сенс? Який сенс? Ти просвітилась. Осягнула космос краще за більшість нині живих теологів! — Дзян змахнув руками навколо голови. — Ти хоч уявляєш, на що здатна, маючи це знання? Вихідці з Внутрішніх держав тлумачили майбутнє роками, читали борозенки на черепашачому панцирі, щоб осягнути божественні події. Вони можуть лікувати хвороби тіла, зціливши дух. Можуть розмовляти з рослинами, лікувати захворювання розуму…

Жинь замислилася, чому ж, досягнувши таких умінь, вони не знайшли їм військового застосування, однак припнула язика.

— То як надовго це затягнеться?

— Безглуздо говорити про це в роках, — сказав Дзян. — Вихідці з Внутрішніх держав не дозволяли собі тлумачити божественне, не потренувавшись бодай п’ять років. Підготовка шаманів — це процес, який триває протягом усього життя.

Але Жинь не могла з цим змиритися. Вона хотіла сили, і то зараз, а надто якщо вони — на межі війни з муґенцями.

Дзян допитливо спостерігав за нею.

«Будь обережна, — нагадала вона собі. — Тобі ще стільки всього треба навчитися в Дзяна. Підіграй йому».

— Щось іще? — запитав він через якийсь час.

Вона подумала про застереження Жінки-спірлійки. Подумала про Фенікса, про вогонь і біль.

— Ні, — сказала вона. — Більше нічого.

«Імператор Рьохай» уже дванадцять ночей патрулював східний нікарський кордон у Наріїнському морі. То був один із кораблів з легкою конструкцією, вишукана модель Федерації, створена для швидкого долання неспокійних вод. Солдатів на ньому було небагато, бо ж палуба не вмістила б цілого батальйону. Він не виконував розвідувальної місії. Над щоглою не кружляли поштові птахи й шпигуни не покидали борт корабля під покровом морського туману.

«Рьохай» лише надокучливо пропливав уздовж берегової лінії, борознив води то в один бік, то в інший, немовби стривожена домогосподарка. Він чогось чекав. Когось.

Команда не здіймала галасу. На «Рьохаї» була лише основна частина екіпажу: капітан, декілька матросів і невеликий загін Збройних сил Федерації. На борту був шанований гість: генерал Ґін Сейрю, верховний маршал Збройних сил та шанований радник самого Імператора Рьохая. А ще на борту був відвідувач, нікарець, який ховався в тінях свого укриття, відколи «Рьохай» увійшов у води Наріїнського моря.

Туйр, командир Цике, добре вмів лишатися невидимим. У такому стані він не потребував ані їжі, ані сну. Поглинутому тінями, огорнутому темрявою, йому заледве треба було дихати.

Докучала з плином днів лише нудьга, але йому доводилося чатувати й довше. Він тиждень прочекав у шафі в спальні Воєначальника Дракона. Провів цілий місяць у схованці під дошками підлоги, під ногами лідерів Призахідної республіки.

А тепер чекав, доки люди на борту «Рьохая» розкриють свої наміри.

Туйр здивувався, коли отримав наказ із Сінеґарда проникнути на корабель Федерації. Цике роками діяли лише на території Імперії, вбиваючи відступників, які здавалися Імператриці особливо проблемними. Імператриця не відсилала Цике за кордон ще від часу своєї катастрофічної спроби вбити юного Імператора Рьохая, що закінчилася смертю двох оперативників, а ще один збожеволів, і його довелося під лемент відправити до кам’яної в’язниці.

Але обов’язок Туйра — коритись, а не питати. Він принишк у тіні, ніким не помічений. І чекав.

То була спокійна, безвітряна ніч. Ніч, сповнена таємниць.

Схожа ніч уже була багато десятиліть тому, коли в небі виблискував повний місяць і Туйрів майстер уперше повів його в глибокі підземні тунелі, яких ніколи не торкалося світло. Майстер спрямовував його в один звивистий поворот за іншим, кружляв навколо нього в темряві, аби Туйр не втримав у голові мапу підземного лабіринту.

Коли вони дійшли до осердя павутини, майстер покинув його там. «Знайди вихід, — наказав він Туйрові. — Якщо богиня прийме тебе, то вкаже шлях. А якщо ні, ти загинеш».

Туйр ніколи не тримав зла на майстра за те, що той кинув його в темряві. Так мало статися. Та все ж його страх був реальним і гострим. Туйр блукав у задушливих тунелях. Спершу з’явилася спрага. Потім голод. Коли він спотикався через щось у темряві й ці предмети брязкотіли і розходилися луною, він знав, що то кістки.

Скількох учнів уже відправляли в таку мандрівку підземеллям? Скільки з них вийшли назовні?

Лиш один у поколінні Туйра. Його шаманський родовід лишався чистим і сильним завдяки перевірці вмінь пращурів, і лише той, хто вижив, міг прийняти дари богині, аби передати їх наступному поколінню. Той факт, що Туйрові дали цей шанс, означав, що всі інші учні до нього спробували, зазнали невдачі й загинули.

Тоді Туйр боявся.

Але тепер він не відчував страху.

Тепер, на борту корабля, темрява знову поглинула його, так само як тридцять років тому. Туйр згорнувся в ній, як ненароджене дитя в материному лоні. Молитися своїй богині означало повертатися в цей первинний стан до народження, коли світ був тихим. Ніщо його не бачило. Ніщо не могло зашкодити.

Шхуна пливла в опівнічному морі крадучись, ніби мала дитина робить те, чого не можна. Крихітний човен був не з нікарського флоту. Усі знаки розрізнення грубо зірвали з корпусу корабля.

Але він плив від нікарського узбережжя. Шхуна або здолала дуже довгий та звивистий маршрут, щоб зустрітися з «Рьохаєм» і ошукати найманця на борту, про якого на «Рьохаї» не знали, або ж це було нікарське судно.

Туйр принишк за топом щогли, розглядаючи палубу шхуни крізь підзорну трубу.

Вийшовши з темряви, Туйр відчув раптове запаморочення. Тепер це траплялося дедалі частіше, щоразу, коли він чекав у тінях надто довго. Ставало все важче входити у світ матеріального, від’єднуватися від своєї богині.

«Обережніше, — застеріг він себе, — а то не повернешся».

Він знав, що тоді трапиться. Він стане широким непереборним каналом для богів, незамкненими воротами у вимір духів. Стане дірявою, марною, стертою посудиною, і хтось відвезе його до Чулуу Корікх, де він нікому не зможе зашкодити. Хтось запише його ім’я на Колесах і спостерігатиме його потопання в кам’яній в’язниці, так само як він ув’язнив стількох своїх підлеглих.

Він пам’ятав, як уперше потрапив до Чулуу Корікх, коли замурував у горі власного майстра. Стояв перед ним лицем до лиця, і кам’яні стіни зімкнулися навколо майстрового обличчя. Очі заплющилися. Він спав, але не помер.

Невдовзі настане день, коли й він збожеволіє, якщо піде, а якщо ні, то збожеволіє ще дужче. Але така доля чекає на всіх із Цике. Бути найманцем Імператриці означає померти рано, або збожеволіти, або те і те.

Туйр вважав, що в нього ще є років десять чи й двадцять, як було в його майстра перед тим, як він передав богиню Туйру. Вважав, що ще має вдосталь часу підготувати наступника й навчити його заходити в порожнечу. Але він дотримувався часових меж своєї богині й не міг знати, коли вона врешті покличе його назад.

«Я мав би обрати учня. Обрати когось зі своїх людей».

П’ять років тому він думав, що міг обрати Провидця Цике, того худорлявого хлопчиська з Внутрішніх держав. Але Чаґхань був таким ламким і дивним навіть як для його народу. Чаґхань командував би як демон. Він домігся б від підлеглих абсолютної покори, але лише забравши в них вибір. Надломив би їхній розум.

Новий лейтенант Туйра, хлопець, якого йому прислали з Академії, був значно кращим кандидатом. І саме його призначать командиром Цике, коли настане час і Туйр не зможе вести їх за собою.