— Тебе попросять зробити те, що я відмовилася зробити, — сказала Жінка. — Запропонують силу, якої ти й уявити не можеш. Але застерігаю тебе, юна войовнице. Ціна тій силі — біль. Пантеон контролює матерію всесвіту. Щоб обійти усталений порядок, тобі доведеться віддати щось натомість. І за дари Фенікса ти заплатиш найбільше. Фенікс хоче страждань. Фенікс хоче крові.
— Крові у мене вдосталь, — відповіла Жинь. Вона й гадки не мала, що спонукало її це сказати, але продовжила: — Я можу дати Феніксу те, чого він жадає, якщо Фенікс дасть мені силу.
У голосі Жінки почулася стривоженість:
— Фенікс не дає. Принаймні постійно. Фенікс бере, бере, бере… З-поміж усіх елементів лише вогонь невтолимий… Він пожиратиме тебе доти, доки ти не станеш нічим…
— Я не боюся вогню, — сказала Жинь.
— А мала би боятися, — просичала Жінка. Вона повільно ковзнула до Жинь, не переставляючи ніг, не йдучи, а просто з кожною миттю ставала все більшою…
Жинь перехопило подих. Це був зовсім не той спокій, якого вона мала досягти — ні, це було жахливо… Раптом Жинь почула какофонію криків, що відлунювали у вухах, а потім Жінка почала кричати, верещати й корчитися в повітрі, немовби катована танцівниця, але навіть попри це потяглася вперед і схопила Жинь за руку…
…Навколо Жинь завертілись образи, смагляві тіла, які танцювали біля багать, роти розтягалися в моторошних посмішках, вигукували слова мовою, схожою на щось таке, що Жинь чула у снах, але вже не пам’ятала… Багаття спалахнуло нерівним вогнем, і тіла впали назад, обгорілі, понівечені, зотлілі до вибілених кісток, і Жинь подумала, що то кінець — смерть поклала всьому край; але кістки підстрибнули і продовжили танцювати… Один зі скелетів глянув на неї з неприкритою зубастою усмішкою й поманив безплотною рукою:
— Ми з праху повстали й до праху повернемося…
Жінка сильніше стиснула руку Жинь, нахилилася вперед і люто прошепотіла їй на вухо:
— Повертайся.
Але Жинь манило полум’я… вона вдивлялася повз кістки у вогонь, що здіймався вгору, немовби живий, набуваючи обрисів живого бога, тварини, птаха…
Птах схилив голову, глянувши на них.
Жінку охопило полум’я.
А потім Жинь знову здійнялася вгору, полетіла стрілою в небеса, до сфер богів.
Коли Жинь розплющила очі, Дзян сидів перед нею навпочіпки й не відводив світлих очей.
— Що ти бачила?
Жинь глибоко вдихнула. Спробувала зорієнтуватися, знову маючи тіло. Вона почувалася такою незграбною й важкою, немов лялька, недбало виліплена з вогкої глини.
— Велику круглу кімнату, — вагаючись, промовила вона, скошуючи очі, аби пригадати останнє видіння. Чи то слова було важко дібрати, чи просто вуста відмовлялися коритися. Наче кожен наказ, який вона віддавала тілу, воно виконувало з затримкою. — У ній була немовби ціла низка триграфів, але тридцять дві точки ділилися на шістдесят чотири. А ще навколо на п’єдесталах були істоти.
— На постаментах, — виправив Дзян.
— Дійсно. На постаментах.
— Ти бачила Пантеон, — пояснив він. — Ти знайшла богів.
— Мабуть, — її голос здригнувся.
Жинь збентежилася. Вона справді знайшла богів? Чи просто уявила собі шістдесят чотири божества, які оберталися навколо неї, ніби скляні намистини?
— У тебе скептичний вигляд, — сказав він.
— Я втомилася, — відповіла вона. — Не знаю, чи те все було реальним, чи… Я про те, що, може, то був просто сон.
Чим її видіння відрізнялися від витвору уяви? Може, вона побачила все те лише тому, що так хотіла?
— Сон? — Дзян нахилив голову. — Ти коли-небудь бачила щось схоже на Пантеон? На малюнку? Чи на картині?
Вона насупилася.
— Ні, але…
— Постаменти. Ти сподівалася їх побачити?
— Ні, — сказала вона, — але постаменти я бачила й раніше, а Пантеон міг легко постати з уяви.
— Але чому цей конкретний сон? Чому твій заснулий розум вирішив обрати з пам’яті саме ці образи, а не якісь інші? Чому не коня, або поле жасмину, або голого майстра Дзюня верхи на тигрі?
Жинь моргнула.
— Вам щось таке сниться?
— Відповідай на запитання, — наполягав він.
— Не знаю, — розчаровано промовила Жинь. — Чому людям сниться те, що сниться?
Але Дзян усміхнувся, немовби саме це й хотів почути.
— А й справді, чому?
Жинь не мала відповіді. Вона байдуже втупилася у вихід із печери, перекочуючи в голові думки, й усвідомила, що прокинулася не лише в одному значенні.
Змінилася її картина світу, розуміння реальності. Вона бачила обриси, хоч і не знала, як заповнити пробіли. Знала, що боги існують, що вони говорять, і цього було достатньо.
Їй знадобилося багато часу, але нарешті вона мала слова для того, що вони вивчали. Шамани — ті, хто спілкується з богами. Боги — сили природи, сутності не менш реальні та ефемерні за вітер і вогонь, невід’ємні для існування всесвіту.
Коли призахідники писали «Бог», вони мали на увазі надприродне.
Коли Дзян промовляв «бог», він говорив про найвищою мірою природне.
Спілкуватися з богами — це мандрувати світом снів, світом духів. Облишити те, чим вона була, і стати частиною основоположного стану речей. Простору в лімбі, де справи та дії ще не визначені; мінливої темряви, у якій фізичний світ ще не вимріявся в буття.
Боги — це просто сутності, які населяють той простір, сили творення і руйнування, любові і ненависті, піклування і нехтування, світла і темряви, холоду і тепла… вони протиставлені одне одному і доповнюють одне одного, вони — це основоположна істина.
Вони — елементи, з яких складається сам усесвіт.
Тепер Жинь розуміла, що реальність — це фасад, сон, витворений хвилеподібними силами під тонкою поверхнею. І, медитуючи, ковтнувши галюциногенів, забувши про свій зв’язок із матеріальним світом, вона змогла прокинутися.
— Я розумію істину речей, — пробурмотіла вона. — Знаю, що означає існувати.
Він усміхнувся.
— Дивовижно, еге ж?
А потім вона зрозуміла, що Дзян зовсім не божевільний. Насправді його розум ясніший, ніж у будь-кого з її знайомих.
Жинь дещо спало на думку.
— А що трапляється, коли ми помираємо?
Дзян здійняв брову.
— Гадаю, ти й сама можеш на це відповісти.
Жинь трохи поміркувала.
— Ми повертаємося до світу духів. Ми… Ми живемо в ілюзії. І тоді прокидаємося.
Дзян кивнув.
— Ми не стільки помираємо, як повертаємося до витоків. Розсіюємося. Втрачаємо своє «я». Змінюємося, щоб уже не бути чимось одним, а стати всім. Принаймні більшість із нас.
Вона розкрила була рота, щоб запитати, що він мав на увазі, але Дзян потягнувся й торкнувся її чола.
— Як почуваєшся?
— Неймовірно, — сказала вона.
Жинь здавалося, що тепер у неї розум ясніший, ніж місяці тому, немовби весь цей час вона намагалася роздивитися щось крізь туман, і раптом цей туман розсіявся. Жинь була в захваті, вона розгадала загадку, збагнула джерело своєї сили, і тепер їй лишалося тільки навчитися за бажанням черпати з нього.
— То що тепер? — спитала вона.
— Тепер ми розв’язали твою проблему, — сказав Дзян. — Тепер ти знаєш, як пов’язана з більшою павутиною космологічних сил. Іноді майстри бойових мистецтв, які мають особливий зв’язок зі світом, усвідомлюють, що одна з цих сил їх затопила. Вони потерпають від неврівноваженості — близькості до одного бога понад іншими. Це й сталося з тобою на арені. Але тепер ти знаєш, звідки взялося полум’я, і коли це трапиться знову, зможеш помандрувати до Пантеону, щоб віднайти рівновагу. Тепер ти зцілилася.
Жинь смикнула головою в бік свого майстра.
Зцілилася?
Зцілилася?
Дзян був задоволений, потішений і спокійний, а Жинь — спантеличена. Вона вивчала вірування не для того, щоб угамувати вогонь. Так, вогонь лишав жахливі відчуття, але також він був сильним. Вона почувалася сильною.
Вона хотіла навчитися спрямовувати його, а не придушувати.
— Щось не так? — запитав Дзян.
— Я… Я не…
