— Ми останній фронт, — сказав Алтань. — Якщо не встоїмо, то нашій країні кінець. — Він поплескав Жинь по плечу. — Захопливо, чи не так?

Брязь.

Жинь заледве встигла вчасно підняти меча, щоб не дозволити Алтаню розполовинити її тризубом. Вона докладала всіх зусиль, щоб знайти опору, розпорошити кі удару рівномірно по тілу, а потім спрямувати в землю, але навіть так від його сили в неї затремтіли ноги.

Здавалося, що вони з Алтанем билися вже багато годин. У неї боліли руки, а легеням бракувало повітря.

Однак Алтань ще не закінчив. Він перекинув тризуб у другу руку, захопив лезо її меча між двома зубцями й сильно крутнув. Тиск вивернув меч із рук Жинь. Брязнувши, клинок відлетів на землю. Алтань притиснув вістря тризуба до її горла. Жинь підняла руки, квапливо здаючись.

— Твої реакції зумовлює страх, — сказав Алтань. — Ти не контролюєш бою. Звільни розум і зосередься. Зосередься на мені, а не на моїй зброї.

— Це важкувато, коли ти намагаєшся виколоти мені очі, — пробурмотіла вона, відштовхуючи тризуб від обличчя.

Алтань опустив зброю.

— Ти опираєшся. Відгороджуєшся. Впусти Фенікса. Коли прикликаєш бога і бог входить у тебе, це блаженство. І воно підсилює кі. Ти не втомлюєшся. Ти здатна на виняткове напруження сил. Не відчуваєш болю. Занурся в той стан.

Жинь дуже добре пам’ятала той стан розуму, якого він од неї чекав. Пекуче відчуття у венах, червона пелена перед очима. Коли інші люди сприймаються лише як цілі. Коли вона не потребувала відпочинку, коли їй потрібен був лише біль, біль, аби живити вогонь.

Свідомо Жинь перебувала в цьому стані лише двічі: під час Випробувань, а потім знову в Сінеґарді. І в обох випадках була оскаженіла, у відчаї.

Відтоді їй не вдавалося знову досягти такого ж стану розуму. Відтоді вона не почувалася такою розгніваною. Бувала лише спантеличена, стурбована і, як зараз, виснажена.

— Навчися приборкувати його, — сказав Алтань. — Навчися занурюватися й виринати. Якщо ти зосередишся лише на зброї ворога, то завжди лише захищатимешся. Дивись повз зброю на свою ціль. Зосередься на тому, кого хочеш убити.

Алтань був значно кращим учителем, ніж Дзян. Дзян говорив страшенно туманно, неуважно і свідомо все ускладнював. Дзяну подобалося танцювати навколо відповідей, водити її колами навколо правди, немовби голодного грифа, перед тим як дати приємний шматочок розуміння.

А от Алтань часу не гаяв. Він одразу переходив до суті, давав відповіді, які вона хотіла отримати. Він розумів її страхи і знав, на що вона здатна.

Тренуватися з Алтанем було ніби тренуватися зі старшим братом. Так дивно: хтось говорив їй, що він такий самий, що його суглоби надміру гнучкі, як і в неї, тож вона може ось так вивернути ногу. Бути схожою на когось іншого, схожою на глибокому генетичному рівні — це надзвичайне відчуття.

Поруч із Алтанем вона почувалася так, немовби саме там їй і місце, не лише в тому ж підрозділі чи війську, а в чомусь глибшому й давнішому. Вона почувалася частиною давньої павутини поколінь. Мала своє місце. Вона не була безіменною сиротою війни. Вона була спірлійкою.

Принаймні кожен так думав. Але попри все Жинь не могла позбутися відчуття, що десь сталася помилка. Вона не могла прикликати бога так легко, як Алтань. Не могла рухатися так граційно, як він. Річ у походженні чи тренуваннях?

— Ти завжди таким був? — запитала вона.

Алтань немовби напружився.

— Яким?

— Таким… собою, — вона непевно змахнула в його бік. — Ти… Ти не схожий на інших студентів. Інших солдатів. Ти завжди міг прикликати полум’я? Завжди бився так, як зараз?

На обличчі Алтаня не відбивалося нічого.

— Я довго тренувався в Сінеґарді.

— Але я теж!

— Тебе не тренували як спірлійку. Але ти теж воїн. Це у твоїй крові. От побачиш, скоро походження дасться взнаки. — Алтань тицьнув у неї тризубом. — До зброї.

— Чому тризуб? — запитала вона, коли він нарешті дозволив їй перепочити. — Чому не меч?

Вона ще не бачила жодного солдата, озброєного не традиційними для Міліції алебардою та мечем.

— Далі дістає, — сказав він. — Суперники не підходять близько, коли ти б’єшся всередині вогняної башти.

Жинь торкнулася зубців. Вістря гострили вже багато разів, вони не були гладенькими чи блискучими, на них лишився слід численних битв.

— Його викували спірлійці?

Певно, що так. Тризуб був суцільно металевим, не схожим на нікарську зброю з дерев’яними древками. Тризуб був важчий, це правда, але Алтаневі була потрібна зброя, яка не згорить, щойно він її торкнеться.

— Він з острова, — сказав Алтань і штурхнув її тупим кінцем, показуючи підняти меч. — Досить сидіти. Ходімо, підводься. Ще раз.

Жинь знесилено опустила руки.

— Чому ми просто не можемо накачатися наркотиками? — запитала вона.

Жинь не розуміла, як жорсткі фізичні тренування бодай трохи наблизять її до прикликання Фенікса.

— Ні, ми не можемо просто накачатися наркотиками, — заперечив Алтань і знову її штурхнув. — Ледацюга. Такі думки — це помилка новачків. Кожен може ковтнути декілька зернин і піднятися до Пантеону. Це легко. А от викувати зв’язок із богом, спрямувати його силу своєю волею й відкликати її — для цього потрібна дисципліна. Не тренуючись заточувати розум, можна легко втратити контроль. Уяви дамбу. Боги — це джерело потенціальної енергії, як вода, що стікає з гори. Наркотик — ніби ворота, він відкриває шлях, аби пропустити богів. Але якщо твої ворота заширокі або заслабкі, то сила ринеться крізь них безконтрольно. Бог не звертатиме уваги на твої бажання. Виникне хаос. Якщо не хочеш спалити власних союзників, то пам’ятай, навіщо кличеш Фенікса. Спрямовуй його силу.

— Це ніби молитва, — сказала вона.

Алтань кивнув.

— А це і є молитва. Усі молитви — це просто репетиція, висування богам своїх вимог. Відмінність між шаманами та рештою людей у тому, що наші молитви й справді працюють. Хіба Дзян тебе цього не вчив?

Дзян учив протилежного. Дзян просив її очистити розум у медитації, забути власне «я», забути, що вона відділена від всесвіту. Дзян учив стирати власну волю. Алтань просив її нав’язувати свою волю богам.

— Він навчив мене лише як дістатися богів. А не тягти їх у наш світ.

Схоже, її слова неабияк вразили Алтаня.

— Тоді як ти змогла прикликати Фенікса в Сінеґарді?

— Я не повинна була цього робити, — зізналася вона. — Дзян застерігав мене проти цього. Він сказав, що боги не для того, щоб використовувати їх як зброю. З ними можна лише радитися. Він навчив мене заспокоюватися, знаходити зв’язок із більшим космосом, відновлювати порушену рівновагу, або… або що завгодно, — затинаючись, закінчила вона.

Тепер вона чітко бачила, як мало її насправді навчив Дзян. Він узагалі не підготував її до цієї війни. Лише намагався завадити використовувати силу, яка тепер стала їй доступною.

— Від цього користі небагато, — зневажливо промовив ­Алтань. — Дзян був ученим. А я солдат. Він переймався теологією, а мені цікаво, як знищити.

Він розкрив кулак, перевернув його долонею догори — і маленьке коло вогню затанцювало по краю долоні. Другою рукою він простягнув тризуб уперед. Полум’я виривалося з кінчиків його пальців, танцювало на плечах і здіймалося з усіх трьох зубців.

Жинь вразило, який абсолютний контроль Алтань мав над полум’ям, як змушував його змінювати форму, немовби скульптор ліпить із глини, як схиляв його власною волею, найменшими порухами пальців. Коли вона кликала Фенікса, полум’я затоплювало її безконтрольною повінню. Алтань контролював його, ніби продовження себе самого.

— Дзян мав рацію щодо обережності, — сказав він. — Боги непередбачувані. Небезпечні. І ніхто їх не розуміє до кінця. Але в Замку Ночі ми навчилися використовувати богів як зброю й довели це вміння до рівня мистецтва. Ми наблизилися до розуміння богів, як це робили давні монахи. Ми знайшли силу переписувати матерію цього світу. І якщо не використовуватимемо її, тоді в чому сенс?