Після двотижневої мандрівки пішки, чотирьох днів на човні та ще трьох днів знову пішки вони дісталися міських воріт Кхурдалайна майже перед заходом сонця. Коли вони вийшли з-за дерев до головної дороги, Жинь уперше в житті побачила океан.
Вона зупинилася.
Сінеґард і Тікані були зусібіч оточені сушею. Жинь знала річки й озера, але ніколи не бачила такої кількості води. Вона застигла з роззявленим ротом перед великими просторами блакиті, що простягалися далі її зору, далі, ніж вона навіть могла уявити.
Алтань спинився поруч. Зауважив отетерілий вираз на обличчі й усміхнувся:
— Ніколи не бачила океану?
Жинь не могла відвести очей. Вона почувалася так, як і першого дня, коли побачила Сінеґард в усьому блиску, немовби потрапивши в фантастичний світ, де почуті історії якимось чином стали реальністю.
— Я бачила картини, — сказала вона. — Читала описи. У Тікані приїздили торгівці з узбережжя й розповідали про свої пригоди в морі. Але це… Я ніколи й не мріяла, що щось може бути таким.
Алтань узяв її за руку і вказав нею в бік океану.
— Федерація Муґень одразу за цією вузькою смугою. Якщо піднятися на гірський хребет Кукхонінь, можна її побачити. А якщо сісти на корабель он там, спуститися до Ґолінь Ніїс та до провінції Змії, то можна дістатися Спіру.
Звідси Жинь острова не бачила, але все одно вдивлялася в мерехтливу воду, уявляючи маленький самотній острів у Південному морі Нікані. Спір десятиліттями жив ізольовано до того, як великі континентальні сили розірвали острів у міжусобній боротьбі.
— Який він?
— Спір? Спір прекрасний, — голос Алтаня був м’який, тужливий. — Тепер його називають Мертвим островом, але я ще пам’ятаю його вкритим зеленню. З одного боку можна було побачити узбережжя Нікарської імперії, а з іншого простягалися безмежні води, неосяжний горизонт. Ми могли б сісти в човен і пливти в океан, не знаючи, що знайдемо в ньому. Це були б мандрівки в безкінечну темряву в пошуках іншого кінця світу. Спірлійці ділили нічне небо на шістдесят чотири сузір’я, по одному для кожного бога. І поки ти можеш відшукати південну зірку Фенікса, завжди знайдеш зворотний шлях на Спір.
Жинь замислилася. Який Мертвий острів тепер? Коли муґенці знищили Спір, вони зруйнували й селища? Чи хатини й халупи стоять і донині, міста-привиди в очікуванні мешканців, які ніколи не повернуться?
— Чому ти поїхав зі Спіру? — запитала вона.
Жинь усвідомила, що мало знала про Алтаня. Його виживання було для неї таємницею, як і саме її існування було таємницею для всіх інших.
Мабуть, він був ще зовсім малим, коли приплив до Нікані — емігрант війни, яка вбила його народ. Йому ніяк не могло бути більше чотирьох чи п’яти. Хто забрав його з того острова? Чому лише його?
І чому її?
Але Алтань не відповів. Якийсь час він мовчки вдивлявся в сутінкове небо, а потім повернувся на шлях.
— Ходімо, — сказав він і потягнувся до її руки. — Ми відстали.
Офіцер Єньдзень підняв за мурами міста нікарський прапор, а потім наказав своєму ескадрону сховатися за деревами, доки надійде відповідь. Десь через пів години очікування з міських воріт визирнула тендітна дівчина, з ніг до голови вбрана в чорне. Вона шалено замахала загону поквапитися й зайти всередину, а потім швидко зачинила за ними двері.
— Ваша дивізія чекає в старому рибальському районі. Це на північ звідси. Ідіть головною дорогою, — проінструктувала вона офіцера Єньдзеня. А потім повернулася й віддала честь своєму командирові. — Тренсиню.
— Царо.
— Це наша спірлійка?
— Так, це вона.
Цара схилила голову, немовби оцінюючи Жинь. Вона була тендітною жінкою — насправді дівчиною — зростом лише Жинь до плеча. Довге волосся сягало нижче талії й було заплетене в товсту темну косу. Риси обличчя химерно видовжені, не зовсім нікарські, але й не схожі на будь-що інше, знайоме Жинь.
На її ліве плече сів величезний сокіл і схилив голову, зневажливо дивлячись на Жинь. Його очі й Царині були однакового відтінку золота.
— Як наші?
— Добре, — відповіла Цара. — Ну, здебільшого добре.
— Коли повертається твій брат?
Царин сокіл підняв голову, а потім знову схилився, піднявши пір’я, немовби занепокоєно. Цара підняла руку й торкнулася шиї птаха.
— Коли повернеться, — відповіла вона.
Єньдзень та його ескадрон уже зникли у звивистих вулицях міста. Цара поманила Жинь та Алтаня йти за нею до сходів, прилеглих до міських стін.
— Звідки вона? — пробурмотіла Жинь до Алтаня.
— З Внутрішніх держав, — сказав Алтань і схопив її за руку за мить до того, як вона спіткнулася на непевних сходах. — Не лети.
Цара провела їх високим проходом, який звивався над кількома кварталами Кхурдалайна. Щойно піднявшись, Жинь повернулася й уперше уважно глянула на портове місто.
Кхурдалайн цілком міг бути чужоземним містом, яке викорчували з корінням та перекинули на інший бік світу. У ньому змішалися різні архітектурні стилі, це було химерне поєднання типів будівель із різних країн та континентів. Жинь розгледіла храми, які до того бачила лише на малюнках у підручниках історії. Вони були свідченнями колишньої окупації болонійцями. Помітила й будівлі зі спіральними колонами, а також вишукані монохромні вежі з глибокими рівчаками, вигравіюваними по боках замість східчастих пагод, звичних у Сінеґарді. Сінеґард був символом Нікарської імперії, а Кхурдалайн — вікном Нікані до решти світу.
Цара повела їх через перехід на плаский дах. Вони пройшли ще один квартал таких самих пласких будівель у давньопризахідницькому стилі, а коли відстань від однієї будівлі до іншої стала завеликою, спустилися на землю. У проміжках між будівлями Жинь бачила відблиски останніх променів сонця в океані.
— Раніше тут було поселення призахідників, — сказала Цара, вказуючи на причал.
Там виднілася довга смуга прибережного бульвару, оточеного масивними вітринами крамниць. Доріжка була викладена з товстих дощок, вологих від морської води. У Кхурдалайні все ледь відчутно пахло морем, навіть сам бриз мав солоний океанічний присмак.
— Он ті будівлі з терасами на даху раніше слугували болонійськими консульствами.
— І що трапилося? — запитала Жинь.
— Трапився Імператор Драконів, — сказала Цара. — Власної історії не знаєш?
У буремні часи після Другої Макової війни Імператор Драконів вигнав іноземців із Нікані, але Жинь знала, що дехто з призахідників усе ж лишився — місіонери, які прагнули поширювати слово свого Святого Творця.
— У місті ще є призахідники? — з надією в голосі запитала Жинь.
Вона ніколи їх не бачила. Іноземцям у Нікані заборонялося заходити на північ далі Сінеґарда, їм дозволяли торгувати лише в кількох портових містах, з-поміж яких Кхурдалайн був найбільшим. Жинь стало цікаво, чи призахідники й справді блідошкірі та волохаті і чи справді волосся в них морквяно-руде.
— Кількасот, — сказав Алтань, але Цара похитала головою:
— Уже ні. Після нападу на Сінеґард вони вибралися. Їхній уряд прислав по них корабель. Намагалися взяти на борт так багато людей, що мало не перекинулися. Лишилося небагато місіонерів, а також декілька дипломатів. Вони документують те, що бачать, і надсилають записи своєму уряду. Оце й усе.
Жинь згадала слова Кітая про те, що Призахідна республіка прийде на допомогу, і пхикнула.
— Вони вважають, що це допоможе?
— Це призахідники, — промовила Цара. — Вони завжди переконані, що допомагають.
У старій, нікарській частині Кхурдалайна були переважно низькі будівлі. Вони тісно стояли в сітці вуличок, помережаних системою каналів, схожих на павутину, таких вузьких, що часом навіть возом там проїхати нелегко. Нікарська армія недарма розмістила свою базу в цій частині міста. Навіть якби Федерація приблизно уявляла, де вона, на цих вигнутих, тунельних вулицях від кількісної переваги користі було б небагато.
Відкинувши архітектуру, Жинь уявила, що за нормальних обставин Кхурдалайн міг бути галасливішою, бруднішою версією Сінеґарда. Мабуть, до окупації це місце було метушливим центром торгівлі, значно захопливішим, ніж навіть сінеґардські ринки в середмісті. Але Кхурдалайн в облозі був тихим і німим, похмурим. Жинь не бачила на вулицях цивільних. Їх або евакуювали, або ж вони прислухалися до застережень Міліції — не висовувалися і трималися подалі від місць, де їх могли побачити солдати Федерації.
