Дорогою Цара коротко описала їм бойову ситуацію в місті.

— Наразі ми в облозі вже майже місяць. Табори Федерації оточили нас із трьох боків, зусібіч, за винятком напрямку, звідки ви прийшли. Найгірше те, що вони поступово захоплюють територію міста. Кхурдалайн оточений високими мурами, але у ворогів є катапульти.

— Яку територію вони вже захопили? — запитав Алтань.

— Лише вузьку смугу пляжу біля моря, а також половину іноземного кварталу. Ми відбили болонійські посольства, але П’ятий підрозділ із нами більше не співпрацюватиме.

— Не співпрацюватиме?

Цара спохмурніла.

— У нас певні, гм, труднощі з інтеграцією. І їхній новий генерал зовсім не полегшує цього завдання. Дзюнь Ложань.

Схоже, Алтаня Царині слова вразили не менше, ніж Жинь.

— Дзюнь тут?

— Прибув на кораблі три дні тому.

Жинь здригнулася. Принаймні їй не доведеться служити безпосередньо під його командуванням.

— Хіба П’ятий не з провінції Тигра? Чому ж ним командує не Воєначальник Тигра?

— Воєначальник Тигра — це трирічний малюк, а його опікун — політик без військового досвіду. Дзюню доручили командувати армією цієї провінції. Воєначальники Барана та Бика теж тут, разом із підрозділами своїх провінцій, але вони чубляться між собою за постачання дужче, аніж б’ються з Федерацією. І ніхто не спромігся розробити план бою, який би не поставив під удар території з мирним населенням.

— А що тут досі робить мирне населення? — запитала Жинь. Їй здавалося, що Міліції працювалося б значно простіше, якби захист цивільних не був пріоритетом. — Чому їх не евакуювали, як cінеґардців?

— Бо Кхурдалайн — не те місто, з якого можна легко піти, — відповіла Цара. — Більшість тутешніх мешканців заробляють на життя рибальством або працюють на фабриках. Тут немає сільського господарства. Якщо вони перейдуть углиб країни, то все втратять. Більшість селян узагалі прибули сюди, щоб утекти від занехаяності сіл. Якщо ми попросимо їх піти, вони голодуватимуть. Люди рішуче налаштовані лишитися, і ми просто маємо переконатися, що вони виживуть.

Сокіл Цари раптом підняв голову, немовби щось почув. Пройшовши ще декілька кроків, Жинь також це почула: гучні голоси за штаб-квартирою генералів.

— Цике!

Жинь зіщулилася. Цей голос вона впізнала б де завгодно.

Їм назустріч швидко крокував розчервонілий від люті генерал Дзюнь Ложань.

— Ой-ой!

Дзюнь тягнув за вухо худорлявого хлопчину, різко шарпаючи його. Хлопчина ледь шкандибав за Дзюнем, ліве око закривала пов’язка, а праве налилося слізьми від болю.

Алтань різко зупинився.

— Тигрячі цицьки.

— Жамса, — ледь чутно вилаялася Цара.

Жинь не знала, чи то ім’я, чи лайка рідною мовою Цари.

— Ти, — Дзюнь зупинився перед Царою. — Де твій командир?

Алтань вийшов уперед.

— Це я.

— Тренсинь? — Дзюнь роздивлявся Алтаня з неприкритою недовірою. — Та ви жартуєте. Де Туйр?

На обличчі Алтаня промайнуло роздратування.

— Туйр мертвий.

— Що?

Алтань схрестив руки.

— Ніхто не потурбувався сказати вам?

Дзюнь проігнорував уїдливість у голосі Алтаня.

— Мертвий? Як?

— Професійні ризики, — відповів Алтань, і Жинь запідозрила: це означало, що він і сам гадки не має.

— Тож Цике віддали в руки дитині, — пробурмотів Дзюнь. — Повірити не можу.

Алтань водив очима між Дзюнем і хлопчиком, який, скиглячи від болю, стояв поруч.

— У чому річ?

— Мої люди спіймали його по лікті в наших боєприпасах, — промовив Дзюнь. — Це вже втретє за тиждень.

— Я думав, що то наш віз із боєприпасами! — запротестував хлопчик.

— У вас немає воза з боєприпасами, — випалив Дзюнь. — Перші два рази ми зам’яли.

Цара зітхнула й потерла чоло долонею.

— Я не мусив би красти, якби вони просто поділилися, — жалібно протягнув хлопчик, звертаючись до Алтаня. Його голос був високий та пронизливий, а здорове око на худорлявому обличчі видавалося величезним. — Без пороху я не зможу виконати завдання.

— Якщо вашим людям бракує припасів, то варто було подумати про те, щоб захопити їх із Замку Ночі.

— Усі свої запаси ми витратили на посольство, — поскаржився хлопець. — Не забули?

Дзюнь викрутив хлопцеве вухо, і той застогнав від болю.

Алтань потягнувся за тризубцем.

— Дзюню, відпустіть його.

Дзюнь глянув на тризубець, і кутик його вуст смикнувся вгору.

— Ти мені погрожуєш?

Зброї Алтань не витяг, бо ж наставити її на командира іншого підрозділу прирівнювалося до найвищої державної зради, однак і руки з держака не прибрав. Жинь здалося, що на якусь мить між його пальцями пробігли іскри.

— Я прошу.

Дзюнь відступив на крок, але хлопця не відпустив.

— Твої люди не мають доступу до припасів П’ятого підрозділу.

— І їхня дисципліна — це мій обов’язок, а не ваш, — сказав Алтань. — Відпустіть його. Зараз же, Дзюню.

Дзюнь із відразою гмикнув і відпустив хлопця, а той швидко кинувся навтьоки й перебіг на бік Алтаня, пригнічено потираючи голову.

— Минулого разу вони підвісили мене за литки на міській площі, — мовив хлопець. Він скидався на дитину, яка скаржиться на однокласника вчителеві.

Алтань був розгніваний.

— Із Першим чи Восьмим ви обійшлися б так само? — наполегливо запитав він.

— Першому й Восьмому стає здорового глузду не лізти до припасів П’ятого, — випалив Дзюнь. — Відколи твої люди прийшли сюди, від них самі неприємності.

— Та ми ж виконуємо вашу кляту роботу! — не стримався хлопець. — Це ви ховаєтеся за стінами, наче закривавлені боягузи.

— Тихо, Жамсо, — різко мовив Алтань.

Дзюнь глузливо засміявся.

— Вас десятеро. Не переоцінюйте свою вагу для всієї Міліції.

— Але якщо вже до цього дійшло, ми служимо Імператриці так само, як і ви, — сказав Алтань. — Ми покинули Замок Ночі, аби стати вам підкріпленням. Тож ви ставитиметеся до моїх людей із повагою, інакше про це дізнається Імператриця.

— Звісно. Ви ж улюблені цуцики Імператриці, — протягнув Дзюнь. — Підкріплення. Що за дурниці.

Він востаннє презирливо глянув на Алтаня й пішов геть. Дзюнь прикинувся, що навіть не помітив Жинь.

— І отак весь останній тиждень, — зітхнувши, промовила Цара.

— Мені здалося, ти говорила, що все гаразд, — відгукнувся Алтань.

— Я трохи перебільшила.

Жамса глянув на свого командира.

— Привіт, Тренсиню, — радісно сказав він. — Добре, що ти повернувся.

Алтань прикрив обличчя руками, закинув голову і глибоко вдихнув. А потім опустив руки. Видихнув.

— Де мій штаб?

— Далі тією вулицею й ліворуч, — сказав Жамса. — Очистили стару контору митниці. Тобі сподобається. Ми принесли твої мапи.

— Дякую, — мовив Алтань. — Де розмістилися Воєначальники?

— Старий урядовий комплекс за рогом. Вони постійно проводять наради. І, звісно ж, зазвичай нас туди не запрошують. Ти ж розумієш.

Жамса замовк, на його обличчі раптом проступив дуже винуватий вираз. Алтань допитливо глянув на Цару.

— Жамса підірвав половину іноземного кварталу в доках, — повідомила вона. — І завчасно не попередив Воєначальників.

— Я підірвав одну будівлю.

— Велику будівлю, — рішуче сказала Цара. — Усередині ще було двоє людей із П’ятого.

— Вони вижили? — запитав Алтань.

Цара з нерозумінням глянула на нього.

— Жамса висадив будівлю в повітря разом із ними.

— Я так розумію, що відколи я пішов, ви чимало зробили, проте нічого корисного, — сказав Алтань.

— Ми звели укріплення! — прощебетав Жамса.

— На лінії оборони? — з надією запитав Алтань.

— Ні, лише навколо твого штабу. І наших казарм. Воєначальники й близько не підпускають нас до лінії оборони.

Алтаня це засмутило.

— Мені треба піти й розібратися з цим. Урядовий комплекс он у той бік?

— Ага.

— Гаразд. — Алтань неуважно глянув на Жинь. — Царо, їй потрібне спорядження. Дай їй усе необхідне й посели. Жамсо, підеш зі мною.