— Ти лейтенант Алтаня? — запитала Жинь, коли Цара повела її далі ще одним звивистим кварталом вулиць.

— Не я. Мій брат, — Цара прискорила крок, пірнула під круглими воротами, вмурованими в стіну, і зачекала, доки Жинь пролізе за нею. — Я за нього, доки він не повернеться. Ти лишишся тут зі мною.

Вона потягнула Жинь ще одним сходовим маршем, який привів до вогкої кімнати під землею. Це було невелике приміщення, не більше від сараю в Академії. З отвору в стелі дуло. Жинь розтерла руки й здригнулася.

— Жіноча казарма повністю наша. Нам щастить.

Жинь роззирнулася кімнатою. Стіни були земляні, не з цегли, а це означало відсутність будь-якої відокремленості. У кутку виднівся єдиний розгорнутий матрац, а поруч — вузол із Цариними речами. Жинь подумала, що їй доведеться дістати окрему ковдру, якщо вона не хоче спати серед тарганів.

— У підрозділах більше немає жінок? — спитала Жинь.

— З підрозділами в нас окремі казарми. — Цара порилася в сумці біля матраца, витягла згорток одягу й кинула його Жинь. — Перевдягнися з форми Академії. Енькі збирає стару тканину для пов’язок.

Жинь швидко скинула поношену за час мандрівки туніку Академії, одягла форму і передала старий одяг Царі. Її новою формою була проста чорна туніка. На відміну від форми Міліції, зліва на грудях не було знаку Червоного Імператора. На формі Цике взагалі жодних розрізнювальних знаків.

— Нарукавну пов’язку також, — Цара вичікувально простя­г­ла руку.

Жинь збентежено торкнулася білої нарукавної пов’язки. Вона не знімала її після битви, хоч офіційно вже й не була ученицею Дзяна.

— Це обов’язково?

В ескадроні Єньдзеня вона бачила чимало солдатів із нарукавними пов’язками, хоча вони були значно старші за тих, хто навчався в Академії. Сінеґардські офіцери часто носили нарукавні пов’язки ще багато років після випуску, пишаючись ними.

Цара схрестила руки.

— Тут не Академія. І тут байдуже, чиєю ти була ученицею.

— Я знаю, що… — почала була Жинь, але Цара її перебила:

— Ти не розумієш. Ми не Міліція, а Цике. Нас усіх відправили сюди, бо вважають, що ми створені для вбивства, але не вписуємося в підрозділи. Більшість із нас ніколи не вчилися в Сінеґарді, а ті, хто вчився, мають про нього не найкращі спогади. Тут нікому немає діла до того, ким був твій майстер. Хизуючись цим, ти не завоюєш нічиєї прихильності. Забудь про схвалення, ранги, славу чи чого там ще ви прагнули в Сінеґарді. Ти одна з Цике. І гарна репутація тобі однаково не світить.

— Я не переймаюся своєю репутацією… — запротестувала Жинь, але Цара її знову перебила:

— Ні, вислухай. Ти вже не в Академії. Ти вже ні з ким не змагаєшся й не працюєш заради гарних оцінок. Ти живеш разом з нами, б’єшся разом з нами й помираєш разом з нами. Віднині й надалі твоя абсолютна відданість належить Цике та Імператриці. Якщо ти хотіла видатної кар’єри, треба було йти до підрозділів. Але ти не пішла, а це означає, що з тобою щось негаразд, а це означає, що ти застрягла разом з нами. Затямила?

— Я не просила про прихід сюди, — обороняючись випалила Жинь. — У мене не було вибору.

— Ніхто з нас не мав вибору, — різко сказала Цара. — Спробуй змиритися.

Поки вони йшли, Жинь намагалася запам’ятати мапу їхньої бази, скласти в голові уявну картинку лабіринту, яким виявився Кхурдалайн, але покинула марні спроби вже на п’ятнадцятому повороті. Вона підозрювала, що Цара зумисне обрала звивистий шлях.

— І як ви тут орієнтуєтеся? — запитала вона.

— Запам’ятовуємо маршрути, — відповіла Цара. — Що важче нас знайти, то краще. А якщо захочеш знайти Енькі, просто йди на скигління.

Жинь вже хотіла було запитати, що це означає, аж раптом почула з-за рогу гучні голоси.

— Прошу, — благав чоловічий голос. — Будь ласка, дуже болить.

— Послухай, я співчуваю тобі, справді співчуваю, — почувся другий, нижчий голос. — Але відверто кажучи, це не моя проблема, тож мені до того діла немає.

— Лише декілька зернин!

Жинь і Цара завернули за ріг. Голоси належали сухорлявому смаглявому чоловікові й безталанному на вигляд солдатові зі знаком розрізнення П’ятого підрозділу. Правиця солдата закінчувалася біля ліктя кривавим обрубком.

Від такого видовища Жинь аж здригнулася, бо крізь поганеньку пов’язку вже майже бачила гангрену. Не дивно, що він благав про мак.

— Лише декілька зерен тобі, а потім наступному бідоласі, який попросить, і ще наступному, — промовив Енькі. — Зрештою, у мене закінчаться зерна, й моєму підрозділу не буде з чим іти в бій. І наступного разу, коли твій підрозділ відсиджуватиметься в кутку, мій не зможе виконати своєї роботи й урятувати ваші жалюгідні зади. Тож у пріоритеті вони, а не ви. Зрозуміло?

Солдат плюнув на поріг Енькі.

— Виродки.

Він штовхнув Енькі й вийшов на вулицю. Проминаючи Жинь і Цару, похмуро зиркнув на них.

— Треба знайти для майстерні інше місце, — поскаржився Енькі, зачиняючи за нею двері. Усередині була тіснувата кімнатка, наповнена гірким ароматом лікарських трав. — Тут немає умов для зберігання матеріалів. Мені потрібне якесь сухе місце.

— Якщо перейдеш ближче до казарм підрозділів, то матимеш на своєму порозі тисячу солдатів, які вимагатимуть швидкого зцілення, — сказала Цара.

— Гм. Як гадаєш, Алтань дозволить мені перебратися в прикомірок?

— Гадаю, що прикомірок не завадить і самому Алтаню.

— Мабуть, ти маєш рацію. Хто це? — Енькі оглянув Жинь із ніг до голови, немовби шукаючи ознак поранень. Його голос був по-справжньому приємним, густим і оксамитовим. Від самого його звуку на Жинь навіяло сон. — Що в тебе за недуга?

— Енькі, вона спірлійка.

— О! Геть забув, — Енькі потер свою поголену голову. — І як же ти вислизнула з рук муґенців?

— Не знаю, — відповіла Жинь. — Я тільки-но дізналася про себе.

Енькі повільно кивнув, досі вивчаючи Жинь, наче винятково чарівний екземпляр. Він напустив на обличчя обачно нейтральний вираз.

— Звісно ж. Ти й гадки не мала.

— Їй потрібне спорядження, — сказала Цара.

— Без проблем.

Енькі зник у коморі, вбудованій в іншу стіну кімнати. Вони чули, як він якийсь час там вовтузився, а потім знову вийшов із тацею сушених рослин.

— Щось із цього тобі підійде?

Жинь ніколи не бачила такого різноманіття психоделіків в одному місці. Тут було навіть більше різновидів наркотиків, аніж у всьому Дзяновому саду. Дзян був би в захваті.

Вона провела пальцями по опіумних крихтах, зморщених грибах та брудно-білих порошках.

— Яка між ними різниця? — запитала вона.

— Насправді це радше питання особистих уподобань, — сказав Енькі. — Усі ці наркотики подарують тобі чудовий та піднесений настрій, але ключ у тому, щоб знайти суміш, яка дозволить прикликати богів, не скувавши тебе так, що ти не зможеш тримати зброю. Сильніші галюциногени доставлять тебе просто до Пантеону, але ти повністю втратиш зв’язок із матеріальним світом. Мало користі від прикликаного бога, якщо не побачиш стріли просто перед обличчям. Слабші наркотики вимагають трохи більшої зосередженості, щоб досягти правильного стану свідомості, але з ними в тебе лишається більше тілесних можливостей. Якщо ти проходила підготовку до медитацій, то обери щось середнє.

Жинь сумнівалася, що облога — час для експериментів, тож вирішила зупинитися на знайомому. У колекції Енькі був різновид макових зерен, які Жинь колись поцупила з Дзянового саду. Вона потяглася, щоб узяти жменю, але Енькі відсунув тацю так, щоб вона до неї не дістала.

— Ні, — Енькі витягнув з-під прилавка ваги й почав вимірювати точний обсяг, розсипаючи зерна в маленькі мішечки. — Ти приходитимеш до мене по дози, а я все записуватиму. Кількість зерен розраховуватиму залежно від ваги твого тіла. Ти невелика, тож тобі знадобиться менше за інших. Зерна використовуй лише в разі потреби й лише за наказом. Шаман із залежністю не кращий за мертвого шамана.

Жинь ніколи про це не думала.

— Таке часто трапляється?

— З такою роботою? — запитав Енькі. — Це майже неминуче.