— Ти значно сильніша за мене, — сказав Алтань і відпустив її.

Жинь нестямно захитала головою.

— Ні, не я, це ти, ти мені потрібен…

— Хтось мусить знищити цю дослідну базу, Жинь.

Він відступив від неї. Простягнувши руки вперед, Алтань попрямував до флоту.

— Ні, — благала Жинь. — Ні!

Алтань кинувся бігти.

Військо Федерації випустило хмару стріл.

І тієї ж миті Алтань спалахнув смолоскипом.

Він покликав Фенікса — і Фенікс прийшов, огорнув, обійняв, любив, привів його назад.

Алтань став силуетом, зітканим зі світла, тінню людини. Жинь здалося, що він озирнувся на неї. Їй здалося, що вона бачила, як Алтань усміхнувся.

Здалося, що вона почула пташине ґелґотання.

Жинь побачила в полум’ї образ Май’жиннень Теардзи. Вона заплакала.

«Вогонь не дає, вогонь забирає, і забирає, і забирає».

Жинь закричала безсловесним криком. Її голос загубився у вогні.

Великий стовп полум’я вирвався з того місця, де Алтань приніс себе в жертву.

Хвиля жару розкотилася в усіх напрямках, збиваючи солдатів Федерації, наче солому. Вона вдарила Жинь немовби кулаком у сонячне сплетіння. Жинь кинулася в чорнильно-чорну воду.

Жинь пливла багато годин. Днів. Вічність. Вона пам’ятала лише початок, перший шок, коли тіло занурилось у воду. Вона подумала, що помре, бо не могла змусити власне тіло коритися, бо коли опинилася у воді, шкіру поколювало так, немовби її оббіловували заживо. Якби Жинь повернула голову, то побачила б, як горить дослідна база. То було прекрасне видовище: язики багряного й золотавого полум’я лизали її, здіймаючись у темне м’яке небо.

Спочатку Жинь пливла так, як учили в Академії, — удар із якомога меншим розмахом, щоб руки не виходили з води. Якби лучники Федерації її помітили, то неодмінно влучили б. Якщо хтось із них ще вцілів… А потім з’явилася втома. Жинь просто рухала кінцівками, щоб утриматися на плаву, продовжувати дрейфувати, не замислюючись над технікою. Її удари стали механічними, автоматичними та безформними.

Від жару Алтаня нагрілася навіть вода. Вона здавалася ванною, м’яким ліжком. Жинь повільно пливла й думала, що потонути було б не так і погано. На дні океану спокійно. Нічого не болітиме. Там не буде ані Фенікса, ані війни, взагалі нічого, лише тиша… У тих теплих темних глибинах вона б узагалі не відчувала втрати…

Але спогад, як Алтань ішов на смерть, навічно врізався їй у пам’ять, горів попереду всіх думок, свіжіших та болючіших, ніж солона вода, яка потрапляла у відкриті рани. Він командував нею з могили, навіть зараз шепотів накази. Жинь не знала, чи його голос їй просто примарився, чи він і справді був із нею, спрямовував її.

«Пливи далі, прямуй за крилами, не зупиняйся, не здавайся, продовжуй рухатися…»

Жинь навчилася не спускати очей із сузір’я Фенікса. «На південний схід. Пливи на південний схід».

Зірки стали смолоскипами, а смолоскипи — вогнем. Жинь здалося, що вона побачила свого бога.

«Я відчуваю тебе, — сказав Фенікс, розгойдуючись перед нею. — Я відчуваю твою жертву, твій біль і хочу її, принеси її мені… Ти так близько, так близько».

Жинь простягла до бога тремтливу руку, але потім у її розумі ворухнулося щось первісне, щось налякане.

«Тримайся подалі, — закричала Жінка. — Тримайся якнайдалі звідси».

«Ні, — подумала Жинь. — Тобі мене не стримати. Я вже близько».

Жинь безчуттєво пливла в чорній воді, розкинувши руки й ноги, щоб утриматися на поверхні. Вона поринала в забуття й виринала в реальність. Її дух усе ще літав. Жинь начисто втратила відчуття напрямку, вона не мала перед собою мети. Пливла туди, куди її тягло мов магнітом, мов непідконтрольною їй сутністю.

Жинь бачила видіння.

Бачила грозову хмару, схожу на людину, яка збиралася над горами, з чотирма циклонами по боках, немовби кінцівками. Коли вона вдивилася в центр цієї хмари, у відповідь на неї глянули дві осмислені плями небесної блакиті, надто яскраві, щоб бути природними, надто підступні, щоб бути кимось іншим, окрім бога.

Жинь бачила велику дамбу з чотирма ущелинами. Це була найбільша споруда в її житті. Вона спостерігала, як вода розливається в усіх напрямках, затоплюючи низини. Бачила Чаґханя і Цару — вони стояли десь на височині й споглядали, як уламки дамби зносить потоком до нового гирла річки.

Жинь проминула їх, замислившись, і раптом Чаґхань різко підняв голову.

— Алтаню? — з надією в голосі запитав Чаґхань.

Цара глянула на брата.

— Що таке?

Не звертаючи уваги на сестру, Чаґхань роззирався навколо, немовби міг бачити Жинь. Його бліді очі дивилися просто крізь неї. Він шукав те, чого вже не існувало.

— Алтаню, ти тут?

Жинь спробувала щось сказати, але не почулося й звуку. У неї не було рота. Не було тіла. Налякана, Жинь відлетіла далі, а потім порожнеча знову пройшла крізь неї. Вона не змогла б повернутися, навіть якби спробувала.

Вона пливла крізь теперішнє до минулого.

Бачила великий храм — храм із каміння та крові.

Бачила знайому жінку — високу та чарівну, смагляву й довгоногу. На ній була корона з багряного пір’я та попелястих нами­стин. Вона ридала.

— Не буду, — сказала жінка. — Я не пожертвую світом заради цього острова.

Фенікс так пронизливо закричав від люті, що Жинь затремтіла від його неприхованого гніву.

— Я не терпітиму непокори. І каратиму тих, хто порушує дані обітниці. А ти… Ти зламала найбільшу клятву з-поміж усіх, — просичав бог. — Я проклинаю тебе. Ти ніколи не знатимеш спокою.

Жінка закричала, впала на коліна і схопилася за щось усереди­ні себе, немовби намагалася вирвати саме серце з грудей. Вона засвітилася зсередини, наче розжарене вугілля, світло полилося з її очей, з рота, аж доки шкіра не взялася тріщинами й жінка не розлетілася на шматки, мов камінь.

Якби Жинь мала рот, то неодмінно закричала б.

Фенікс повернувся до неї лише за мить до того, як порожнеча знову потягла її геть.

Жинь мчала крізь час і простір.

Вона побачила копицю білого волосся — і все завмерло.

У вакуумі завис Хранитель Воріт, у якійсь застиглій жвавості, десь поруч із ніде й на шляху до всюди.

— Чому ти нас покинув? — плакала Жинь. — Ти міг нам допомогти. Міг нас урятувати.

Хранитель розплющив очі й поглядом відшукав її.

Вона не знала, як довго він дивився на неї. Його очі сягали самої глибини душі, проникали в найтемніші глибини, обшукували її всю. А вона дивилася на нього. Дивилася на нього — і побачене мало не зламало її.

Дзян не був смертним. Він був старим, давнім, дуже-дуже могутнім. Але разом з тим він був її вчителем, тим вразливим чоловіком незрозумілого віку, якого вона знала людиною.

Він потягнувся до неї — і вона майже торкнулася його, але пальці пройшли крізь нього й не торкнулися. З нудотним страхом Жинь подумала, що знову віддаляється. Але Дзян щось промовив, і вона завмерла.

А потім їхні пальці зустрілися. Вона знову отримала тіло, змогла відчувати, відчула, як його руки обхопили її за щоки, а чоло притиснулося до її чола. Відчула, як він різко схопив її за плечі й струсонув, дуже сильно.

— Прокинься, — сказав він. — Ти потонеш.

Жинь витягла себе з води на гарячий пісок.

Вдихнула — і в горлі запекло, немовби вона випила галон перцевого соусу. Вона застогнала й зглитнула. Це було так, немовби вона намагалася проштовхнути стравоходом жменю каміння. Жинь зіщулилася, перекотилася, змусила себе підвестися і спробувала ступити крок уперед.

Під ногою щось хруснуло. Вона нахилилася і пройшла далі. Спантеличена, вона роззиралася навколо. Литка в чомусь загруз­ла. Жинь витягла ногу й підняла її.

А потім витягла з піску череп.

Жинь вступила в щелепу мерця.

Вона здригнулася й упала. Їй потемніло в очах. Очі були розплющені, але нічого не бачили, не сприймали жодних подразників. Перед очима спалахували яскраві вогники. Вона пошкреб­ла пальцями пісок. У ньому було повно маленьких твердих предметів. Жинь витягла їх і піднесла до очей, мружачись, доки не повернувся зір.