Венка не заспокоювалася.

— Але Дзіма не говорила, що ми обов’язково маємо бути під кайфом, вона сказала…

— Сумніваюся, що це й справді заняття, — перебив її Неджа. — Закладаюся, учням просто захотілося трохи розважитися.

А от Кітай, здавалося, сумнівався.

— Заняття є в розкладі. І ми бачили майстра вірувань, він був на ознайомленні.

— А де ж його учні? — заперечив Неджа. — Якого кольору його пояс? Чому не видно нікого з вишивкою вірування на нарукавній пов’язці? Дурня якась.

Неджа вийшов через ворота. Збурені, решта першокурсників пішли за ним один за одним. У саду лишилися тільки Жинь і Кітай.

Жинь сіла, відхилилася назад, спершись на лікті, і милувалася розмаєм рослин. Окрім криваво-червоних маків, тут були крихітні кактуси з рожевими та жовтими квіточками, флюоресцентні гриби, що тьмяно світилися в темних закутках під полицями, та пишні зелені кущі з виразним чайним запахом.

— Це не сад, — сказала вона. — Це плантація наркотиків.

Тепер їй реально кортіло зустрітися з майстром вірувань.

Кітай сів поруч.

— Знаєш, великі шамани з легенд ковтали наркотики перед битвою. Це дарувало їм магічні сили, принаймні так кажуть, — він усміхнувся. — Думаєш, саме цього майстер вірувань і вчить?

— Чесно? — Жинь перебирала траву. — Гадаю, він просто приходить сюди покайфувати.

З плином тижнів складність занять зростала. Ранки відводилися бою, медицині, історії та стратегії. Здебільшого вже до полудня в Жинь починало гудіти в голові, переповненій назвами теорем, про які вона ніколи не чула, та заголовками книжок, які треба було прочитати до кінця тижня.

Через заняття з бою їхні тіла були виснажені не менше, ніж розум. Дзюнь змушував їх виконувати серії болісних гімнастичних вправ: вони регулярно бігали вгору та вниз сходами Академії, годинами стояли на руках на подвір’ї та циклічно відпрацьовували основні фігури бойових мистецтв із мішками цегли, підвішеними на руках. Щотижня Дзюнь водив їх до озера біля підніжжя гори, і вони мали повністю його перепливти.

Жинь та кілька інших студентів узагалі не вміли плавати. Дзюнь показав потрібні рухи лише раз. Далі це був уже їхній клопіт — не потонути.

Домашнє завдання було складним і, вочевидь, мало на меті витиснути першокурсників за межі можливого. Тож коли Соннень, майстер озброєння, розповідав про правильні пропорції селітри, сірки та деревного вугілля, необхідних для змішування запалювального пороху, яким начиняли бойові ракети, він також доручив їм створити власні імпровізовані снаряди. А коли майстер медицини Еньжо наказала їм вивчити назви всіх кісток у людському тілі, то сподівалася, що вони знатимуть ще й найпоширеніші види переломів та методи їх визначення.

Проте найважчим курсом усе ж виявилася стратегія, яку викладав майстер Ірдзях. Першого ж дня він роздав класу товстенькі примірники «Принципів війни» Суньдзи і заявив, що до кінця тижня вони мають вивчити їх напам’ять.

— Та вона ж величезна! — поскаржився Хань. — Як же ми маємо виконувати інші домашні завдання?

— Алтань Тренсинь вивчив її за одну ніч, — промовив Ірдзях.

Клас роздратовано перезирнувся. Майстри співали оди Алтаню Тренсиню ще від початку семестру. Жинь зрозуміла, що то якийсь геній, очевидно, найуспішніший студент Сінеґарда за останні десятиліття.

Хань не приховував роздратування.

— Але ж ми не Алтань.

— То спробуйте ним бути, — сказав Ірдзях. — Усі вільні.

Жинь загрузла в рутині постійного навчання й дуже нетривалого сну. Розклад занять не лишав першокурсникам часу на щось інше.

На Сінеґард поступово насувалася осінь. Коли одного ранку вони бігли вгору сходами, налетів холодний поривчастий вітер. Із грозовим крещендо він шелестів у кронах дерев. Студентам ще не видали тепліших зимових мантій, тож вони в унісон цокотіли зубами, скупчившись під великим деревом мімози в кінці подвір’я на другому ярусі.

Попри холод Дзюнь відмовлявся переносити заняття з бою в приміщення. Він був жорстким учителем, і, схоже, йому подобався їхній дискомфорт.

— У вашому випадку біль — це добре, — сказав він, змусивши їх присісти в низьких, тривалих аж до болю позиціях. — У давнину майстри бойових мистецтв сиділи в цій позі годину перед тим, як розпочати тренування.

— Мабуть, у давніх майстрів бойових мистецтв були дивовижні стегна, — видихнув Кітай.

Ранкова зарядка досі була нелегкою, однак вони хоча б нарешті пройшли основи й розпочали вивчати бойові прийоми зі зброєю, а саме з палицею.

Дзюнь став у потрібну позицію перед учнями у дворі, коли над його головою почулося гучне човгання. Купка листя впала просто туди, де він стояв.

Усі глянули вгору.

Високо на товстій гілці дерева мімози стояв майстер вірувань.

Він вправно орудував садівничими ножицями, жваво підрізаючи листя та голосно й фальшиво наспівуючи.

Почувши декілька слів його пісеньки, Жинь упізнала в ній «Дотики Хранителя Воріт». Жинь знала її з численних візитів із доставкою опіуму до тіканійських будинків розпусти. Це була непристойна пісенька на межі з еротикою. Майстер вірувань викривив тональність, але співав уголос із відвертою розв’язністю:

— Отам тебе торкатися не можу, бо маху дам — і від блаженства занеможеш…

Нян затремтіла, силкуючись стримати сміх. Кітай з відвислою щелепою витріщився на дерево.

— Дзяне, у мене урок, — випалив Дзюнь.

— То й веди свій урок, — промовив майстер Дзян. — А мене облиш.

— Нам потрібне подвір’я.

— Вам не потрібне все подвір’я. Вам не потрібне це дерево, —невдоволено відказав Дзян.

Дзюнь змахнув залізною палицею й ударив нею по стовбуру. Від удару стовбур відчутно струснуло. Почувся хрускіт, коли щось важке впало крізь кілька шарів сухого листя мімози.

Майстер Дзян гепнувся на кам’яну долівку. Першою думкою Жинь було, що він без сорочки. А другою — що він, мабуть, убився.

Але Дзян просто перекотився в сидяче положення, простягнув ліву ногу й перекинув назад біле волосся.

— Це неподобство, — мрійливо промовив він, коли цівка крові потекла з лівої скроні.

— Обов’язково тинятися бовдуром? — випалив Дзюнь.

— Обов’язково переривати моє ранкове заняття садівництвом? — відповів Дзян.

— Ти не займаєшся садівництвом, — відповів Дзюнь. — Ти тут лише для того, аби подратувати мене.

— По-моєму, ти надто лестиш собі.

Дзюнь кинув кийок на землю — і від несподіванки Дзян аж підстрибнув.

— Геть!

На обличчі Дзяна вималювався вдавано ображений вираз. Він підвівся і швидко закрокував із саду, погойдуючи стегнами, ніби хвойда-танцівниця.

— Якщо на серці біль заліг, тебе я вилижу, як місячний пиріг…

— Ти маєш рацію, — прошепотів Кітай Жинь. — А він таки під кайфом.

— Увага! — гукнув Дзюнь студентам, які стояли, пороззявлявши роти. У його волоссі досі був листочок мімози. Щоразу, коли Дзюнь говорив, листочок ледь помітно тремтів.

Клас квапливо вишикувався у два ряди, тримаючи палиці напоготові.

— Коли я подам сигнал, ви повторите отаку послідовність рухів, — говорячи, він демонстрував їх зі своєю палицею — Уперед. Назад. Верхній лівий відбив. Повертаємо. Верхній правий відбив. Повертаємо. Нижній лівий відбив. Повертаємо. Нижній правий відбив. Повертаємо. Перекручуємо, заводимо за спину, повертаємо. Зрозуміли?

Усі мовчки кивнули. Ніхто не насмілився визнати, що вони пропустили майже всю послідовність. Зазвичай демонстрації Дзюня були й так стрімкими, але зараз він рухався ще швидше, і ніхто не встиг усе відстежити.

— Гаразд, — Дзюнь ударив палицею по землі. — Починайте.

Це був повний провал. Вони рухалися без ритму й мети. Неджа виконав послідовність удвічі швидше, ніж решта класу, але він чи не єдиний з-поміж усіх взагалі спромігся відтворити її всю. Решта або пропустили половину, або страшенно плуталися з напрямками.

— Ой!

Кітай відбив там, де мав би повертати, і вдарив Жинь по спині. Вона смикнулася вперед і випадково поцілила Венці в голову.