Хлопець відкинув волосся назад і встав.

— Ми перемогли в цій війні, бо втрата Спіру змусила втрутитися призахідників. І, гм, військовий флот Призахідної республіки був значно сильнішим за флот муґенців. Вони виграли цю війну на театрі воєнних дій біля океану й залучили Нікань до подальшого перемир’я. Насправді перемога взагалі була не наша.

— Правильно, — сказав Їм.

Хлопець сів, здавалося, з неабияким полегшенням.

— Нікань не перемагала в Другій Маковій війні, — повторив Їм. — Федерація відступила, бо ми були такі жалюгідні, що значним військово-морським силам із заходу стало нас шкода. Ми так нікчемно захищали свою країну, що знадобився геноцид, аби втрутилися призахідники. Коли нікарські війська загрузли на північному фронті, флот Федерації за одну ніч зруйнував Мертвий острів. Усіх чоловіків, жінок та дітей спірлійців убили й спалили їхні тіла. Отак в одну мить зникла ціла раса.

У класі запала тиша. Вони з дитинства чули розповіді про знищення Спіру, крихітного острова в океані між Наріїнським морем та бухтою Омонод, схожою на сльозу, неподалік від провінції Змії. Це була єдина окупована територія Імперії, завойована та анексована ще на зорі правління Червоного Імператора. Вона посідала чільне місце в історії Нікані як яскравий приклад величезної поразки роз’єднаної армії за правління Воєначальників.

Жинь завжди було цікаво, чи втрата Спіру була чистою випадковістю. Якби будь-яку іншу провінцію знищили так, як Спір, Нікарська імперія не вдовольнилася б перемир’ям. І воювала б доти, доки вщент не розбила б Федерацію Муґень.

Але насправді спірлійці взагалі не були нікарцями. Високі, смагляві, вони були острівним народом, етнічно відокремленим від нікарців з континенту. Розмовляли власною мовою, мали власну систему письма й дотримувалися власної релігії. Вони приєдналися до Імперської Міліції лише під вістрям меча Червоного Імператора.

Усе це вказувало на напружені відносини між нікарцями і спірлійцями аж до Другої Макової війни. Тож, думала Жинь, якщо й треба було пожертвувати якоюсь нікарською територією, Спір був очевидним вибором.

— Минуле століття ми пережили лише завдяки чистому везінню та милості заходу, — сказав Їм. — Але навіть із допомогою призахідників Нікань заледве спромоглася вигнати загарбників Федерації. Під тиском призахідників наприкінці Другої Макової війни Федерація підписала Пакт про ненапад, і відтоді Нікань зберігає незалежність. Федерацію обмежили торговельними заставами на межі провінції Коня, і протягом майже двох десятиліть муґенці поводилися більш-менш чемно. Але неспокій серед муґенців лише зростає, а призахідники ніколи не дотримувались обіцянок. З героїчної Тріади лишилась одна: Імператор загинув, Хранитель Воріт зник, і на троні тепер тільки Імператриця. А може, все ще гірше, бо ж тепер у нас немає солдатів-спірлійців. — Їм замовк. — Ми вже не маємо найкращих воїнів на своєму боці. Нікань уже не володіє тими ресурсами, які допомогли їй пережити Другу Макову війну. Не можна покладатися на те, що призахідники знову нас урятують. Якщо минулі століття чогось нас навчили, то це того, що вороги Нікані ніколи не відпочивають. Але цього разу, коли вони прийдуть, ми маємо намір бути готовими.

Опівденний дзвін ознаменував обідній час.

Їжу насипали з величезних казанів, що стояли біля дальньої стіни. Немовби байдужі до своєї роботи, кухарі роздавали конґі, тушковану рибу та хлібці з рисового борошна.

Студентам насипали порції, яких було саме вдосталь для того, щоб угамувати бурчання в животі, проте замало, щоб повністю наїстися. Студентів, які намагалися стати в чергу ще раз, відправляли до столів із порожніми руками.

Для Жинь перспектива регулярного харчування була більш ніж щедрою, адже у Фанів вона частенько лишалася без вечері. Але однокласники скаржилися Жабаню на кожнісіньку порцію.

— За філософією Дзіми, голод — це добре. Так ви почуваєтеся легкими, зосередженими, — пояснив Жабань.

— Так ми почуваємося нещасними, — ремствував Неджа.

Жинь скривилася, проте рота тримала на замку. Першокурсники тіснились у двох рядах по двадцять п’ять осіб за дерев’яним столом біля виходу з їдальні. Інші столи займали учні, але навіть Неджі забракло сміливості спробувати сісти поруч із ними.

Жинь усвідомила, що з боків її затиснули Нян та хлопець із жорстким волоссям, який відповідав на уроці історії.

— Я Кітай, — представився він, обнюхавши печеню.

Він був на рік молодший за неї й цілком відповідав своєму вікові: худорлявий, веснянкуватий, з величезними вухами. Так сталося, що він отримав найвищий бал із Кедзю в Сінеґардському муніципалітеті, найбільш конкурентному районі тестування, що особливо вражало, враховуючи, що він був молодший за інших на рік. Кітай мав фотографічну пам’ять і хотів вивчати стратегію під керівництвом майстра Ірдзяха, щойно складе Випробування, а ще поцікавився, чи не вважає вона Дзюня тим ще придурком?

— Так. Мене звати Жунінь. Жинь, — сказала вона, щойно хлопець дав їй можливість вставити бодай слово.

— О, то це тебе ненавидить Неджа.

Жинь припустила, що це не найгірша репутація, яку вона могла заробити. Ну й було схоже на те, що Кітай нічого не мав проти неї.

— До речі, що це з ним? — запитала вона.

— Його батько Воєначальник Дракона, а тітки поколіннями були наложницями біля трону. Ти б теж була такою колючою, якби мала настільки заможних та привабливих родичів.

— Ви знайомі? — запитала Жинь.

— Ми виросли разом. Я, Неджа та Венка. Навчалися в одного вчителя. Я думав, що після вступу до Академії він буде люб’язнішим зі мною. — Кітай знизав плечима, глянувши на дальній край столу, де Неджа та Венка немовби проводили засідання суду. — Мабуть, помилявся.

Жинь не здивувало те, що Неджа викреслив Кітая зі свого кола спілкування. Неджа нізащо б не тримав поруч когось хоч уполовину такого ж дотепного, як Кітай, бо той мав забагато можливостей перетягнути увагу на себе.

— Чим ти його так образив?

Кітай скривився.

— Нічим, тільки обійшов на іспиті. Неджа так носиться з власним «я». А ти що зробила?

— Поставила йому отой синець, — зізналася вона.

Брови Кітая здивовано поповзли вгору.

— Непогано.

Після обіду в розкладі було заняття з вірувань, а потім лінгві­стика. Жинь цілий день нетерпляче чекала вірувань. Але учні, які вели новачків до класу, чомусь ледь стримували сміх. Усі видерлися звивистими сходами на п’ятий ярус, а це було вище за будь-яку іншу класну кімнату. Нарешті зупинилися біля замкнутого саду.

— Що ми тут робимо? — запитав Неджа.

— Це ваш клас, — відповів один з учнів.

Учні перезирнулися, широко всміхнулися й пішли. Через п’ять хвилин стала зрозумілою причина їхніх веселощів. Майстер вірувань не прийшов. Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Клас спантеличено розбрівся садом, намагаючись збагнути, що ж робити.

— Нас розіграли, — припустив Хань. — Привели не туди.

— І що ж тут вирощують? — Неджа смикнув квітку до носа й понюхав її. — Гидота.

Жинь уважніше придивилася до квітів, і її очі розширилися від подиву. Вона вже бачила ці пелюстки.

Неджа впізнав їх теж.

— От лайно, — вилаявся він. — Це мак.

Клас відреагував, немовби сполохане гніздо вовчків. Усі квапливо відійшли від макових рослин, немовби сама їхня близькість одурманює.

Жинь намагалася придушити бажання розреготатися. Тут, на іншому кінці країни, вона наштовхнулася бодай на щось знайоме.

— Нас виженуть, — застогнала Венка.

— Не будь дурепою — це не наш мак, — промовив Кітай.

Венка затулила обличчя долонями.

— Але ж Дзіма сказала, що якщо ми бодай на десять кроків наблизимося…

— Навряд чи вони зможуть вигнати весь клас, — сказав Кітай. — Я певен, нас перевіряють. Спостерігають, чи ми справді хочемо вчитися.

— Або як поводитимемося біля заборонених наркотиків! — лементувала Венка.

— О, та заспокойся, — промовила Жинь. — Від одного дотику не кайфонеш.