Цара замовкла. Вона не відводила очей від Жинь.

— А потім? — наполягала Жинь.

— Теардза відмовилася, — сказала Цара. — Вона сказала, що незалежність Спіру не варта тих жертв, яких зажадав Фенікс. Фенікс заявив, що Теардза порушила свої обітниці як правителька Спіру, й покарав її за це.

Якийсь час Жинь мовчала. А потім запитала:

— Гадаєш, вона вчинила правильно?

Цара знизала плечима.

— Гадаю, що Теардза була мудрою. А ще — поганою правителькою. Шамани повинні розуміти, коли опиратися силі богів. Це мудрість. Але правитель має зробити все можливе, щоб урятувати свою країну. Це відповідальність. Якщо в твоїх руках доля країни, якщо ти прийняла обов’язок від свого народу, то твоє життя вже тобі не належить. Щойно ти отримуєш титул правительки, рішення приймають замість тебе. У ті дні правити Спіром означало служити Феніксу. Спірлійці були гордою расою. Вільним народом. Коли Теардза вбила себе, спірлійці стали лише скаженими псами Імператора. Кров Спіру на Теардзиних руках. Теардза заслужила те, що отримала.

Коли, відзвітувавши Воєначальникам, Алтань повернувся, більшість із Цике зморив сон. Жинь не спала і вдивлялася в мерехтливе багаття.

— Привіт, — сказав він і сів поруч. Від нього пахло димом.

Жинь підтягла коліна до грудей і схилила голову набік, щоб глянути на Алтаня.

— Як вони це сприйняли?

Алтань усміхнувся. То вперше вона бачила, як він усміхається, відколи вони прибули в Кхурдалайн.

— Не могли повірити. Як ти?

— Мені соромно, — відверто відповіла вона, — а ще я досі трохи під дурманом.

Він відхилився й схрестив руки. Усмішка зникла.

— Що сталося?

— Не змогла зосередитися, — відповіла вона.

«Злякалася. Затрималася. Зробила все, чого ти говорив не робити».

Вигляд в Алтаня був дещо спантеличений, але, що важливіше, трохи розчарований.

— Вибач, — стиха промовила вона.

— Ні, це моя провина, — його голос був обережно нейтральним. — Я кинув тебе в бій, коли ти була ще не готова. У Замку Ночі тебе тренували б ще багато місяців, перш ніж випустити на поле бою.

Це мало втішити її, але Жинь відчула лише сором.

— Я не змогла очистити розум, — сказала вона.

— Тоді не роби цього, — відповів Алтань. — Медитації з відкритим розумом для монахів. Вони лише доправляють тебе до Пантеону, але не приводять бога з тобою. Ти не мусиш відкривати розум усім шістдесяти чотирьом божествам. Тобі потрібен лише наш бог. Тобі потрібне лише полум’я.

— Але Дзян говорив, що це небезпечно.

Хоча Жинь і здалося, що на Алтаневому обличчі спалахнула нетерплячість, його голос лишався обачно нейтральним.

— Бо Дзян боявся, а тому й тебе стримував. Коли ти прикликала Фенікса в Сінеґарді, то керувалася його наказами?

— Ні, — визнала вона, — але…

— У тебе хоч раз вийшло прикликати бога, дотримуючись указівок Дзяна? Дзян навчив тебе, як це зробити? Закладаюся, він зробив протилежне. Закладаюся, він хотів, щоб ти закрилася від богів.

— Він намагався мене захистити, — заперечила Жинь, хоча й не була впевнена чому. Зрештою, саме це в Дзянові розчаровувало і її. Але чомусь після того, що вона зробила в Сінеґарді, застереження Дзяна набули більшого значення. — Він попереджав, що я можу… що наслідки…

— Велика сила завжди пов’язана з великою небезпекою. Різниця між великими й посередніми в тому, що великі воліють ризикнути, — обличчя Алтаня спотворилося від злості. — Дзян був боягузом, він боявся того, що мусив випустити. Дзян був прибацаним дурнем, який не розумів своїх талантів. Талантів, які маєш ти.

— Але він усе одно мій майстер, — сказала вона, відчуваючи інстинктивну потребу захистити його.

— Він уже не твій майстер. У тебе немає майстра. У тебе є командир, — Алтань поклав руку їй на плече. — Найлегший та найкоротший шлях до потрібного стану — гнів. Спирайся на свій гнів. Ніколи не відпускай цього гніву. Гнів дає тобі силу. А обачність — ні.

Жинь хотілося йому вірити. Вона відчувала благоговійний страх перед розмахом Алтаневої сили. І знала, що варто їй лише дозволити, то й сама матиме таку ж силу.

Але в глибині свідомості все одно лунали застереження Дзяна.

«Я зустрічав духів, не здатних знову знайти свої тіла. Людей, які були лише наполовину у вимірі духів, застряглі між нашим світом і наступним».

Така ціна сили? Надтріснутий розум, як це вже сталося з Суні? Чи вона стане невротично параноїдальною, як Унеґень?

Але Алтанів розум не надломився. З-поміж усіх Цике Алтань найлегковажніше використовував свої здібності. Бадзі та Суні потребували галюциногенів, аби прикликати своїх богів, але для Алтаня вогонь був на відстані шепоту. Він немовби завжди був у тому стані гніву, який хотів виплекати в Жинь. І ніколи не втрачав контролю. Він створював неймовірну ілюзію здорового глузду й стабільності, хай би що ховалося під цією безпристрасною маскою.

«Кого ув’язнюють у Чулуу Корікх?

Надприродних злочинців, які вчинили надприродні злочини».

Тепер Жинь зрозуміла, що означало запитання Дзяна.

Вона не хотіла визнавати, що боялася. Боялася бути в тому стані, коли так мало контролює себе, а ще менше контролює полум’я, яке вивергається з неї. Боялася, що вогонь її поглине, що вона стане лише каналом, який вимагатиме щоразу більших жертв для свого бога.

— Востаннє, коли я це зробила, то не могла зупинитися, — сказала вона. — Я мусила благати. Я не… Не знала, як контролювати себе, коли прикликала Фенікса.

— Думай про це, як про свічку, — сказав він. — Запалити важко. А загасити ще важче, і якщо ти будеш необережна, то можеш випалити себе.

Але це не допомогло. Вона намагалася запалити свічку — і нічого не сталося. Що трапиться, коли вона нарешті це вирішить, а потім не зможе загасити полум’я?

— Тоді як ти це робиш? Як ти змушуєш його згаснути?

Алтань відхилився від багаття.

— А я й не змушую.

Воєначальники Барана та Бика швидко стали на бік Алтаня, щойно усвідомили, що Цике здійснили те, чого Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи навіть не спробували зробити. Серед підлеглих вони розпустили чутки, аби здавалося, що цей подвиг — результат спільних зусиль.

Мешканці Кхурдалайна влаштували на честь цієї перемоги парад, щоб підняти бойовий дух та зібрати припаси для солдатів. Цивільні віддавали в казарми їжу й одяг. Коли Воєначальники крокували вулицями міста, їх вітали оплесками, які вони радо приймали.

На думку цивільних, перемога на болотах стала можливою завдяки великому спільному наступу. А Алтань їх не виправляв.

— Брехливі пердюки, — скаржився Жамса. — Вони присвоїли собі твої почесті.

— Ну й нехай, — сказав Алтань. — Якщо це означає, що вони працюватимуть зі мною, то нехай говорять що хочуть.

Алтаню була потрібна ця перемога. У когорті генералів, які пережили Макові війни, Алтань був наймолодшим командиром за десятиліття. Битва на болоті дала їм украй необхідну довіру в очах Міліції й, що важливіше, в очах Воєначальників. Тепер вони ставилися до нього з повагою, а не з поблажливістю, радилися з ним на військових нарадах і не лише прислухалися до розвідданих Цике, а й діяли відповідно до них.

Лише Дзюнь не привітав Алтаня.

— Ти лишив тисячі голодних ворожих солдатів у болотистій місцевості без припасів та їжі, — повільно промовив Дзюнь.

— Так, — погодився Алтань. — Хіба це не добре?

— Ти ідіот, — сказав Дзюнь. Він міряв штаб широкими кроками, ходив колами, а потім ударив руками по столу Алтаня. — Ти ідіот. Ти хоч розумієш, що накоїв?

— Здобув нам перемогу, — промовив Алтань, — а це значно більше, ніж ви спромоглися за всі ті тижні, що тут пробули. Їхні кораблі з постачанням повернулися аж до лукоподібного острова поповнити припаси. Ми затримали їхні плани щонайменше на два тижні.

— Ти накликав на себе бажання помститися, — відрізав Дзюнь. — Ті солдати замерзли, промокли і зголодніли. Можливо, коли вони перетинали вузьку протоку, то взагалі не переймалися цією війною, але тепер вони зляться. Вони лютують, вони принижені й понад усе відчайдушно потребують припасів. Для них ти підняв ставки.