Капітан підняв свого меча до шиї.

Останньої миті Алтань кинувся вперед, раптом збагнувши, що капітан задумав, але той був занадто далеко.

Капітан устромив меча і смикнув його вбік різким рухом. Його погляд зустрівся з Алтаневим за мить до того, як у ньому згасло життя, і Жинь здалося, що вона бачила блиск перемоги. А потім його труп упав у болото.

Коли сила Аратші вичерпалася, до Наріїнського моря понесло уламки: тліючі шматки потрощених човнів, припаси, від яких уже не було користі, і понівечені тіла.

Алтань наказав відступати до того, як солдати Федерації змогли перегрупуватися. Утекло значно більше солдатів, ніж вони вбили, проте Цике й не ставили собі за мету знищити всю армію. Потоп­лення припасів було достатньо.

Однак потонули не всі припаси. У сум’ятті бою Унеґень із Царою відокремили два останніх човни та сховали їх у каналі, що йшов углиб суші.

Тепер вони всі були на борту цих човнів, і Аратша гнав їх вузькими каналами Кхурдалайна до закутка в середмісті, неподалік від причалу.

Щойно вони повернулися, до них підбіг Жамса.

— Спрацювало? — наполегливо запитав він. — Запали спрацювали?

— Спалахнули, немов чари. Гарна робота, малий, — сказав Алтань.

Жамса переможно закричав. Алтань поплескав його по плечу, і Жамса широко всміхнувся. Жинь чітко розуміла з обличчя Жамси, що він обожнював Алтаня як старшого брата.

Було важко не відчувати сорому. Алтань мав таку серйозну підготовку, був таким звично неймовірним, що їй хотілося тільки догодити йому. Алтань був суворим командиром і рідко хвалив, але коли хвалив, це було неймовірно. Жинь хотіла цієї похвали, вона прагнула її, як чогось матеріального.

Наступного разу. Наступного разу вона не буде тягарем. Вона навчиться свідомо спрямовувати гнів, навіть якщо ризикуватиме втратити себе в ньому.

Ту ніч вони відсвяткували мішком цукру, поцупленого з одного вкраденого човна. Їдальня була замкнена, вони не мали в що насипати цукор, тому просто їли його ложкою. Колись Жинь це здалося б огидним, а тепер вона охоче набивала рота, щойно ложка й мішок доходили до неї по колу.

Поступившись наполегливому проханню Жамси, Алтань неохоче запалив для них велике багаття на порожньому полі.

— Ми не тривожимося, що нас можуть побачити? — запитала Жинь.

— Ми зараз глибоко за нікарськими лініями оборони. Усе гаразд. Просто нічого не кидайте у вогонь, — сказав він. — Не можна експериментувати з піротехнікою так близько до цивільних.

Жамса шумно видихнув.

— Як скажеш, Тренсиню.

Алтань роздратовано глянув на нього.

— Цього разу я серйозно.

— Завжди ти псуєш усі веселощі, — пробурчав Жамса, коли Алтань відійшов від вогню.

— Ти не залишишся? — запитав Бадзі.

Алтань похитав головою.

— Треба обговорити все з Воєначальниками. Повернуся через декілька годин. А ви святкуйте далі. Сьогодні я дуже задоволений вашою роботою.

— «Сьогодні я дуже задоволений вашою роботою», — перекривив Бадзі, коли Алтань пішов. — Хто-небудь, скажіть йому витягти з дупи ту палицю.

Жамса відкинувся назад, спершись на лікті, і злегка штовхнув Жинь ногою.

— В Академії він також був таким нестерпним?

— Не знаю, — відповіла вона. — У Сінеґарді я не дуже добре його знала.

— Закладаюся, що він завжди був таким. Старигань у молодому тілі. Як думаєш, він коли-небудь усміхається?

— Може, раз на рік, — сказав Бадзі. — Випадково, уві сні.

— Та годі вам, — промовив Унеґень, хоча й сам усміхався. — Він гарний командир.

— Він таки гарний командир, — погодився Суні. — Кращий за Туйра.

Спокійний голос Суні здивував Жинь. Вільний від бога, Суні був надзвичайно тихим, майже сором’язливим і говорив, лише ретельно все обміркувавши.

Жинь дивилася, як він спокійно сидів перед багаттям. Його широке обличчя було розслабленим і мирним, немовби йому дуже легко бути собою. Їй стало цікаво, коли він наступного разу втратить контроль і поступиться тому крикливому голосу в голові. Суні мав страхітливу силу, трощив людей голими руками, мов яйця. Він убивав добре й ефективно.

Він міг убити Алтаня. Три ночі тому в їдальні. Суні міг зламати Алтаню шию так само легко, як скрутити в’язи курці. Від цієї думки в неї пересохло в роті від страху.

І вона замислилася про те, що Алтань це також знав і все одно підійшов до Суні, практично вклавши своє життя в руки підлеглому.

Бадзі якимось дивом удалося роздобути пляшку соргового алкоголю на одному з численних складів Кхурдалайна. Вони передавали її по колу. Цике щойно здобули значну перемогу в бою й могли дозволити собі послабити віжки всього на одну ніч.

— Агов, Жинь, — Жамса перекотився на живіт і поклав підборіддя на руки.

— Що?

— Виходить, спірлійці таки не вимруть? Ви з Алтанем наробите немовлят і відродите расу спірлійців?

Цара голосно пхикнула. Унеґень пирснув повним ротом соргового вина.

Жинь миттю почервоніла.

— Навряд, — відповіла вона.

— Чому ні? Тобі не подобається Алтань?

«Зухвалий малий засранець».

— Ні, я про те, що не можу, — сказала вона. — Я не можу мати дітей.

— Чому? — наполягав Жамса.

— В Академії я знищила свою матку, — промовила вона й підтягла коліна до грудей. — Вона, гм, заважала моїм тренуванням.

У Жамси був такий приголомшений вигляд, що Жинь розсміялася.

Цара тихо хихотіла, прикрившись флягою.

— Ну що? — обурено запитав Жамса.

— Колись я тобі розповім, — пообіцяв Бадзі. Він випив удвічі більше вина, ніж решта, і в нього вже заплітався язик. — Коли в тебе опустяться яйця.

— У мене вже опустилися яйця.

— Ну, коли опуститься голос.

Якийсь час вони мовчки передавали пляшку по колу. Тепер, коли шаленство трясовини закінчилося, Цике чомусь здавалися меншими, немовби вони були живими лише в присутності своїх богів, а коли богів не було, стали порожніми оболонками, яким бракувало чогось живого.

Вони здавалися дуже людськими, вразливими й ламкими.

— То ви останні у своєму роді, — промовив Суні після короткої тиші. — Це сумно.

— Мабуть. — Жинь штовхнула палицю в полум’я. Вона ще не звикла до своєї нової сутності. У неї не було ані спогадів про Спір, ані реальної причетності до нього. Лише поруч із Алтанем вона по-справжньому відчувала, що означає бути спірлійкою. — Усе, що пов’язане зі Спіром, навіває сум.

— Це все винна та ідіотка королева, — сказав Унеґень. — Вони ніколи не вимерли б, якби Теардза не зарізалася.

— Вона не зарізалася, — заперечив Жамса. — А згоріла живцем. Вона згоріла живцем. Бах, — він розвів пальці в повітрі.

— Навіщо їй було себе вбивати? — запитала Жинь. — Я ніколи не розуміла цієї історії.

— У тій версії, що чув я, вона закохалася в Червоного Імператора, — сказав Бадзі. — Він прийшов на її острів, і вона одразу втратила голову. Він роззирнувся і пригрозив захопити острів, якщо Спір не стане підлеглою територією. Його зрада так збентежила королеву, що вона побігла до свого храму й наклала на себе руки.

Жинь зморщила носа. З кожною новою почутою версією цієї легенди Теардза видавалася їй усе дурнішою.

— Це не історія кохання, — Цара вперше заговорила зі свого кутка.

Трохи здивовані, Цике перевели погляди на неї.

— Ця легенда — нікарська пропаганда, — рішуче продовжила вона. — Історію Теардзи склали на основі легенди про Хань Пін, бо краще розповідати історію, аніж правду.

— А в чому ж правда? — запитала Жинь.

— А ти не знаєш? — Цара втупилася в Жинь похмурим поглядом. — Спірлійці мали б знати як ніхто.

— Очевидно ж, що я не знаю. То чому б тобі не розповісти?

— Я розповім це не як історію кохання, а як історію богів та людей, — голос Цари стих настільки, що Цике довелося нахилитися, щоб її розчути. — Кажуть, що Теардза могла прикликати Фенікса та врятувати острів. Кажуть, що якби Теардза прикликала полум’я, то Нікань ніколи не змогла б анексувати Спір. Кажуть, що якби вона захотіла, то могла б викликати таку силу, що Червоний Імператор та його війська не посміли б і ступити на Спір ще тисячу років точно.