— А це що? — запитала Жинь, вказуючи на, здавалося, поважну будівлю біля струмка.

Кутики вуст Тобі поповзли вгору.

— То сарай, дитино. — Вродливий хлопчина стиха реготнув.

Щоки Жинь спалахнули, вона вдала, ніби замилувалася краєвидом, що відкривався з тераси.

— До речі, звідки ти родом? — не дуже приязно поцікавився Тобі.

— Провінція Півня, — пробурмотіла Жинь.

— О, південь, — промовив Тобі так, немовби тепер йому щось стало зрозуміло. — Мабуть, багатоповерхові будівлі для тебе незвичні, та все ж спробуй не надто дивуватися.

Коли реєстраційні документи Жинь перевірили та прийняли, учитель Фейжик уже не мав причин лишатися тут. Вони попрощалися за воротами Академії.

— Я розумію, що тобі зараз страшно, — промовив учитель Фейжик.

Жинь силкувалася проковтнути величезну грудку, що стала їй у горлі, і стиснула зуби. У голові гуло, і вона знала, що дамба сліз прорветься під повіками, якщо вона цього не стримає.

— Мені не страшно, — наполягала дівчина.

Учитель лагідно всміхнувся.

— Звісно, що ні.

Жинь здалася й кинулася вперед, щоб обійняти вчителя. Вона зарилась обличчям у його туніку, аби ніхто не побачив її сліз. Учитель Фейжик поплескав її по плечу.

Вона перетнула всю країну, щоб дістатися місця, про яке мріяла роками, але знайшла тут лише вороже бентежне місто, де вихідців із півдня зневажають. Дому не було ані в Тікані, ані в Сінеґарді. Куди б вона не помандрувала, куди б не втекла, вона лише сирота війни, їй ніде нема місця.

Жинь почувалася страшенно самотньою.

— Я не хочу, щоб ви їхали, — сказала вона.

Усмішка вчителя Фейжика потьмяніла.

— Ох, Жинь.

— Мені тут не подобається, — несподівано випалила вона. — Ненавиджу це місто. Те, як вони говорять, навіть отой дурнуватий учень. Немовби вважають, що я не повинна тут бути.

— Звісно, вважають, — відповів учитель Фейжик. — Ти сирота війни. Та ще й з півдня. Ти не мала б скласти Кедзю. Воєначальникам подобається говорити, що Кедзю забезпечує в Нікані рівні можливості, однак система влаштована таким чином, щоб бідні й неписьменні лишалися там, де їм належить бути. Ти ображаєш їх самою своєю присутністю.

Учитель Фейжик схопив Жинь за плечі й ледь нахилив до себе, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Жинь, послухай. Сінеґард — жорстоке місто. Академія буде ще жорстокішою. Ти навчатимешся разом із дітьми Воєначальників. Дітьми, які займалися бойовими мистецтвами, відколи навчилися ходити. Вони зроблять тебе вигнанкою, бо ти не схожа на них. Це нормально. Але не дозволяй позбавити себе мужності. Що б вони не говорили, ти заслуговуєш бути тут. Затямила?

Жинь кивнула.

— Перший день навчання буде ніби удар під дих, — продов­жив учитель Фейжик. — Цілком імовірно, що другий буде ще гіршим. Навчання видасться тобі важчим за підготовку до Кедзю. Але якщо хтось і може тут вижити, то це ти. Не забувай, що ти зробила заради того, щоб сюди потрапити. — Учитель випростався. — І ніколи не повертайся на південь. Ти заслуговуєш на кращу долю.

Коли вчитель Фейжик зник із поля зору, Жинь затисла перенісся, аби позбутися пекучого відчуття в очах. Вона не могла дозволити, щоб нові однокласники побачили, як вона плаче.

Жинь була сама в місті, де не мала друзів і заледве розуміла тутешню мову, сама в Академії. І тепер сумнівалася, що хотіла б тут навчатися.

«Він веде тебе до вівтаря. Він старий та жирний, і від нього тхне потом. Він дивиться на тебе і облизує губи…»

Жинь здригнулася, міцно замружилася й розплющила очі.

Сінеґард страшний і незнайомий. Але це не мало значення. Їй нікуди більше йти.

Жинь розправила плечі й рушила через ворота Академії назад.

Тут краще. Байдуже, як усе складеться, але тут у тисячу разів краще, ніж у Тікані.

— А потім вона запитала, чи в сараї теж є класна кімната, — звіддаля почувся голос із боку черги на реєстрацію. — Бачили б ви її одяг.

У Жинь побігли мурахи по шиї. То був хлопець із екскурсії.

Вона розвернулася.

Він і справді був вродливий, неможливо вродливий, з великими мигдалеподібними очима та чітко окресленими вустами, приваб­ливими навіть попри те, що він викривив їх у презирливій посмішці. Шкіра порцеляново-біла — за таку будь-яка сінеґардка ладна була б убити, — а шовковисте волосся майже таке ж довге, як колись у Жинь.

Він перехопив її погляд і голосно зареготав, немовби взагалі її не бачив.

— А її вчитель, я вам точно кажу, один із тих старих невдах, які не спромоглися знайти роботу в місті і скніють, намагаючись нашкребти на життя працею в магістратах. Коли ми підіймалися сходами, він так голосно хекав, що я думав: богу душу віддасть.

Жинь терпіла словесну наругу від Фанів роками. Обрáзи від цього хлопця заледве дошкулили їй. Проте лихословити про вчителя Фейжика, який привіз її з Тікані, врятував від нікчемного майбутнього в силуваному шлюбі… цього вона пробачити не могла.

Жинь підійшла на два кроки до хлопця й зацідила йому в обличчя.

Кулак із приємним ляскотом вцілив йому в око. Хлопець позад­кував і, наштовхнувшись на студентів позаду, мало не гепнувся на землю.

— Ну ти й сучка! — хрипко скрикнув він, а потім випрямився й кинувся на неї.

Жинь позадкувала, виставивши поперед себе кулаки.

— Годі!

Між ними вигулькнув учень у темній мантії й розвів руки в боки, щоб розборонити їх. А коли хлопець усе одно рвонувся вперед, той швидко схопив його за зап’ясток і заламав суперникові руку за спину.

Знерухомлений, хлопчина завмер.

— Ви правил не знаєте? — голос учня був низьким, спокійним та наказовим. — Жодних бійок.

Хлопець нічого не сказав, лише вишкірився в похмурій зневажливій посмішці. На Жинь несподівано накотило бажання розплакатися.

— Імена? — наполегливо запитав учень.

— Фан Жунінь, — налякана, швидко відповіла вона. У них неприємності? Її виженуть?

Хлопець пручався, намагаючись вирватися з рук учня. Учень стиснув міцніше.

— Ім’я? — запитав він знову.

— Їнь Неджа, — випалив хлопець.

— Їнь? — Учень відпустив його. — І чого ж це вихований нащадок дому Їнь буянить у вестибюлі?

— Вона вдарила мене в обличчя! — хрипко верескнув Неджа. Навколо його лівого ока вже починав проступати огидний синець — дуже помітна багряна пляма на порцеляновій шкірі.

Учень здійняв брови й глянув на Жинь.

— І чому ти це зробила?

— Він образив мого вчителя, — сказала вона.

— Та невже? Ну, це все змінює, — здавалося, учень потішався з них. — Тебе хіба не вчили, що вчителів ображати не можна? Це табу.

— Я тебе вб’ю, — прогарчав Неджа до Жинь. — Та я, бляха, тебе прикінчу.

— Ой, та годі вже, — учень удав, що позіхає. — Ви у військовій академії. За рік матимете достобіса можливостей убити одне одного. Але прибережіть свій запал, доки відбудеться ознайомлення, гаразд?

До головної зали, переробленого храму на третьому ярусі гори, Жинь і Неджа прийшли останніми. Хоча зала й не була дуже великою, порожній похмурий інтер’єр створював враження значного простору, змушуючи їх почуватися меншими, ніж насправді. Жинь припустила, що в присутності богів та вчителів такого ефекту домагалися навмисно.

Першокурсники, загалом їх було не більше за п’ятдесят, сиділи навколішки рядами по десять осіб. Вони сплели руки на колінах, кліпаючи та роззираючись довкола в мовчазній тривозі. Старші сиділи рядами навколо них та буденно перемовлялися. Їхній сміх був гучнішим, ніж зазвичай, немовби вони свідомо намагалися змусити новачків почуватися незатишно.

За мить після того, як Жинь сіла, вхідні двері розчинилися й до зали ввійшла тендітна жінка, нижча навіть за найнижчих першокурсників. Вона крокувала солдатською ходою — бездоганно виструнчена, точна й самоконтрольована.

Услід за нею пройшли п’ятеро чоловіків та одна жінка, всі в темно-коричневих мантіях. Вони зупинилися позаду неї й стояли, вклавши руки в рукава. Учні замовкли, підвелися, зчепивши руки за спиною, і нахилили голови, ледь вклоняючись. Жинь та інші першокурсники зрозуміли натяк і квапливо підвелися.