— Тутешні жінки такі білі, — замилувалася Жинь. — Немовби намальовані дівчата з фресок.

Під час мандрівки караваном Жинь спостерігала, як поступово змінюється відтінок шкіри мешканців залежно від того, як далеко на північ вони просувалися. Вона знала, що люди з північних провінцій — промисловці та ділки. Вони належали до вищого класу й мали певні статки, тому не працювали в полях, як фермери Тікані. Але вона не очікувала, що відмінності будуть такими разючими.

— Бліді, мов трупи, — зневажливо промовив учитель Фейжик. — Бояться сонця. — Він роздратовано забурчав, коли пара жінок із парасолями пройшли поруч, випадково вдаривши його в обличчя.

Жинь швидко усвідомила, що Сінеґард має унікальну здатність змушувати новоприбулих почуватися зовсім небажаними в місті.

Учитель Фейжик мав рацію: усі в Сінеґарді хотіли грошей. Торгівці кричали до них зусібіч. Жинь не встигла й вийти з фургона, як до них підбіг носій і запропонував піднести багаж — дві легкі дорожні сумки — за невелику плату: вісім імперських срібняків. Жинь затнулася: це майже четвертина того, що вони заплатили за місця в каравані.

— Я сама, — зніяковіло промовила вона, висмикуючи дорожню сумку з чіпких пальців носія. — Справді, не треба, відпустіть!

Та щойно вони втекли від носія, як їх атакувала юрба людей, і кожен пропонував різні допоміжні послуги.

— Рикша? Потрібен рикша?

— Дівчинко, ти загубилася?

— Ні, ми просто намагаємося знайти школу…

— Я відведу вас туди, за невелику плату, п’ять зливків, лише п’ять зливків…

— Зникніть, — вигукнув учитель Фейжик. — Нам не треба ваших послуг.

Мисливці за грішми відступили на базар.

Жинь почувалася незатишно навіть від столичної говірки. Сінеґардська нікарська здавалася скрипучим діалектом, жвавим і урив­частим, незалежно від змісту сказаного. Учитель Фейжик запитав трьох різних незнайомців, як пройти до Академії, аж доки один із них не відповів зрозумілою мовою.

— Ви тут жили? — запитала Жинь.

— З часу окупації ні, — пробурмотів учитель Фейжик. — Легко забути мову, якою ніколи не говориш.

Жинь це здалося слушним. Для неї самої діалект був майже незрозумілий, усі слова мовби скорочували, а в кінці додавали уривчасте р. У Тікані мова була повільна та переливчаста. Мешканці півдня тягли голосні, перекочували слова на язику, немов солодкі рисові конґі. А в Сінеґарді складалося враження, що всім бракує часу вимовляти слова повністю.

З підказками напрямку місто було не більш зрозумілим, ніж його діалект. Сінеґард — найстаріше місто в країні. Його архітектура наочно ілюструвала численні зміни влади в Нікані протягом століть. Будівлі або нові, або вже майже розвалювалися, на деяких траплялися символи режимів, що давно занепали. У східних районах височіли спіральні вежі давніх загарбників із півночі, вихідців із Внутрішніх держав. На захід близько один до одного стояли блочні будинки — пережиток окупації Федерації під час Макових війн. Це був живий приклад країни з багатьма правителями, представлений в одному місті.

— Ви знаєте, куди ми йдемо? — запитала Жинь через кілька хвилин сходження вгору.

— Лише приблизно, — учитель Фейжик рясно спітнів. — Відколи я був тут востаннє, місто перетворилося на лабіринт. Скільки грошей у нас лишилося?

Жинь витягла гаманець і порахувала.

— Півтора разка срібняків.

— Цього має вистачити на те, що нам потрібно, — учитель Фейжик протер лоба рукавом. — Чому б нам не потішити себе поїздкою?

Він вийшов на курну вулицю й підняв руку. Майже миттєво через вулицю підбіг рикша і рвучко зупинився перед ними.

— Куди? — захекавшись, промовив бігун.

— До Академії, — відповів учитель Фейжик.

Він склав сумки позаду й умостився на сидінні. Жинь схопилася за край і вже хотіла була підтягтися, аж раптом почула позад себе плач. Вражена, вона повернулася.

Посеред дороги сиділа дитина. За декілька кроків попереду повертала карета, запряжена кіньми.

— Ви щойно збили дитину! — закричала Жинь. — Ану зупиніться!

Кучер сіпнув віжки. Карета мало не перевернулася. Пасажир висунувся з карети й побачив хлопчика, який безпорадно борсався на землі.

Дивом уцілілий, малий підвівся. З його лоба тоненькими цівками стікала кров. Хлопчик торкнувся двома пальцями голови і, приголомшений, опустив очі.

Пасажир нахилився вперед і щось різко скомандував кучеру, проте Жинь не втямила, що саме.

Карета почала повільно розвертатися. На якусь мить Жинь наївно подумала, що кучер хоче допомогти дитині підвестися. А потім почула удар батога.

Хлопчик спіткнувся, кинувшись навтьоки.

Жинь зіщулилася від цокотіння копит.

Учитель Фейжик нахилився до рикші, який не відводив погляду від малого, і поплескав його по плечу.

— Уперед. Уперед!

Рикша набрав швидкості, тягнучи їх вибоїстими вулицями дедалі стрімкіше, аж доки позаду не стихли вигуки випадкових свідків.

— Кучер повівся розумно, — сказав учитель Фейжик, коли вони пробиралися розбитим шляхом. — Якщо скалічиш дитину, то мусиш платити за інвалідність до кінця її життя. А якщо вб’єш, то лише раз платиш за похорон. І то тільки в тому випадку, коли тебе спіймають. Якщо збив когось, краще переконайся, що він мертвий.

Жинь притиснулася до стінки й силкувалася стримати напад нудоти.

Сінеґард був задушливим містом, яке спантеличувало й лякало.

Але Сінеґардська академія виявилася ще прекраснішою, аніж її описували.

Рикша висадив їх біля підніжжя гори на краю міста. Жинь лишила речі вчителю Фейжику й, затамувавши подих, побігла до воріт.

Багато тижнів вона уявляла, як підійматиметься тут сходами. Уся країна знала, який вигляд має Академія, бо ж будівлю зображували на сувоях по всій території Нікані.

Та ці сувої навіть приблизно не передавали величі реальної будівлі. Звивистий кам’яний шлях огинав гірський схил, спіраллю закручуючись угору, до комплексу пагод, збудованих на послідовних ярусах. На найвищому ярусі височіла гробниця з вежею, увінчаною кам’яним драконом — символом Червоного Імператора. Біля гробниці, немов пасмо шовку, спадав мерехтливий водоспад.

Академія скидалася на палац богів. Це було легендарне місце. І на наступні п’ять років воно стане для Жинь домом.

Дівчині забракло слів.

Студент старшого віку, який представився Жинь та вчителю Фейжику як Тобі, влаштував їм екскурсію територією Академії. Тобі був високим лисим юнаком у чорній туніці з червоною нарукавною пов’язкою. З його вуст не сходила виразно знуджена посмішка — вона немовби вказувала, що він охоче займався б чимось іншим.

Згодом до них приєдналася струнка приваблива жінка, яка спершу сплутала вчителя Фейжика з носильником, але потім без вагань перепросила. Її син мав гарну статуру, і якби не обурення, що застигло на його обличчі, хлопця можна було б назвати привабливим.

— Академію збудували на місці колишнього монастиря. — Тобі жестом вказав їм піднятися вслід за ним кам’яними сходами до першого ярусу. — Коли Червоний Імператор об’єднав племена Нікані, храми та молитовні перетворили на класні кімнати. Першокурсники зобов’язані прибирати, тож невдовзі ви все тут знатимете. Ходімо далі, намагайтеся не відставати.

Навіть неприхована байдужість Тобі не могла відволікти їх від краси Академії, хоч він неабияк старався. Юнак підіймався кам’яними сходами швидко і вправно, не завдаючи собі клопоту бодай перевірити, чи гості за ним устигають. Жинь відстала, допомагаючи захеканому вчителю Фейжику піднятися небезпечно вузькими сходами.

Академія мала сім ярусів. Кожен вигин кам’яної стежки відкривав погляду новий комплекс будівель та тренувальних майданчиків, вкраплених поміж буйної зелені, яку, вочевидь, дбайливо ростили століттями. Гірський схил розрізав бурхливий струмок, майже навпіл розділяючи територію Академії.

— Бібліотека он там. До їдальні ось сюди. Новоприбулі студенти живуть на найнижчому ярусі. Нагорі мешкають викладачі. — Тобі дуже швидко тицьнув на декілька схожих кам’яних будівель.