Тож вона вирішила помолитися всім.

— Якщо ви існуєте, якщо ви там нагорі, допоможіть мені. Дайте вибратися з цієї діри. Або, якщо вам це не до снаги, нехай у наглядача за імпортом станеться серцевий напад.

Дівчина роззирнулася порожнім храмом. Що далі? Жинь завжди уявляла, що молитва — це дещо більше, ніж просто промовляння свого бажання вголос. Вона помітила на вівтарі кілька невикористаних ароматичних паличок. Запалила кінчик однієї, зануривши в жаровню, а потім для проби змахнула нею в повітрі.

Треба піднести дим до богів? Чи обкурити себе цією паличкою? Жинь саме піднесла запалений кінчик до носа, коли з-за вівтаря вийшов доглядач храму.

Вони перезирнулися.

Жинь повільно прибрала запалену паличку від ніздрі.

— Добридень, — сказала вона. — Я молюся.

— Прошу вас піти, — відповів він.

Результати іспиту вивісили опівдні біля екзаменаційної зали.

Жинь рано зачинила крамницю і прийшла до середмістя разом із учителем Фейжиком за пів години до того. Біля стовпа вже зібрався великий натовп, тож вони знайшли собі куточок у затінку за сотню метрів віддалік і чекали.

Біля зали зібралося стільки людей, що Жинь не помітила, коли саме вивісили сувій, однак хтось раптом закричав і юрба заквапилася вперед, міцно притиснувши Жинь та вчителя Фейжика до огорожі.

Серце дівчини калатало так швидко, що вона заледве могла дихати. Вона не бачила нічого, лише спини людей попереду. Здавалося, що її ось-ось знудить.

Коли їм нарешті вдалося пробитися вперед, Жинь довго не могла знайти свого імені. Не сміючи вдихнути, вона шукала в нижній половині сувою. Звісно ж, вона не могла скласти іспит так добре, щоб потрапити в десятку найкращих.

Однак імені Фан Жунінь вона там не побачила.

І лише глянувши на вчителя Фейжика й побачивши, що він плаче, Жинь усвідомила, що трапилося.

Її ім’я було в самісінькій верхівці списку. Вона опинилася не в десятці найкращих. Вона стала першою в усьому селищі. В усій провінції.

Жинь підкупила вчителя. Поцупила опіум. Обпікала себе, брехала прийомним батькам, занедбала обов’язки в крамниці і відмовилась від заміжжя.

І вона їде до Сінеґарда.

Минулого разу, коли Тікані відправляла студента до Сінеґарда, міська влада влаштувала свято на цілих три дні. Прислужники носили вулицями кошики з тістечками з червоних бобів та глечики з рисовим вином. Учений, племінник судді, спустив цілий статок на пригощання сп’янілих селян.

Цілком зрозуміло, що цього року тіканійське панство почувалося збентежено від того, що єдине місце в Сінеґарді виборола сирітка-продавчиня. Коли Жинь прийшла до ратуші зареєструватись у списку зарахованих на навчання, то затрималась аж на годину, бо наглядачі намагалися змусити її зізнатися в списуванні.

— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Відповідальний за проведення іспиту дав мені відповіді. Я звабила його своїм молодим та дозрілим тілом. Спіймали.

Наглядачі не вірили, що дівчина без повноцінної освіти могла скласти Кедзю.

Жинь показала їм шрами від опіків.

— Мені нічого вам розповісти, — мовила вона, — бо я не списувала. І доказів, що це не так, у вас немає. Я готувалася до цього іспиту. Калічила себе. Читала, доки не починали пекти очі. І вам не вдасться залякати мене, щоб я зізналася, бо я кажу правду.

— Подумай про наслідки, — випалила наглядачка. — Ти розумієш, як усе серйозно? Результат можуть визнати недійсним, і за скоєне тебе посадять. Ти довіку не сплатиш усіх штрафів. А якщо зізнаєшся зараз, то зможеш цього уникнути.

— Ні, це ви подумайте про наслідки, — не стрималася Жинь. — Якщо визнаєте мій результат недійсним, це означатиме, що простій продавчині стало розуму обійти ваші славнозвісні запобіжні заходи проти списування. Тобто ви облажались. І я певна, влада залюбки змусить вас відповісти за це, байдуже, було списування насправді чи ні.

Через тиждень із Жинь зняли всі звинувачення. Офіційно тіканійський суддя заявив, що результати «помилкові». Шахрайкою Жинь він не назвав, проте й балів її не підтвердив. Інспектори попросили Жинь тримати від’їзд у таємниці та пригрозили, що силоміць затримають її в Тікані, якщо вона не послухається.

Жинь знала, що вони блефують. Зарахування до Сінеґардської академії прирівнювалося до імперського виклику, і будь-яке перешкоджання — навіть провінційних чиновників — було рівносильне державній зраді. Саме тому й Фани не могли завадити від’їзду, хоч як сильно бажали змусити її вийти заміж.

Жинь не потребувала схвалення Тікані — ані від влади, ані від панства. Вона їхала, вона знайшла вихід, і тільки це було важливим.

Документи заповнили, листи надіслали. Жинь зарахували до Сінеґарда з першого числа наступного місяця.

Зрозуміло, що прощання з Фанами було стриманим. Ніхто й не збирався вдавати, буцім дуже засмучений можливістю позбутись одне одного.

Лише Кесеґі, зведений брат Жинь, справді сумував.

— Не їдь, — скиглив він, учепившись у її дорожню накидку.

Жинь присіла й міцно притиснула Кесеґі до себе.

— Я все одно поїхала б від тебе, — сказала вона. — Якщо не до Сінеґарда, то до дому чоловіка.

Кесеґі не відступав. Він жалісливо пробурмотів:

— Не кидай мене з нею.

У Жинь стиснулося всередині.

— З тобою все буде гаразд, — прошепотіла вона Кесеґі на вухо. — Ти хлопчик. Ти її син.

— Це несправедливо.

— Це життя, Кесеґі.

Кесеґі почав рюмсати, але Жинь вирвалася з його міцних обіймів і підвелася. Він спробував схопити її за зап’ясток, але вона відштовхнула його сильніше, ніж хотіла. Кесеґі спіткнувся й упав на спину, приголомшений, а потім роззявив рота і голосно закричав.

Жинь відвернулася від його заплаканого личка і вдала, що зав’язує ремені на дорожній сумці.

— О, заткнися, — тітонька Фан схопила Кесеґі за вухо й добряче стиснула, доки він не затих.

Вона сердито глянула на Жинь, яка стояла біля дверей у простому дорожньому одязі. Наприкінці літа Жинь була вбрана у світлу бавовняну туніку і вже двічі штопані сандалії. У сумку, перекинуту через плече, вона поклала тільки ще один комплект одягу. У ту ж таки сумку спакувала примірник Мендзи, набір пензлів для письма, подарований учителем Фейжиком, і невеликий гаманець. У сумці вмістилося все, що вона мала в цьому світі.

Вуста тітоньки Фан викривилися в посмішці.

— Сінеґард з’їсть тебе живцем.

— Я ризикну, — відповіла Жинь.

Жинь зітхнула з неабияким полегшенням, коли міська влада видала їй два таелі на проїзд: ті мусили оплатити транспортні витрати, бо вона мала імперський виклик. Жинь та вчителю Фейжику вдалося придбати за півтора таеля два місця на фургон у каравані, який мандрував на північ, до столиці.

— У часи Червоного Імператора дівчина з посагом могла дістатися з найпівденнішої точки провінції Півня до найпівнічніших вершин гір Вудан, — не стримавшись, учитель Фейжик почав читати лекцію, щойно вони сіли у фургон. — Нині самотній солдат не пройде й двох миль.

Вартові Червоного Імператора вже давно не патрулювали гори Нікані. Подорожувати самітником розкиданими шляхами імперії означало свідомо наражатися на ризик, що тебе пограбують, уб’ють чи з’їдять. А іноді все заразом, хоча не обов’язково саме в такій послідовності.

— Ви платите не лише за місце у фургоні, — пояснив голова каравану, кидаючи в кишеню їхні монети. — Ви платите за охоронців. Наші люди в цьому ділі найкращі. Якщо натрапимо на «Оперу», то відлякаємо їх.

«Опера червоних лахмітників» — релігійний культ розбійників та злочинців, що славився замахами на життя Імператриці після Другої Макової війни. Він уже став мало не міфом, проте лишався надзвичайно живим в уяві нікарців.

— «Опера»? — Учитель Фейжик неуважно почухав бороду. — Багато років не чув про них. Вони ще не вимерли й досі діють?

— За останнє десятиліття вони притихли, проте до мене доходили чутки, що їх бачили на межі гірського хребта Кукхонінь. Однак якщо пощастить, ми не побачимо навіть їхнього сліду. — Голова каравану поплескав по паску. — Я завантажу ваші речі. Хочу вирушити, доки не стало ще спекотніше.