— Годі! — крикнув Дзюнь.

Вони опустили палиці.

— Я розповім вам історію про великого стратега Суньдзи, — важко дихаючи, Дзюнь пройшовся між рядами. — Коли Суньдзи закінчив свій видатний трактат «Принципи війни», то надіслав рукопис Червоному Імператору. Імператор вирішив перевірити мудрість Суньдзи, доручивши йому натренувати групу людей без військового досвіду, а саме наложниць Імператора. Суньдзи погодився й зібрав жінок за ворітьми палацу. Він сказав їм: «Коли я кажу дивитися вперед, дивіться прямо перед собою. Коли кажу “ліворуч”, поверніть обличчя ліворуч. Коли кажу “праворуч”, поверніть обличчя праворуч. А коли я кажу “кругом”, поверніться на 180 градусів. Зрозуміло?» Жінки кивнули. Потім Суньдзи подав сигнал: «Праворуч». Але жінки лише розсміялися.

Дзюнь зупинився перед Нян, на її обличчі застигла тривога.

— Суньдзи сказав Імператору: «Якщо команда неясна й нечітка, якщо накази до кінця не зрозумілі, то це провина генерала». Потім він повернувся до наложниць і повторив свої вказівки. «Праворуч», — скомандував він. І знову жінки лише розсміялися.

Дзюнь повільно повертав голову, перетинаючись поглядом із кожним.

— Цього разу Суньдзи сказав Імператору: «Якщо команди нечіткі, то це провина генерала. Але якщо команда чітка, але наказ не виконують, то це провина лідерів загону». Потім він обрав двох найстарших наложниць у групі й відрубав їм голови.

У Нян очі полізли на лоба.

Дзюнь відступив і підняв палицю. Налякані, вони дивилися, як Дзюнь повторив послідовність, цього разу повільно, промовляючи рухи під час виконання.

— Це було зрозуміло?

Вони кивнули.

Він ударив палицею по землі.

— Тоді починайте.

Вони відпрацьовували прийом. І були бездоганними.

Бойові мистецтва були виснажливі, але цей предмет передбачав принаймні веселощі на вечірніх тренуваннях. То були практичні заняття під керівництвом двох учнів Дзюня: Кужел та Дзіхи. Ті були лінькуватими вчителями та захоплювалися можливістю завдати уявному супротивнику якомога більше болю, а тому ці заняття зазвичай межували з катастрофою, коли Дзіха й Кужел походжали між студентами і вигукували поради, поки ті билися в парах.

— Якщо у вас немає зброї, не цільтеся в обличчя. — Дзіха спрямував руку Венки вниз, тож тепер її удар ребром долоні вцілив би Неджі в горло, а не в ніс. — За винятком носа, обличчя — суцільна кістка. Ви лише розіб’єте руку. Краще цілитися в шию. Приклавши вдосталь сили, ви зможете серйозно пошкодити трахею. Або принаймні утруднити дихання супернику.

Кужел присіла поруч із Кітаєм та Ханем, які борсалися на землі, затиснувши один одного за голову:

— Якщо опинились у скрутному становищі, кусатися — чудова техніка.

Уже за мить Хань скрикнув від болю.

Жменька першорічок зібралася навколо дерев’яного манекена, а Дзіха показував, як правильно виконувати удар ребром долоні.

— Нікарські монахи вірили, що в цій точці основний центр кі, — Дзіха показав на точку внизу живота манекена й різко вдарив у неї.

Жинь заковтнула наживку.

— Правда?

— Ні. Центрів кі не існує. Але в ділянці під грудною кліткою чимало життєво важливих органів, відкритих для удару. А ще тут розташована діафрагма. Хея! — Дзіха вдарив кулаком по манекену. — Це знерухомить будь-якого суперника на добрих кілька секунд. І дасть вам час видряпати йому очі.

— Як грубо, — промовила Жинь.

Дзіха знизав плечима.

— Ми тут не витонченості вчимося. Ми вчимося давати чортів.

— Я покажу вам усім останній удар, — оголосила Кужел наприкінці заняття. — Насправді вам вистачить одного цього удару. Удару, який може поставити навколішки наймогутніших воїнів.

Дзіха спантеличено закліпав. Він повернув голову запитати, що вона має на увазі, і Кужел підняла коліно й врізала ним Дзісі в пах.

Обов’язкові заняття тривали лише дві години, але першорічки почали затримуватися в студії, щоб відпрацювати форми. Єдина проблема полягала в тому, що студенти, які раніше вивчали бойові мистецтва, побачили в цьому можливість повихвалятись. У центрі кімнати Неджа показав серію складних стрибків, виконуючи удари з розворотом, дедалі крутіші. Навколо зібрались однокласники, щоб подивитися.

— Милуєшся нашим принцом? — Кітай перетнув кімнату і став поруч із Жинь.

— Ніяк не збагну, як це може прислужитися в бою, — сказала Жинь.

Тепер перед ударом Неджа обертався в повітрі на всі 540 градусів. На вигляд цікаво, але дуже безглуздо.

— О, ніяк. Чимало давніх бойових мистецтв такі круті, якщо дивитись, а на практиці абсолютно даремні. Ці послідовності адаптували для сценічної опери, а не для бою, а потім адаптували знову. Знаєш, звідси «Опера червоних лахмітників» і отримала свою назву. Її засновники були майстрами бойових мистецтв, які прикидалися вуличними артистами, щоб ближче підібратися до своїх цілей. Тобі якось варто почитати історію успадкованих мистецтв, це чарівно.

— Є щось таке, про що ти ще не читав? — запитала Жинь.

Здавалося, Кітай мав енциклопедичні знання майже з будь-якої теми. Того дня за обідом він прочитав Жинь лекцію про те, як залежно від провінцій різняться техніки риболовлі.

— Маю слабкість до бойових мистецтв, — пояснив Кітай. — І прикро бачити людей, які не розрізняють самооборону й акторську гру.

Неджа приземлився, виразно зігнувшись після винятково високого стрибка. Декілька їхніх однокласників нерозумно заплескали в долоні.

Неджа випростався, не звертаючи уваги на аплодисменти, і перехопив погляд Жинь.

— Ось це родинна техніка, — сказав він, витираючи піт із чола.

— Упевнена, ти наженеш на Академію страху, — усміхнулася Жинь. — А ще можеш танцювати, збираючи пожертви. Я подала б тобі злиток.

Обличчя Неджі викривилося в хижій посмішці.

— Ти просто заздриш, що не маєш родинної техніки.

— Воно й на краще, якщо вони всі такі ж сміховинні, як твоя.

— Дім Їнь удосконалив найпотужнішу ударну техніку в імперії, — випалив Неджа. — Подивимося, якої заспіваєш, якщо її спрямувати на тебе.

— Думаю, все зі мною буде гаразд, — сказала Жинь. — Хоча це була б неймовірно видовищна вистава.

— Я хоча б не безрідний селюк, — зневажливо виплюнув Неджа. — Та ти ніколи й не займалася бойовими мистецтвами. Знаєш тільки один удар.

— А ти все називаєш мене селючкою. Немовби знаєш лише одну образу.

— Тоді вийдемо на двобій, — запропонував Неджа. — Б’ємося до недієздатності протягом десяти секунд чи до першої крові. Просто тут і просто зараз.

— Згода, — почала була Жинь, але Кітай затиснув їй рота рукою.

— О ні. О ні, ні! — Кітай сіпнув Жинь назад. — Ти чула, що сказав Дзюнь, тобі не варто…

Але Жинь вирвалася.

— Дзюня тут немає, так?

Неджа неприємно вишкірився.

— Венко! Ходи-но сюди!

Венка перервала розмову з Нян на іншому боці кімнати й кинулася до них, миттю зашарівшись від того, що її покликав Неджа.

— Будь нашою суддею, — сказав Неджа, не відриваючи погляду від Жинь.

Венка заклала руки за спину, вдаючи майстра Дзюня, і задерла підборіддя.

— Починайте.

Тепер решта студентів стали навколо Неджі та Жинь. Жинь була надто розгнівана, щоб звертати увагу на їхні погляди. Вона не відводила очей від Неджі. Він почав обходити її, ступаючи вперед і назад швидкими елегантними рухами.

«Кітай мав рацію», — подумала Жинь. Неджа й справді мав такий вигляд, наче був на сцені. Не так небезпечний, як дурнуватий.

Жинь примружилася й низько нахилилася, уважно стежачи за рухами Неджі.

Ось. Чисте відкриття. Жинь підняла ногу й ударила, сильно.

Її нога з приємним «бу-у-ух» поцілила в Неджу, коли той був за пів кроку.

Неджа неприродно зойкнув і, скімлячи, схопився за промежину.

Усі присутні тепер дивилися на них, у студії запала мертва тиша.

Розчервонілий Неджа звівся на ноги.

— Ти… Та як ти смієш…

— Як ти щойно й сказав, — Жинь схилилася в глузливому поклоні, — я знаю лише один удар.