То була не галька.

Куди б вона не глянула, всюди з піску стирчали невеликі білі частинки. Кістки. Усе довкола було всіяне кістками.

Жинь стояла навколішки на величезному цвинтарі.

Вона так затремтіла, що пісок під нею завібрував. Жинь сильніше вперлася колінами в пісок і затиснула рот рукою. Нутро скорочувалося так, що з кожним сухим ривком їй здавалося, що в неї всаджують ножа.

«Зійди з лінії вогню». Це Алтанів голос відлунював у голові чи її власні думки? Голос був грубий, командний. Жинь підкорилася. «Тебе видно на білому піску. Сховайся в деревах».

Жинь поповзла по піску, спотикаючись щоразу, коли пальці зісковзували з черепа. Жинь тремтіла від безслізних схлипувань, надто спрагла, аби плакати.

«Іди до храму. Ти знайдеш шлях. Усі шляхи ведуть до храму».

Шляхи? Які шляхи? Хоч які шляхи тут колись були, острів уже давно їх поглинув. Жинь стояла навколішки й тупо витріщалася на листя.

«Ти недостатньо уважно дивишся».

Жинь навколішки повзала до дерев і назад, намагаючись знайти бодай якусь вказівку на щось, що могло бути шляхом. Її пальці відшукали плаский камінь, завбільшки з голову, ледь помітний під густою травою. А потім ще один. І ще один.

Жинь підвелася й пошкутильгала стежкою, тримаючись за дерева, щоб не впасти. Каміння було тверде й гостре, різало їй ноги. Жинь лишала за собою криваві сліди.

У голові все пливло. Жинь так довго нічого не їла й не пила, аж заледве пам’ятала, що взагалі мала тіло. Вона бачила чи, може, уявляла страхітливих тварин. Тварин, яких не мало б існувати. Двоголових птахів. Багатохвостих гризунів. Тисячооких павуків.

Жинь ішла тим шляхом, аж доки їй не здалося, що вона перетнула цілий острів. «Усі шляхи ведуть до храму», — сказали їй предки. Але коли вона прийшла до розчищеного місця в центрі острова, то побачила серед піску лише руїни. Побачила розкидане каміння з гравіюваннями мовою, якої не могла прочитати, і кам’яний вхід, який нікуди не вів.

Мабуть, Федерація зруйнувала храм двадцять років тому. Мабуть, це було першим, що вони зробили після того, як вирізали спірлійців. Федерація мусила знищити спірлійське святилище. Прибрати їхнє джерело сили, зруйнувати та зрівняти його з землею, щоби жоден спірлієць не міг звернутися до Фенікса по допомогу.

Жинь побігла через руїни, шукаючи двері, але не знайшла. Там не було нічого.

Жинь упала на землю, надто заціпеніла, щоб рухатися. Ні. Не так. Не після всього, що вона пережила. Вона майже розплакалася, аж раптом відчула, що пісок під руками поступається. Він зісковзував. Падав кудись.

Несподівано Жинь розсміялася. Вона сміялася так, що болісно хапала ротом повітря. Вона завалилася на бік і схопилася за живіт, полегшено закричавши.

Храм був під землею.

Жинь змайструвала собі смолоскип із сухої палиці й простягла його перед собою, освітлюючи сходи до храму. Спускалася довго. Повітря стало холодне й сухе. Вона зайшла за ріг і вже не бачила сонячного світла. Їй було важко дихати.

Вона згадала Чулуу Корікх і відчула, як паморочиться в голові. Довелося прихилитися до стіни й кілька разів глибоко вдихнути, аж доки паніка вгамувалася. Це не в’язниця під каменем. Жинь не йшла від свого бога. Ні, вона наближалася до нього.

Внутрішня кімната була повністю відгороджена від звуків. Жинь не чула ані океану, ані шелесту вітру, ані звуків дикої природи нагорі. Але попри тишу, храм був протилежністю Чулуу Корікх. Тиша в храмі була ясною, давала силу. Допомагала зосередитися. Жинь майже бачила, як прямує нагору, немовби шлях до богів матеріальний, як земля, по якій вона ступала.

Стіна утворювала коло, як у Пантеоні, але Жинь бачила лише один постамент. Спірлійцям був потрібен лише один.

Уся кімната виявилася святилищем Фенікса. Його образ був викарбуваний у камені на віддаленій стіні — барельєф, утричі більший за Жинь. Голова птаха повернута вбік, профіль дивиться на кімнату. Око велике, шалене й нестямне. Коли Жинь зазирнула в те око, її вразив страх. Воно здавалося лютим. Здавалося живим.

Жинь інстинктивно смикнула руки до пояса, але маку в неї не було. Вона усвідомила, що він їй не потрібен, так само як ніколи не був потрібен Алтаню. Від самої присутності у храмі вона вже була на півдорозі до богів. Вона ввійшла в транс, просто глянувши в шалене око Фенікса.

Її дух помчав угору, аж доки його не зупинили.

Коли Жинь побачила Жінку, то цього разу заговорила першою.

— Не починай, — сказала вона. — Ти мене не зупиниш. Ти знаєш, де я стою.

— Я застережу тебе ще раз, — промовила примара Май’жиннень Теардзи. — Не віддавайся Феніксу.

— Заткнися й пропусти мене, — наказала Жинь. Голодна та спрагла, вона не мала терпіння на застороги.

Теардза торкнулася підборіддя Жинь. На її обличчі читався відчай.

— Віддати душу Феніксу — це вхід до пекла. Він пожере тебе. Ти довіку горітимеш.

— Я вже в пеклі, — сипло озвалася Жинь. — І мені байдуже.

Обличчя Теардзи викривила скорбота.

— Кров від моєї крові. Моя дочко. Не йди цим шляхом.

— Я не піду твоїм шляхом. Ти нічого не зробила, — сказала Жинь. — Ти надто боялася зробити те, що треба було зробити. Ти продала наш народ. Ти повелася малодушно.

— Не малодушно, — сказала Теардза. — Я повелася так із вищого принципу.

— З егоїстичних міркувань! — закричала Жинь. — Якби ти не віддала Спір, наш народ зараз міг жити!

— Якби я не віддала Спір, світ до цього часу вже згорів би, — сказала Теардза. — Молодою я думала, що зробила б це. Я сиділа там, де зараз сидиш ти. Я прийшла до цього храму й молилася нашому богу. І Фенікс прийшов до мене, бо сам обрав мене правителькою. Але я усвідомила, що маю зробити, і обернула полум’я проти себе. Я спалила своє тіло, свою силу та надію Спіру на свободу. Я віддала свою країну Червоному Імператору. І зберегла мир.

— Як смерть і рабство може бути миром? — випалила Жинь. — Я втратила друзів і країну. Втратила все, що було мені дороге. Я хочу не миру, а помсти.

— Помста принесе тобі лише біль.

— Звідки тобі знати? — глумливо всміхнулася Жинь. — Ти вважаєш, що принесла мир? Ти прирекла свій народ на рабство. Дозволила Червоному Імператору експлуатувати, знущатися та використовувати його тисячоліттями. Ти поставила Спір на шлях неминучих столітніх страждань. Якби ти не була такою довбаною боягузкою, мені не довелося б цього робити. І Алтань досі був би живий.

Очі Май’жиннень Теардзи спалахнули червоним, але Жинь ворухнулася першою. Між ними виникла стіна полум’я. Дух Теардзи розсіявся у вогні.

А потім Жинь стала перед своїм богом.

Зблизька Фенікс був значно прекраснішим і значно страхітливішим. Він розгорнув великі крила за спиною й розвів їх. Їхні кінчики торкалися стін. Фенікс схилив голову набік і втупився в Жинь бурштиновими очима. Вона бачила, як у тих очах зростають і падають цілі цивілізації. Вона бачила зведені міста, а потім згорілі й зотлілі на порох.

— Я так довго тебе чекав, — сказав її бог.

— Я прийшла б раніше, — сказала Жинь. — Але мене застерігали проти тебе. Мій майстер…

— Твій майстер був боягузом. Але не твій командир.

— Ти знаєш, що зробив Алтань, — спокійно прошепотіла Жинь. — Тепер він навічно з тобою.

— Хлопчисько ніколи не зміг би зробити того, на що здатна ти, — сказав Фенікс. — Хлопчисько був зламаний і тілом, і духом. Хлопчисько був боягузом.

— Але він прикликав тебе…

— І я відгукнувся. Я дав йому те, чого він хотів.

Алтань переміг. Алтань досягнув у смерті того, чого не зміг досягнути в житті, бо Алтань, підозрювала Жинь, утомився жити. Він не міг вести тривалої війни за відплату, якої вимагав Фенікс, тож прагнув мученицької смерті й отримав її.

«Важче продовжувати жити».

— А чого ти хочеш від мене? — спитав Фенікс.

— Я хочу покінчити з Федерацією.

— Як?

Жинь сердито глянула на бога. Фенікс грався з нею, змушуючи промовити вголос свою вимогу. Змушуючи точно сказати, якого мерзенного вчинку вона прагнула.